Окупанти Рюриковичі: чому князь Ігор і княгиня Ольга — зовсім не українські герої

Один з моментів української історії, які мене щиро бентежать, це: з якої радості всі так захоплюються княгинею Ольгою і співчувають її чоловіку Ігорю? Одна моя подруга днями написала буквально таке: "А чому це княгині Ольги дотепер нема на українських гривнях? Вона ж так гарно дала тягла древлянам!" Окей, спробуймо розібратися об'єктивно.

Були собі древляни, східнослов'янське плем'я, предки теперішніх українців. Можливо, не найрозвинутіший народ, але точно не пропащий. Жили собі, вирощували городину, тримали худобу, полювали, поклонялися Перуну. Свого мали небагато, але і чужого особливо не рухали.

І от приходить до них варяг Інґвар (Ігорем його охрестять пізніше літописці) зі своєю бандою. "Платіть данину, древляни! — кричить по-варязькому. — Бо порубаю". Древляни в зайву двіжуху вписуватися не хотіли: скинулися, хто чим міг — хутром, шкурами, медом, — і поділилися.

Ніби заспокоївся, пішов. Минає кілька днів — Інґвар знову під брамою. — Платіть данину, древляни! — волає. — Та ж платили вже, — дивуються ті. — Платіть ще! — не вгаває Інґвар. — Мало! Порубаю! Тут древлянам і увірвалось. Вони ж хоч і не конфліктні, але і не терпіли.

Схопили ненажеру, прив'язали до двох сосен і розполовинили. Ну, щоб кожній половині — по данині. Гумор такий тоді був. Ну а Гельґа (яку потім назвуть Ольгою), дружина Інґвара, чи то болгарка, чи то така сама варяжка, взялася мститись.

Спочатку покликала древлянського князя в баню і там же його живцем підсмажила. Потім пообіцяла древлянам мир-дружбу, а сама спалила ціле місто. Словом, чинила максимально підступно і жорстоко, цілком у стилі сучасної р*сні.

Ще й синочка виховала такого самого, який роздавав тягла усім від Києва до Константинополя. І хто в цій історії герой-мученик, а хто — агресор? Я б в принципі переглянув наше сприйняття княжого періоду.

Бо по факту це — історія окупантів Рюриковичів (нащадків варяга Рорика), які приперлися до нас і взялися встановлювати свої порядки. Одна їхня гілка, волинсько-галицька, успішно самоліквідувалась у XIV столітті.

Інша, володимиро-суздальська, пізніше московська, протрималася трохи довше і ще встигла наробити лиха нашій землі. Хоча підходи до управління і методи вирішення конфліктів і в тих, і в інших були приблизно однакові.