Зберуться і поділять світ: чи допоможуть Гельсінські угоди закінчити війну в Україні

Чи можна скористатись Гельсінським пактом для завершення війни й виходу з глухого кута. Чи вийде примусити РФ, як колись СРСР, не ділити світ і не порушувати кордони? Гельсінські угоди 1975 року підказують прийнятний компроміс для завершення війни між Росією та Україною.

Переговори про завершення війни між Росією та Україною прискорилися після саміту 15 серпня між президентами Трампом і Путіним в Анкориджі.

Обговорення тривають і цього тижня, коли члени "Коаліції охочих" зустрічаються в Парижі для обговорення так званих "гарантій безпеки" для України. Поки що незрозуміло, чи будуть узгоджені заходи прийнятними для Росії.

Також залишається серйозним каменем спотикання вимога Путіна про виведення українських військ із решти сильно укріпленої Донецької області як попередньої умови для припинення вогню.

Фокус переклав статтю аналітиків Джорджа Біба та Закарі Пайкіна для порталу National Interest, у якій згадуються Гельсінські угоди у контексті завершення війни РФ.

У статті "Щоб припинити війну в Україні, повернути дух Гельсінкі" нагадали, що зустріч лідерів США та РФ на Алясці відбулась на річницю угоди. Аналітики пояснили, як концепцію Гельсінкі можна застосувати для досягнення миру в Україні.

Саміт Трампа і Путіна ненавмисно, але символічно, відбувся всього через два тижні після 50-річчя підписання Гельсінського заключного акту (також відомого як Гельсінські угоди).

Цей документ став кульмінацією розрядки у відносинах між США і СРСР, зігравши важливу роль в остаточному завершенні холодної війни.

На початку літа Фінляндія провела конференцію, щоб відзначити цю річницю як діюча очільниця Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) у 2025 році. У Вашингтоні ця важлива віха залишилася практично непоміченою. Відсутність урочистостей цілком зрозуміла.

Вторгнення Росії в Україну, яке відбулося після десятиліть недовіри у відносинах між Росією і Заходом, наочно демонструє, наскільки ми далекі від створення спільної системи безпеки, заснованій на спільних інструментах і принципах у ширшому євроатлантичному та євразійському просторі.

Проте прийняття Гельсінських угод у 1975 році дає нам уроки, які залишаються актуальними для досягнення миру в Україні та стабільності в Європі.

По-перше, як відомо, Гельсінський заключний акт привів до взаємного визнання двох блоків епохи холодної війни й прийняття територіального статус-кво після Другої світової війни.

[Може іти мова про визнання поділу на країни-члени Варшавського договору, заснованого СРСР, та країни-члени НАТО, створеного за участі США — ред.

] Сьогодні ми маємо справу з аналогічною проблемою: перегляд Росією пострадянського територіального статус-кво й анексія частини суверенної території України.

Де-юре визнання цих анексій не повинно навіть обговорюватися, оскільки вони суперечать основній нормі територіальної цілісності (хоча Трамп поставив питання про визнання США суверенітету Росії над Кримом).

Проте принцип залишається незмінним: чи можуть Україна і Росія домовитись певний час не погоджуватися і відкласти це питання для майбутніх переговорів? Ні Росія, ні Україна не змогли реалізувати свої територіальні претензії.

Україна не може реально повернути всю свою суверенну територію силою.

Тим часом Путін зробив перший крок у напрямку компромісу, відмовившись від своєї колишньої позиції, викладеної в червні 2024 року, згідно з якою українські війська повинні покинути Запорізьку та Херсонську області, які Москва вважає анексованими.

Однак він, як і раніше, наполягає на виведенні українських військ з Донецької області. Києву буде надзвичайно складно погодитися з цією вимогою, особливо з огляду на стратегічну значущість області та кількість крові, пролитої за її оборону.

Зважаючи на те, що відступ з Донецької області значно збільшить вразливість України перед черговим російським нападом, Київ хоче отримати від Заходу "гарантії" безпеки в обмін на можливі територіальні поступки.

Це підводить нас до другого уроку — важливості дипломатичної креативності та компромісу. Гельсінський заключний акт починався з "Декалогу" з десяти принципів, яких мали дотримуватися всі держави-учасниці.

Ці принципи за своєю суттю суперечать один одному: невтручання у внутрішні справи й повага до прав людини, територіальна цілісність і самовизначення народів.

Але, попри постійні розбіжності з приводу відносної ваги різних принципів, держави обох блоків були готові прийняти пакет, що включав різнорідні елементи.

Із закінченням холодної війни й настанням "кінця історії" країни Заходу почали розглядати дипломатію як нагороду, яку слід дарувати недемократичним країнам за хорошу поведінку і забирати за непослух.

