Росія намагається забрати в українців майбутнє. У чому головна причина ненависті до ворога

В останньому інтерв'ю Наташа Влащенко запитала мене, чи не прикро мені, що на найкращі роки життя мого покоління припав жах, який коїться зараз. Я відповів, що прикрість — не зовсім точне слово. Не про прикрість ідеться. Спробую сформулювати свої відчуття.

Уся ненависть, яку я відчуваю (а я саме це почуття переживаю) до агресора, пов'язана не з тим, що в нас — покоління 60-70-80 — відібрали сьогодні, а з тим, що оркова навала знищує майбутнє кількох поколінь. Їхня перемога рівнозначна нашому зникненню.

Їхня поразка означає лише довготривалий, в'язкий, багаторічний і запущений трипер, бо ця зараза нікуди не подінеться від наших кордонів. Це не наша проблема, бо ми — натура, що минає. 10-15 років активної діяльності — це максимум, — і ми станемо тінями.

Основний тягар відновлення та перебудови нової України ляже на плечі тих, кому сьогодні 30-35 років від народження. Не в нас справа. Справа в них. І за те, що замість руху вперед наші діти відновлюватимуть те, що знищили ці "борці з нацизмом", я особливо люблю кремлівських.

Люблю, як зубний біль. У кожного покоління своя війна. Бабусі й дідусі пережили Першу світову, більшовицький переворот, громадянську (10 мільйонів загиблих, між іншим), голодомори, Другу світову, репресії, ще голод, знову репресії. Але вони пережили все це й Радянську владу теж.

Мами й тата отримали репресії, голод, Другу світову, знову репресії та голод, кілька десятків років відносного спокою та нову війну — з рашистами замість фашистів. Ми думали, що відпетляємо. Не відпетляли. І багато чого ще попереду.

Чи прикро мені? Мені нескінченно шкода не наше покоління, а молодих хлопчиків, які гинуть на фронті. Вони воюють нашу війну. Ту, що не відбулася в 1991. Перенеслася на роки нашої зрілості, для того, щоб убити наших дітей і все те, що ми встигли виростити й чого досягти. . .