«За свою країну не страшно померти». Історія азовця Баріка — про оборону Маріуполя, полон і те, як окупанти залякували розстрілом

В інтерв'ю Радіо НВ Барік розповів, з чого починалася оборона Маріуполя, як бійці виходили з Азовсталі в полон та що було після — в Оленівці та донецькому госпіталі.

Відео дня — Чи можете ви трішки розповісти про себе? Чи ви з Маріуполя? Як ви потрапили в Азов? Я думаю, що це дуже важливо. — Я з Дніпропетровської області родом. Служив «срочку» в Нацгвардії, потім підписав контракт, перевівся до Азову десь у 2020 році.

Я був навідником танку, танкістом. Проте так вийшло, що коли почалися бої за Маріуполь, я був у лавах піхоти. Тобто я бігав, в групі знищувачів танків так званих. Та пізніше мене перевели до групи, яка займалася прикриттям наших танків.

— А чому позивний Барік? — До армії, у цивільному житті, я працював барменом, а на слензі ресторанному бармен — це барік. — Хочу поговорити про те, що відбувалося в Маріуполі. Часто запитують, що було 24 лютого.

А яким було 23 лютого? — Ми через телеграм-канали вже бачили багато новин, що щось буде серйозне. Але повідомили нам про те, що вже все, вже 24-ого. У ніч з 23 на 24 [лютого], вже десь годині о 4 ранку підняли по тривозі. Але до цього нам нічого не казали.

Тільки через телеграм-канали було відомо, що може бути щось серйозне. — Коли ви вперше зіткнулися з ворогом? Спочатку вони вели обстріли і, зрозуміло, що не було прямих протистоянь. — В березні. Десь в середині березня я саме отримав поранення.

— Ваші колеги кажуть, що одна з найстрашніших речей — це коли ви бачите смерть ваших побратимів. — Так. — Чи ставалося таке з вами? — На щастя, з моєї групи ніхто не загинув, були лише поранення. Але багато побратимів, яких я знав, мені про них казали.

Тобто я уже лежу з пораненням, до мене підходить хтось з моїх хлопців знайомих, кажуть: «Ти такого знав»? «Знав». «Усе, він двісті». Це було тяжко. — Ви були на Азовсталі з пораненням? — Спочатку я був в Маріуполі. Мене поранили, відвезли до госпіталю в Маріуполі.

На наступний день його обстріляли, зруйнували, і мене привезли на Азовсталь. І тоді вже знаходився на Азовсталі. — У госпіталі на Азовсталі поранених було дуже багато, це тяжкі були випадки, не вистачало ліків.

Ви бачили ці зміни, коли спочатку щось є, а згодом все закінчується. Чи могли б ви трошки про це розповісти? — Умови були… Це був звичайний бункер. З нього зробили просто медичний невеличкий комплекс, локацію таку. Звичайні кімнати, звичайний радянський бункер.

Все було не стерильно. Туди просто завезли якесь обладнання, стільці, столи, щоб можна було якісь операції проводити. Місця не було зовсім, люди спали на підлозі або на ліжках, але ліжко одномісне, але на ньому два чоловіки лежать, валетом ложили їх.

— І в певний момент росіяни обстріляли і госпіталь також? — Мене десь 15 березня поранили. Десь 16 березня вони обстріляли госпіталь в самому Маріуполі. Це було до обіду, десь година десята. — Маю на увазі сам госпіталь в Азовсталі.

Повідомляли, що окупанти скинули, можливо, авіаційну бомбу на госпіталь, який був на Азовсталі. — Вони постійно його намагалися знищувати. Навіть, коли бійці були ще в самому Маріуполі. Коли вже кільце замкнулося, але ми були ще в Маріуполі, його продовжували атакувати.

Скидали бомби, але вони не точні. Тобто є квадрат, в цей квадрат посилають літак, він на великій швидкості скидає бомбу, і ця бомба могла не влучити в сам бункер, впасти десь поруч. Хоч авіабомби страшні, проте не дуже точні.

— Проти літаків ми ніяк не могли протистояти, тому що в нас не було жодної ППО? — У нас були радянські ПЗРК Ігла. Але літаки літали на тій висоті, на якій через Іглу не можна було захопити сам літак. Були радянські ПЗРК, але вони нічого не могли зробити проти літаків.

