Путін помирає з 2014 року. Чому Україні не потрібно сподіватися на смерть російського диктатора

Про смертельно хворого Путіна я читаю з 14 року, ще з ЖЖ. Там паслися стада інсайдерів, які розповідали, що йому залишилося місяць-два-три, що він уже двома ногами в могилі та не вмер винятково через підлість душевну.

Навіть парі люди укладали: скільки він ще протягне? Доживе до вівторка? Чи вже все? Здавалося б, такі розмови на дев'ятий рік після неминучої смерті диктатора мають викликати сміх. Але ні! Знову якісь люди розповідають про те, що ще місяць — і все.

Росія прокинеться від сну! По-перше, ніхто ні від чого не прокинеться. Навіть якщо диво станеться й Путін (порівняно молода за нинішніми мірками людина) помре, це мало що змінить у внутрішньому та зовнішньому курсі Росії. А якщо й змінить, то незначно або тимчасово.

Є кому підхопити прапор, якщо він випаде з ослаблих диктаторських рук. Путін і його поплічники — не пухлина на тілі Росії, а цілком вдалий плід любові російського народу й гебешної влади. Можна сказати — дитя згоди.

По-друге, коли результат багаторічної війни намагаються поставити в залежність від "бога з машини", замкнути на дивовижний, даний вищими силами порятунок, на диво, у мене виникає питання про душевне здоров'я тих, хто про це всерйоз розмірковує, і тих, хто це все слухає.

Див не буде. Їх не буває. На місце здохлого Сталіна прийшов Хрущов. На місце Хрущова видерся дорогий Леонід Ілліч. Сильно всім полегшало? Не Горбачов зіграв головну роль у падінні монстра — економічні обставини.

Об'єктивна неможливість існування країни в умовах гонки озброєнь і стагнації економіки. Я віддаю належне Михайлу Сергійовичу, але без найсильніших економічних чинників ні про яке падіння режиму та розвал СРСР і не йшлося б.