Крах Путіна під Курськом. Як операція ЗСУ зруйнувала стратегічний план РФ

Час трохи узагальнити стратегічно-політичний контекст того, що відбувається останні два тижні. Оце текст цьому присвячений.

Весь шалений потік, який летів на тему перемовин (і на Заході, і на Сході, і від внутрішніх джерел), спирався на просту логіку: Росію не можна перемогти у змаганні потенціалів, тому треба перемовини. Бо — бачите ж — Путіну все вдається.

Так, величезною кровʼю, невиправданими втратами, ціною майбутнього Росії — але він суне на Донбасі. В України великі проблеми, а зараз ще і Трамп переможе — ну точно треба перемовини. А ескалацію не можна, бо ядерна бомба чи перенесення війни у Балтію.

У лінійній війні без змін і різких рухів логіка Путіна працювала: він тисне, Україна поступово здає території — так, дуже-дуже повільно, але ж здає, Захід боїться ескалації й тому треба поступитися.

Плюс на це працював психологічний тиск на військових і цивільне населення України шляхом постійного ракетного терору і роботи його інформаційної армії. Плюс його пропаганда чудово відпрацювала тему про "Україна все одно не вміє у наступальні операції".

Успіхи в Харківській і Херсонській областях забулися, а у всіх перед очима був контрнаступ 2023. А його результати викликали загальне розчарування в Україні й на Заході. Все це мало створити образ "непоборності" російського режиму.

В умовах, коли Путін залучає до війни все більше і більше старої техніки, стягує на Донбас буквально все, що може ходити і їздити заради ще кількох кілометрів, мені все це просування на Донбасі нагадує all-in на зеро. Але, як бачимо, воно працювало.

І якби ми теж всі сили та засоби застосували для боїв на Донбасі — ми б залишалися у сприятливій для Путіна логіці. Тому військово-політичному керівництву і нашим партнерам треба було виходити з глухого кута. Власне, асиметричні дії — єдина можливість для цього.

Успішна наступальна операція в Росії довела три речі: На зараз є три категорії людей, які намагаються знецінити операцію Сил оборони з перенесення війни на територію ворога — путінські пропагандисти, українські зрадограї, а також уряд КНДР.

Більшість західних оглядачів сходяться на формулі, що цей наступ — рішення ризиковане, але виправдане політично і військово як спосіб тиснути на Путіна і його армію. Тут треба нагадати ще одну річ — за що саме йде війна на цьому її етапі.

Особливо в контексті просування росіян на Покровськ і того, що саме вони просувають у наше інформаційне поле тезу, що "здають Донбас в обмін на Курськ". Війна йде за виснаження ворога і позбавлення його можливості продовжувати війну.

Щоб змусити його вести перемовини з позиції сили для України або як мінімум з позиції паритету.

Цієї мети можна досягти двома шляхами: або завдати лінійну і пряму військову поразку (поки для цього умов немає), або ж поєднанням військових й інших інструментів підірвати соціальну та політичну легітимність Путіна — як мінімум вести війну, як максимум — керувати Росією.

І про Донбас. По-перше, ви рано ховаєте Покровськ. По-друге, нагадаю: ми вже втрачали у цій війні і Купʼянськ, і Ізюм, і багато чого ще. Ворог був під Києвом і на окружній Харкова. Але зараз РФ дуже далека від тих рубежів. А Україна перенесла війну на територію агресора.