Сирія — школа звірства. Як Росія перед Україною тренувала терор проти цивільних

До 2022 року я знав про Сирію та її війну геть небагато. А потім, коли почалося вторгнення, Сирія стала головною темою, окрім справ в Україні, про яку я читав у інтернеті, шукав статті, говорив із людьми. Росія навчилася масово руйнувати лікарні саме у Сирії.

Там вона вчилася використовувати знищення цивільного життя як засіб ведення війни. Після вторгнення ми з командою почали документувати атаки Росії на українські лікарні. Гіркий досвід Сирії — це те, що ми одразу вивчили.

Сирія у мирний час за рівнем ВВП лише трохи поступалася Україні. У 2011 році народне повстання проти авторитарного режиму Асада пішло, як би ми сказали тепер, за "білоруським сценарієм".

Неочікувано жорстока та брутальна реакція режиму підняла рівень насильства до точки неповернення — громадянської війни. Потім у війну втрутилися зовнішні сили. А коли на доппомогу режиму Асада прийшла Росія, война перетворилася на щось поза межами людяності.

Війська Асада за підтримки росіян не просто били та вбивали людей за боротьбу з режимом — вони руйнували міста як акт покарання. Режим застосовував проти власних мирних людей хімічну зброю. Знищував лікарні, де нібито лікували повстанців.

Викрадав і катував лікарів, які працювали у них. Росія з ентузіазмом допомагала. 90% усіх атак на лікарні були завдані військами Асада спільно з Росією. З них майже половина — на совісті російських пілотів літаків і гелікоптерів.

У Сирії вони навчилися злочинної тактики "подвійного удару" — коли повторну атаку на обʼєкт проводили одразу після першої, щоб убити рятувальників, які приїхали розбирати завали. Ці російські пілоти намагалися робити те ж саме в Україні.

Один із них у березні 2022 скидав бомби на кардіологічний центр у Чернігові та був збитий бійцями ТрО. Завдяки нашим силам ППО російським пілотам не вдалося робити свої злочини в Україні так вільно, як у Сирії.

І ось після 13 років війни, поламаних життів пʼяти мільйонів біженців, тисяч загиблих, сотень зруйнованих лікарень, десятків понівечених міст, режим Асада падає за якийсь тиждень.

За повної байдужості людей, власної армії, силовиків та головне — Росії, чиї війська були єдиним, що підпирало тиранію. Це й усе, чого варта так звана "сила" авторитарної влади, у яку багато хто вірить.

Усі ці режими здаються сильними, а насправді ледь стоять на тонких трухлявих ногах силового апарату — свого чи чужого. У народу Сирії попереду — важкі часи. Повалення режиму не принесе автоматично демократію та свободу.

Але в їх народу принаймні зʼявилася надія після стількох років горя. А для себе роблю такі висновки. Авторитарні лідери, коли хочуть прийти до влади, кажуть, що складні проблеми вирішити легко, якщо вдарити по них сильною рукою. Що добробут прийде, коли покарати винних.

Що винних ми швидко знайдемо. Що усе погане — заборонимо. До усього доброго — усіх зобовʼяжемо. Але опинившись при владі, вони приносять економічний застій, страх, свавілля, хаос.

Але змінювати щось уже пізно: сила, яка так подобалася людям на початку, обертається проти них самих.

Тирани приходять до влади як популярні "мужні лідери", "прогресивні реформатори", "батьки нації" — а потім із моторошною брутальністю й цинізмом нищать тих, хто учора вітав їхній прихід.

Шокована публіка бачить, що вчорашній герой з народу — маніяк і вбивця, щойно дійшло до загрози його владі, яку він тепер нікому не віддасть. Найстрашніше — це війна не із зовнішнім ворогом, а війна людей проти влади чи одних людей з іншими всередині країни.

Найкраще запобігти їй може демократія, яка дає можливість сваритися, миритися, скандалити у соцмережах, протестувати на вулиці, обирати дуже погану владу, потім просто погану, знову сваритися, знову миритися — але бути разом, почуватися вдома і мати надію.

Демократія ніколи не убиватиме своїх людей, не труїтиме їх газом, не руйнуватиме лікарень. Демократія не завжди й не одразу дає добробут і ніколи не дає легкого життя, але завжди залишає надію. Авторитаризм — забирає надію, вимінює її на обіцянку легкого добробуту.