На додаток, коли йшлося про норми ОБСЄ в галузі прав людини й демократії, Захід приділяв пильну увагу недолікам Росії, при цьому часто заплющуючи очі на те, що уряди, які вважалися дружніми — в Україні, Прибалтиці та Грузії до обрання "Грузинської мрії", — теж не виконували своїх зобов'язань.

Дипломатія не повинна прирівнюватися до ідеалізму. Навпаки, її слід розуміти як найважливіший інструмент для подолання неминучої неоднозначності та управління суперечливими інтересами, не вдаючись до війни.

Ні російські, ні західні еліти не змогли засвоїти це за роки, що передували повномасштабному вторгненню в Україну, вважаючи за краще посилатися на принципи й претензії один до одного і скорочувати дипломатичні контакти, щоб не вести "справи як зазвичай".

Роки безплідних переговорів призвели до сотень тисяч смертей, навіть на тлі очевидних компромісів — у тому числі Мінських угод, прийнятих ні багато ні мало Радою Безпеки ООН.

Чи можна сьогодні знайти компроміс, який дозволив би Москві заявити, що її політичні цілі досягнуті, і одночасно дав би Заходу можливість стверджувати про узгодження достатніх "гарантій" безпеки Києва? Безумовно.

Але для цього необхідно відмовитися від нереалістичних варіантів, включаючи членство України в НАТО і присутність великих європейських сил на українській території — обидва ці варіанти загрожують втягнути США в майбутню війну.

В обмін на пропозицію про те, що європейські сили стримування будуть розміщені за межами території України, а зовнішня військова присутність на українській території обмежиться проведенням навчань і ремонтних робіт, Москва могла б погодитися пом'якшити свою вимогу про виведення Києвом військ з решти Донбасу.

Зусилля щодо забезпечення дотримання Україною зобов'язань ОБСЄ щодо меншин також могли також могли б допомогти Росії проявити певну гнучкість у питанні території і одночасно прискорити процес вступу України до ЄС.

Крім того, найкращою гарантією безпеки України буде дозвіл Києву зберегти великі збройні сили, здатні стримати нове вторгнення Росії, хоча і з деякими обмеженнями на "далекобійну" зброю.

Варто розглянути й варіант тиску на Москву з метою перегляду її вимоги про "демілітаризацію" України в обмін на прискорене зняття санкцій.

Нарешті, як точно описав Майкл Коті Морган, Гельсінські угоди не в останню чергу були укладені тому, що Брежнєв в кінцевому підсумку прагнув визнання СРСР як легітимної європейської великої держави.

Багато аналітиків запитують, чи хоче Путін аналогічної угоди або ж прагне відновити сферу впливу, несумісну з нормами суверенної рівності. Але для врегулювання залишається безліч стимулів.

Якщо не вдасться зблизити позиції всіх сторін, і поточний дипломатичний процес провалиться, то швидко стане зрозуміло, що військове рішення залишається єдиним варіантом. Такий результат буде пов'язаний з неприпустимими ризиками.

Російські війська можуть рішучіше прорвати українські лінії оборони, нав'язавши Києву ще більш невигідні умови, що різко збільшить відчуття загрози в усій Європі і виключить можливість обмеженого перезапуску відносин в інтересах глобальної безпеки між двома найбільшими ядерними державами світу.

З іншого боку, якщо українським військам вдасться утримати лінію оборони завдяки посиленій підтримці з боку Європи, Москва може дійти висновку, що ескалація конфлікту — єдиний шлях, що залишився для досягнення її політичних цілей.

Затяжна війна також продовжить підживлювати зростання популізму по всій Європі, впливаючи на ЄС найнепередбачуванішим чином.

Коротко кажучи, нездатність знайти компроміс, що дозволить всім учасникам зберегти обличчя, загрожує різким погіршенням ситуації з безпекою в Європі, потенційним різким зростанням кількості жертв з усіх боків, значними руйнуваннями в Україні, які виключать реальну можливість її вступу до Європейського Союзу, і довгостроковим розривом між Росією та рештою Європи, який не залишить Москві іншого вибору, крім як повністю приєднатися до Пекіна.

Дипломатичний процес, розпочатий Трампом, був, м'яко кажучи, нетрадиційним. Звертаючись безпосередньо до лідерів держав на ранньому етапі, він збільшив імовірність непорозумінь, які можуть зірвати всю ініціативу.

Але провал цієї ініціативи виявиться настільки болючим, що сама ця перспектива повинна спонукати не допустити такого розвитку подій.

Поки західні уряди й військові обговорюють, які "гарантії" безпеки вони готові запропонувати Україні, їм варто уникати "гірких пігулок", які, як вони знають, Москва не прийме, — або бути готовими переглянути свої початкові пропозиції в обмін на інші заходи, які посилять безпеку як України, так і Європи.