Вони брали дуже велику висоту, з цієї висоти вони скидували по квадратам бомби та ракети. Літали без покарання, так би мовити. — Коли ви зрозуміли, що місто перебуває в оточенні? В який момент це стало зрозуміло? — Десь в середині березня, коли вже наша арта мовчала.

Уже було зрозуміло, що все, бо арта мовчить, БК не підвозять. Це вже все, край. — Чи ви знали, що були спроби деблокувати Маріуполь? Що готувалися, робили спроби, але, на жаль, вони не були успішними.

Ви ж були в повному інформаційному вакуумі до того, як отримали Старлінки. — Нам командування доводило інформацію, що вже збирається група людей, шукають, набирають людей, шукають техніку для деблокади. Тобто нас інформували, що буде військова деблокада.

Ми на це все дуже сильно розраховували. Проте ворог дуже сильно укріпив свої позиції навколо міста, тому це було вже неможливо.

— А коли ви вперше почули про те, що може бути можливість, що захисники Маріуполя вийдуть з Азовсталі? — Весь час була ця інформація, десь з березня.

Спочатку була інформація про деблокаду, потім нам повідомили, що деблокада неможлива через те, що ворог дуже сильно укріпився. Потім була інформація про те, що буде три сторони, що нас будуть вивозити в іншу країну.

І уже десь за тиждень до наказу про вихід в полон, нам повідомили про це. — Чи ви переживали щодо виходу в полон? Були бійці, які вважали, що не можна довіряти росіянам, які б гарантії не були, що все рівно це дуже небезпечно. — Звичайно.

У полон виходити взагалі не хотілося. Проте це був наказ від вищого командування. А я, як солдат, повинен виконувати накази. У мене не було вибору.

— Той день, коли відбувався вихід захисників Маріуполя з Азовсталі, яким ви його запам’ятали? Що відбувалося в той день? — До нас зайшли вранці, построїли всіх в бункері, назвали прізвища, позивні. Сказали: «збирайте речі, сьогодні будете виходити».

Ми такі: «куди»? «В полон». Все. Зібрали групу, дали нам провідника, який нас поведе до виходу із самої Азовсталі. І ми групою з пораненими пішли до виходу. На виході вже російські війська нас зустрічали. З камерами — знімали, фоткали нас.

Спочатку нас, так би мовити, перевіряли — наші речі, на татуювання, на все таке. Поранених тяжких не чіпали. Лише тих, хто легкопоранений або не поранений, детально перевіряли. Потім погрузка в автобуси і все — на Оленівку.

— Міжнародний комітет Червоного Хреста ви бачили? Боєць з позивним Манго сказав, що Червоний Хрест казав, що «за три місяці вас точно всіх обміняють». Чи ви щось таке бачили, чули? — Так, під час завантаження в автобус був присутній Червоний Хрест.

Він видавав спеціальні такі папірці, де можна було вказати інформацію про себе, інформацію якоїсь близької людини з номером телефону, щоб їй зателефонували і повідомили, що, наприклад, ваш син чи брат в полоні у Росії. Тобто Червоний Хрест був присутній.

Так, були обіцянки, мовляв, вас виведуть буквально за два-три місяці з полону, обміняють, що ми будемо там під [захистом] Женевських конвенцій. Тобто Червоний Хрест буде постійно за нами доглядати.

— Чи Червоний Хрест телефонував вашим рідним? — Я не вказував номер телефону, тому що я переживав за своїх рідних. Мало що могло статися з цим номером телефону, мало що могли зробити. Я не сильно довіряв їм. І тому я не вказував номер телефону.

— Ви потрапили в Оленівку. Що було там? Що ви побачили? Куди ви потрапили, в яку частину цього концтабору? — Нас відправили по бараках. Спочатку, поки перші партії були, селили з усіма вперемішку.

Але потім уже, коли майже всіх вивезли з Азовсталі, почалися розселення по баракам, по підрозділам. Тобто одні бараки були лише для Азову, інші — ЗСУ, ті — для Нацгвардії. Бараки — це звичайна двоповерхова будівля.

Туалет був на вулиці, звичайний, так би мовити, сільський туалет, просто яма на вулиці. З водою були проблеми, приїжджала машина для гасіння пожеж, ми з неї брали воду. Наш Азовський підрозділ займав лише два бараки.

