Хто домінує, Росія чи Україна: чому зараз не перемагають обидві сторони

Це передбачає затяжний характер бойових дій тривалістю ще на кілька років Коли вітчизняні коментатори роздають оцінки в стилі "Покровськ буде втрачений за кілька тижнів" або й узагалі "Путін отримає Покровськ" на день народження, то так ми примудряємося віддавати ворогу морально-психологічну перевагу.

І на цьому тлі не зовсім зрозуміло, чому такі наративи називають "російськими", бо ми тут і без росіян прекрасно можемо впоратися — в генеруванні таких речей.

Коли йдеться про стратегічну оцінку подій на Сході, то нам нарешті треба виходити за межі концепції Едварда Люттвака про те, що "Росія та Україна ведуть війну ХІХ століття, де результат війни визначається перебігом генеральної битви".

А то у нас якось так виходить, що бої за будь-який населений пункт на Сході сприймається як Берлін-45, де ми в ролі Вермахту, хоча до цього, м’яко кажучи, ще дуже далеко.

Якщо відповідати на спекулятивне питання "хто перемагає, Росія чи Україна", то картина насправді є такою — обидві сторони зараз не перемагають, тому що в обох немає чіткого розуміння, що таке Перемога.

Що у росіян є проблема нарешті сформулювати "цели СВО", що у нас уже навіть про "кордони 91-го року", як критерій перемоги над росіянами, не говорять.

Це уже передбачає затяжний характер бойових дій тривалістю ще на кілька років Можна керуватися тим, що є два тлумачення щодо визначення мети війни за Клаузевіцом — або справді "світ кращий за довоєнний", або ж "умови дотримання миру кращі, аніж до війни".

Особливо з огляду на друге визначення, 5-10% від необхідного Україна уже має — наприклад, досвід успішних наступальних дій на території противника, або ж успішна анігіляція потужності Чорноморського флоту як оперативно-стратегічного угруповання, яке мало безумовну перевагу.

Але якщо подумати об’єктивно, то в плані визначення картини хоча б "світ кращий за довоєнний" нам іще доведеться зробити роботу за принципом "Парето-ефективності", де 80% зусиль підуть на 20% результату.

Коли йдеться про різні візії майбутнього, то краще не захоплюватись уявленнями про те, як технології можуть радикально змінити характер війни, бо це приводить до контрпродуктивних наслідків.

От як у політичній думці була концепція "кінця історії" за Фукуямою, так і у воєнній думці була аналогічна штука, особливо після виходу у 2000-х роках книги Тофлера "Війна та Антивійна", де було проголошено, що тепер бачте пішла Третя хвиля, де для бойових дій грають роль знання, а не масовість, тож замість "чугунію" потрібні високі технології.

Все було гладко, поки не настало 24 лютого 2022 року, і тут виявилося, що для сучасної війни треба і знання, і масовість, і "чугуній" паралельно з високими технологіями.

Якщо озиратися назад і згадувати події весни 2022 року, то відчуття про те, що тоді ми перемагали, можна назвати справедливими.

Бо тоді увесь світ готувався до того, що в сучасних умовах війна може бути лише за такою схемою — "швидке вторгнення агресора — швидкоплинна оборонна кампанія — вихід на політичне врегулювання", і в цій схемі умови політичного врегулювання визначалися результативністю оборонної кампанії.

Події повномасштабної війни РФ проти України у перші кілька тижнів йшли по цій схемі. Але далі, у квітні 2022 року, ми ступили за граничну ситуацію, для опису якої майже жодні історичні паралелі не підходять.