Царське полювання. Чим смерть Навального вигідна Путіну

Убивство Навального для Путіна — демонстрація того, що цар може усунути будь-кого, хто для нього небезпечний, пише аналітик Ігар Тишкевич. Саме в цьому образі — царя, який творить, що хоче — Путін і йде на вибори. Російські ЗМІ повідомляють про смерть Навального.

Нібито стався відрив тромбу під час прогулянки, і "головний критик Путіна" помер. Звісно, у колонію направлено комісію, звісно, буде розслідування. Під шумок можуть навіть зняти Гостєва, який є представником "московських ментів".

Замінити на когось із оточення Золотова або Бортнікова. Але суть не в цьому, а в логіці політичного процесу всередині РФ. Далі пройдемо тезисно: І тут, незалежно від причин смерті, маємо подію, що сталася в потрібний час. Для розуміння варто згадати кейс Пригожина.

Це демонстрація здатності й права царя вбивати тих, хто може стати загрозою. Навіть не йому особисто (Пригожин був лояльний Путіну до кінця), а бути таким собі порушником спокою. Оточення Путіна тоді це прийняло.

Тобто прийняло право царя страчувати навіть лояльних, але не керованих. 2024 рік — це вибори саме царя, а не президента. І тут смерть Навального стає знаком, що цар може прибрати (повторю, незалежно від реальних причин) і символ опозиції.

До того ж варіант убивства вважатимуть найімовірнішим як противники, так і прихильники (прихильники водночас говоритимуть на публіку звичне "немає доказів"). Суть в іншому — цар може робити, що захоче.

І це найкраща демонстрація сили у внутрішньополітичному порядку денному перед виборами.

Звісно, якщо найближчий тиждень мине спокійно (а ймовірність реально масових протестів невелика — популярність Пригожина перед смертю була вищою за сьогоднішню популярність Навального, а група підтримки — люди, які знають, що таке зброя та що таке держпереворот).

Тож маємо підтвердження ставки Путіна на формат царя з утриманням населення в слухняності за рахунок страху, а не любові. Для Росії, з іншого боку, це звично: і боятися, і любити водночас. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції.