«До опівночі московитів гнали». Як понад 500 років тому волинський князь Костянтин Острозький розбив пращурів росіян під Оршею

«И под городом псковских пищальников много же побиша, зане же оны пьяны лѣзли», — повідомляє Псковський літопис про невдалий штурм Смоленська влітку 1513 року.

Тоді московський князь Василь ІІІ вкотре заходився взяти східну твердиню Великого князівства Литовського (ВКЛ), що передувало битві під Оршею.

Відео дня І це далеко не єдиний епізод тодішньої війни з Московією, який відлунює через пів тисячі років у нинішній російській агресії.

Як-от, і «псковський десант», і його поява під стінами Смоленська, усього через два роки після того, як Москва поглинула Псковську республіку.

Про військову повинність у переддень війни з Литвою літопис повідомляв: «І на псковичів накинули 1000 пищальників [виставити]; а псковичам така кількість незвична, і було їм дуже важко».

Історики називають низку побоїщ тієї доби Війною за спадок Рюриковичів, що тривала понад сто років. Москва до цього часу була інтегрована у державну систему Золотої Орди.

Від неї вона успадкувала деспотичний принцип влади, за якого ставлення князів до свого народу виглядало як стосунки завойовника і поневолених. Цю особливість тамтешнього устрою протягом багатьох століть помічали зарубіжні дипломати й мандрівники.

Лишилася вона і сьогоднішній Росії. У цій публікації НВ пропонує оминути до наступного разу дискусію про те, чи вважав себе Костянтин Острозький українцем.

Він походив із тих самих Рюриковичів і, за словами сучасного польського історика та дипломата Кшиштофа Яблонки, мав би успіх у змаганні за давньоруський спадок з московськими напівкровками. Князь Костянтин був православним русином, за тодішніми визначеннями.

Добре прислужився спільним політичним та військовим справам Великого князівства Литовського на посту великого гетьмана, тобто головнокомандувача. І це аж ніяк не занижує значення князя та його перемог у 33 битвах для сучасної ідентичності українців.

Як і перемога під Оршею не викреслена з історичної пам’яті білорусів, попри заборону святкувати її річниці за сучасного режиму Лукашенка.

Дослідниця тодішньої шляхти Наталя Яковенко пише: «Костянтин Острозький став людиною, яка опинилася в потрібний час в потрібному місці. Можна сказати, що він посідав в ієрархії ВКЛ другий, або навіть перший уряд».

Ненаситна утроба Москви Після знакового Стояння на Угрі 1480 року московський князь Іван ІІІ, батько Василя ІІІ, вибився з-під Орди і згадав про свою далеку причетність до Київської Русі.

Впевненості в подальших претензіях Москви на східно-слов'янські землі домонгольських часів додав шлюб Івана з Софією Палеолог, племінницею останнього візантійського імператора Костянтина ІХ.

За однією з версій дослідників, тоді Москва перейняла й східно-римського двоголового орла на позначення своєї влади.

А за Василя ІІІ почала поширюватись думка, що саме його князівство після завоювання Візантії османами успадкувало своєрідну першість у православному світі. Бо «бо обидва Рима впали, третій — Москва, а четвертому не бувати».

Про претензії Івана ІІІ польський хроніст Мацей Стрийковський писав: «Він [Іван] відірвав 70 замків від Литовської держави, і він став писати себе царем і володарем усієї Руси».

На той час значна частина земель Київської Русі перебувала у складі Великого князівства Литовського (ВКЛ). На відміну від сусідньої авторитарної Москви ВКЛ виглядало як своєрідна федерація земель, де міста, зокрема і Смоленськ, мали Магдебурзьке право.

Ця співдружність почала рости десь із середини ХІІІ століття. Тоді деякі литовські князівські роди поріднилися шлюбами з русичами, приймаючи православ’я. Землі навколо Вітебська, Мінська, Турова, Берестя, Полоцька першими присягнули Вільну.