Перекладання бруківки або дрони. Чи розуміють українці, що в країні війна

Усі пабліки вибухнули міркуваннями щодо невідповідності рішень у тилу ситуації на фронті. Нарешті ми помітили, що перекладання бруківки біля КМДА або будівництво стадіонів на Західній не наближає перемоги, а її наближають дрони, джипи, турнікети.

І що чиєсь ранкове "лате" на Хрещатику дуже боляче сприйматиметься кимось у Запорізькій області. І прохолодний прийом у Вільнюсі це, зокрема, результат закупівлі барабанів в укриття та яєць по 17 гривень.

Особисто я це зрозумів у червні минулого року, коли у Київраді розпочалися перші після березневої навали р*сні засідання ключових комісій "земельної" та "бюджетної". Стало зрозуміло, що життя бере своє.

Спочатку точково окремі рішення, начебто на перевірочку, потім невеликі схеми, а потім уже можна не соромитися — шуруй аквапаркінг на Оболоні.

Навіть дурна лякалка "хлопці з фронту прийдуть і порядок наведуть" перестала їх хвилювати, вони побачили, якими повертаються хлопці, хлопцям є чим зайнятися, хлопців можна не боятися.

Київські "барабани" — це локальний приклад, по всій країні є про що поговорити (система "Шлях", суди, тиск на бізнес, корупція, тупі рішення місцевої влади тощо). Закликати до суспільства про "давайте всі разом щось там інакше зробимо" марно.

Хто може, той робив і робить, воює, волонтерить, донатить у міру сили, не краде і платить податки. У нас не працює система "воєнного стану", ми не стали повною мірою суспільством під час війни.

І питання не так у законі, як у його реалізації — жорсткій, безкомпромісній, сфокусованій виключно на виживанні та перемозі. І такий вектор сьогодні можуть дати лише лідери країни. Президент має взяти на себе і цю відповідальність — запровадити реальний воєнний стан.

Півтора року жити у стресі важко — обстріли, тривоги, блекауті. Але цей наш стрес — повна фігня в порівнянні з життям бійців на фронті. Потрібно розуміти, що, якщо ми не втримаємо тилу, то фронт знову може прийти до Києва.