Тягар відповідальності: хто і що робив під час окупації та чому їх не потрібно засуджувати

Рік тому, 31 березня, ми з Максимом Касьяновим першими увійшли до Колонщини, як і обіцяли. Звільняти село не довелося: росіяни вже пішли, але тоді ще не було очевидно. Просувалися з боку Мотижина через Добропарк на Житомирську трасу разом із Нацгвардією.

Наш невеликий добровольчий загін вів повітряну і наземну розвідку та буквально тягнув за собою піхоту зі старим бетером. На трасі гвардійці зупинилися, і далі — ніяк: наказу немає.

Ми позичили бетер, і під його прикриттям доїхали до найближчої заправки, звідки було видно Березівку. Далі вже самі — пускаючи перед собою коптер, об'їхали місцевість.

Перші із зустрінутих місцевих підняли руки догори і довго не могли повірити, що ми — не росіяни і тепер не треба боятися озброєних людей. У селах було безлюдно, жителі ховалися і тільки лихі пацани на велосипедах безстрашно проносилися по вулицях.

Загалом, урочистої зустрічі не вийшло. Було сумно бачити запустіння, руйнування, тваринний страх в очах людей, які пережили окупацію. Було прикро, що не вдалося наздогнати і пошматувати частини противника, які відступали.

Коли поверталися назад, ледь не потрапили під "дружній" вогонь гвардійців, які таки дійшли до Колонщини, окопалися на околиці села і прийняли нас, одягнених у будь-що, за загін росіян. Сьогодні в Колонщині, я знаю, тривають запеклі суперечки про окупацію.

Багато хто безкомпромісно засуджує тих небагатьох, хто в перші дні війни, коли росіяни оточили село, представляв владу або просто взяв відповідальність на себе і щось робив. Не поспішайте засуджувати. Я сам був у той час в селі, яке перебувало фактично в оточенні.

На весь район було всього кілька автоматів, з десяток простеньких рацій, тероборона діяла виключно на добровільній основі, владу представляли ті, хто захотів і зміг це зробити. Очевидно, зроблено було не все.

Але за відсутності електрики, зв'язку і заздалегідь підготовлених людей організація життя села звелася до елементарної боротьби за виживання. Не до жиру.

Водночас, завдяки тим, хто представляв хоч якусь владу, завдяки хлопцям, які стояли на постах, завдяки усім небайдужим жителям села та найближчих сіл (Березівка, Миколаївка, Мар'янівка тощо) вдалося зробити головне — організувати розвідку сил противника, передачу даних до штабу, коригування артилерійського вогню по колонах, які рвалися до Києва.