Останній шанс західної зброї. Чому партнери мають віддати Україні весь старий запас

Дедалі частіше зустрічаю в різних текстах і дискусіях тезу "ресурси заходу виснажилися — можливості надавати допомогу в колишньому обсязі немає — треба щось вирішувати". Є малесенький нюансик, який перекреслює цю логіку.

Коли звучить фраза "ресурси виснажилися" — треба розуміти, що йдеться про зброю, якою могли поділитися без шкоди для своєї обороноздатності за чинними нормативами та з політичними поправками (передусім ідеться про наземну компоненту, щодо флоту й авіації — трохи інша історія).

В арсеналах і на складах армій США, Британії, інших країн НАТО та ЄС — величезна кількість зброї та боєприпасів. Й існує абсолютно залізобетонний аргумент, чому цією зброєю треба масштабно поділитися з Україною саме зараз і дуже швидко.

Річ у тім, що війна — це період стрімкої модернізації озброєнь і доктрин. Що в мирний час може тягнутися роками–десятиріччями, зараз відбувається за місяці. І українська армія, і російська накопичили такий досвід, якого немає більше ні в кого.

Росіяни обов'язково поділяться своїми знаннями з подільниками по осі зла. Уже діляться. ХАМАС уже застосовує дрони так, як міг навчитися тільки від росіян.

Іран уже модернізував дрони так, що його новий досвід буде вкрай затребуваним для дистанцій приблизно 1000 км (до Тайваню — менше ніж 200, до Токіо від Північної Кореї — якраз майже 1000).

Питання часу, коли умовні "нігерійсько-єменсько-філіппінські" пірати за допомогою морського дрона завдадуть удару по торговому судну (росіяни старанно намагаються відтворити українську розробку).

ФПВ-дрони вже створюють смугу до 20 км, де бронетехніка не живе, або живе погано і недовго. Рік тому цього не було. Високоточна зброя, яка рік тому влучала 10 із 10 (згадайте Антонівський міст), уже так не влучає. Тобто дуже багато чого змінилося.

Те, що накопичено в арсеналах і на складах, стрімко застаріває. По суті, для чималої частки наявної зброї і техніки наша війна — останній шанс виступити гідно. Зараз цю зброю зберігають із міркувань "а раптом щось трапиться".

Біда в тому, що якщо щось трапиться, то буде пізно: противник володітиме знаннями, які радикально знизять ефективність того, що бережуть "на чорний день". Або потрібно масштабно вкладатися в модернізацію. Що не завжди раціонально. Або масштабно виробляти нове.

Що може бути дорожче і довше, але забезпечить довшу перспективу. Це політичне рішення. Але суть у тому, що будь-який варіант неможливий без розгортання ВПК під нові загрози. Ті з партнерів, хто хоче пропетляти, де-факто закликають "не дивитися вгору".

Адже навіть якщо завтра в Україні фронт затихне, проблему це не розв'яже — застарівання вже відбулося. Що ви думаєте про Україну — вже не важливо. Вам заради самих себе потрібно розгортати ВПК.

Якщо у війні буде пауза, Кремль і його союзники скористаються цією паузою максимально ефективно. Адже крім знань, у РФ уже є сотні тисяч людей із реальним бойовим досвідом.

Тому найоптимальніший варіант не тільки для нас, а й для західних (а також азійських) партнерів — передавати Україні все, що в них є (з очевидними винятками) і поступово застаріває.

Ми отримаємо шанс захиститися, виграємо час (точніше — допоможемо наздогнати) і не дамо змоги РФ зi спільниками накопичити ресурс для нападу. За цей час партнери зможуть відновити оборонні виробництва. Власне, Німеччина вже тихенько це робить.

Хто першим розжене свій ВПК — той і зніме вершки. Тож не варто вірити у "виснаження". Ще чимало ходів, які для партнерів, по суті, означають не витрати, а зміну пріоритетів в інвестуванні. І будуть вкрай болючими для РФ (Кая Каллас один із таких ходів учора підсвітила).