Українцям варто готуватися прийняти несправедливість

Ми з моїм другом Сергієм Жаданом сидимо за столиком у нюрнберзького пивняка. Нас пригощає Ганс, невисокий немолодий пузатенький німець, типовий, навіть архетипічний бюргер.

Щоп`ятниці в цьому барі посиденьки, й поруч друзі Ганса — його однолітки, веселі німецькі пенсіонери. Вони справді беруть келихи та хитають ними в такт дружнім вигукам. Ага, забув невеличку деталь: усі вони ветерани Другої світової.

Відео дня Наш частувальник Ганс, наприклад, служив у Люфтваффе. Воював на Східному фронті, бомбив радянські міста. Ми не уточнюємо ані в Ганса, ані в його друзів, проте припускаємо між собою: теоретично Ганс міг скидати бомбу на українські землі.

Вони ніяк не оцінюють свою участь у війні. Їхню участь у війні теж ніяк не оцінили — жоден із компанії не був у полоні, жодного з них не судили за військові злочини. Вони просто потрапили не в підконтрольний СРСР сектор Німеччини, а потім були денацифіковані.

Що означало враження в правах на визначений час. Друга світова для них — лише факт біографії, частина молодого життя.

Але я впевнений: коли такий ганс скидав бомби на будинки й людей, ті, хто вижив — неважливо, росіянин, українець, білорус, єврей, — проклинав його, грозив кулаком і прагнув покарання. Не абстрактного, а персонально тому, хто сидів за штурвалом.

Жертви окупаційної війни завжди хочуть справедливої і, головне, швидкої гарантованої кари для ворожого солдата, який приніс горе, насильство, тортури, руйнації та смерть.

Поки цього нема — світ справедливим не буде Після оприлюднення жахливих фактів звірств росіян на звільнених у квітні Київщині, Чернігівщині й Сумщині назва міста Буча стала всесвітнім символом російської жорстокості і водночас — словом, яке означає жагу відплати.

Помста за Бучу, відповісти за Бучу — ось які звучать заклики. Навіть заговорили в цьому контексті про аналог спецзагонів Моссаду, які стануть таємними месниками й будуть полювати на російських убивць в російському ж тилу.

Аж поки не вирахують усіх поіменно і не знищать. Водночас говорили і про засудження винних, навіть пройшли перші судові процеси та прозвучали вироки. Новий виток тема отримала з початком деокупації Харківщини.

Назва міста Ізюм після виявлених там катівень та масових поховань відтепер згадується поруч із Бучею в тому ж контексті. А про покарання російських військових, причетних до злочинів, в соцмережах заговорили з новою силою.

Наголошу: йдеться не про абстрактну кару, на зразок побажання всім окупантам здохнути й горіти в пеклі. Активні українці щиро прагнуть знайти і покарати конкретних катів та вбивць. Скільки б їх не було.

Відплата в вигляді утилізації ворожих солдатів зусиллями ЗСУ не зовсім годиться. Бо рани свіжі, вони болять. І притупити цей біль може лише доведена інформація: вчора відмінусували того самого російського ваньку, який розстріляв ваших близьких упритул.

Це не перебільшення, не надмірності. Такі настрої, такі вимоги, побажання й очікування кожного українця цілком можна пояснити без допомоги фахового психолога. Але я недарма почав із історії про Ганса та його друзів.

Вояки гітлерівської армії пережили війну й покарані за участь у ній не були. Хоча сіяли смерть і не заперечують цього факту. Злочини нацистів не мають терміну давнини й розслідуються досі.

Проте з тих, хто лишився живим після 8 травня 1945 року, реально отримали відчутне покарані не всі. Ризикну припустити — меншість. Україні та українцям варто відкинути ілюзії й психологічно готувати себе до торжества подібної несправедливості.

Вже після Бучі, з початком розслідування російських військових злочинів, про труднощі з покараннями за них західні фахівці попередили. Визволення Харківщини ситуацію не змінило. Навпаки, ускладнило через прогнозоване збільшення масштабу злочину.

І далі, на жаль, він буде ще більшим. Про те, що покаже визволений Маріуполь, зараз краще не думати… Україна веде справедливу війну. Проте у Міністерстві оборони вже заявили, що наша війна оборонна, а не окупаційна.

Тобто, просування ЗСУ вглиб Росії аж до Москви разом із поверненням собі Кубані, а потім — визвольний похід за Урал та участь у визволенні бурятів від московського іга не передбачається українською воєнною доктриною.

Хай би там як не малювали собі такі веселкові картини найбільш затяті патріоти. А це означає, що полювання на солдатів-убивць з метою судити й засудити скасовується. Справедливий суд і взагалі справедливість тут неможливі апріорі.

Без вторгнення на ворожу територію того ж Путіна в бункері не заблокувати, Шойгу з Пєсковим не арештувати, на Сімоньян і Скабеєву кайданки не вдягнути. Чи справедливо це? Ні. Чи є спосіб, аби така справедливість торжествувала? Ні.

Після нашої перемоги вони в себе вдома видихнуть і згодом питимуть пиво, як Ганс із друзями. Так, воно буде значно гіршої якості, ніж німецьке.

Якість російського життя для тих солдатів, котрі будуть вигнані з нашої землі й повернуться до своїх міст, дотепер була поганою, а після того ще погіршиться.

Справедливого покарання може домогтися кожен із нас, якщо раз і назавжди зачистить власний простір від усього російського. І активна частина суспільства не пропускатиме жодного факту існування русского мира в просторі спільному.

Справедливе і вчасне покарання зрадників та колаборантів теж дорівнює карі окупантам за їхні злочини. А вінцем, вищою мірою такого покарання повинна стати повна ізоляція Росії та російського від цивілізованого світу. Поки цього нема — світ справедливим не буде.