— Коли ви ще виходили з Азовсталі, вас вже зустріли росіяни з камерами, фотоапаратами. Що вони говорили вам? Чи була якась комунікація? — Особливої комунікації не було. Нам просто показували, куди йти і все. Вони все проводили мовчки.

Вони стояли, дивилися, за нами спостерігали, щоб все було добре. І просто показували: спочатку йдіть туди, там вас перевірять, потім туди в автобус.

— Чи були допити? Якщо ми говоримо саме про азовців, то є такий досвід, що вони саме хочуть, щоб давали якісь свідчення проти командирів, щоб говорили, що вони вбивали цивільне населення, щось там підривали. Який досвід у вас був? — Допити, звичайно, були.

Також приїжджала їхнє місцеве, не російська, а з «ДНР» телебачення. Тобто і допити були, і інтерв'ю були так звані. Але їх цікавила більше доля Азова та доля такого підрозділу, як Медведі. Це для них було найважливіше.

Нацгвардія, ЗСУ, ДПСУ їх не цікавили, тільки Азов, Медведі. — Що за Медведі? Що це за підрозділ? — Це підрозділ, так би мовити, Правого сектора. Один з. — Які питання вони вам ставили щодо Азову? — Вони ставили більш провокаційні запитання.

Типу «чи можеш ти підтвердити, що через вас вбивали цивільне населення?», щоб Азов покрити брудом. Наче ми не якісь захисники, а що через нас іде вбивство мирного населення, тобто ми винні в цьому.

— Чи там були наглядачі, які вірили в нацистів? Є частина окупантів, яка вірить в цю всю пропаганду, навіть в ядерну бомбу. Коли вони захопили ЧАЕС, то почали шукати там ядерну зброю. Яке у вас враження? — У росіян менш промиті мізки.

Вони оцінюють ситуацію, розуміють, що ми звичайні солдати. Але ось в так званих «ЛНР», «ДНР» мізки промиті. Тобто пропаганда на них діє дуже чудово.

Вони вірять в те, що серед нас, наприклад, на Азовсталі в оточенні були чорні трансплантологи, які вирізали органи, продавали їх Америці. Ця всі війна через Америку, через цей Захід… Тобто промиті мізки максимально. Але у самих російських солдатів не так.

Вони [тверезо] оцінюють ситуацію. — В Оленівці ви пробули три дні. Куди ви потрапили далі? — Мене відправили до лікування в донецьку лікарню. Я підхопив уже перед самим виходом в полон двосторонню пневмонію.

Була висока температура, і мене з нею відправили лікуватися в донецьку лікарню. — Скільки там було людей? Що за персонал, яке лікування? — Лікарня була звичайна, десь поверхів п’ять.

Це був колись реабілітаційний центр, який вони переробили під так званий воєнний госпіталь. Наших хлопців там було до тисячі, але це не лише Азов, там була і Нацгвардія, ДПСУ, ЗСУ — всі підрозділи. Туди звозили людей з тяжкими пораненнями.

Це було, здається, на першому і другому поверсі. Там були вже лежачі хлопці, які навіть не могли встати. Верхні поверхи були зайняті більш ходячими. Лікування… Я не скажу, що там дуже гарно було по лікуванню.

Це більше реабілітаційний центр — обладнання в них для важких операцій не було. Проте стан підтримували. Тобто не погіршать його, не вилікують до кінця, але підтримають.

— Як не збожеволіти у полоні? Ви ж не розуміли, чи вас обміняють? Що будуть далі робити? Звісно, ми пам’ятаємо, наскільки важливим для російських пропагандистів є саме полк Азов.

Як ви з цим психологічно справлялися? — Було тяжко, але відволікалися постійними розмовами з сусідами по палаті про щось позитивне. Їхня пропаганда постійно розмовляла про те, що нас не обміняють, ми звідси нікуди не вийдемо.

Спочатку нам розповідали те, що нас Україна вважає дезертирами, [президент Володимир] Зеленський вже офіційно про це оголосив, нас ніхто міняти не збирається, [наче] вони хочуть нас обміняти, «хоч зараз забирайте», але Україна нас не хоче забирати, тому що ми дезертири, ми військові злочинці.

Потім нам розповідали, що нас чекає суд в так званому «ДНР», що нас чекає всіх смертна кара, розстріл. Тобто залякували. — А це хто вам говорив? Це ж не персонал в лікарні? — Це казали і на допитах, і під час інтерв'ю, також самі охоронці нам про це розказували.

Це у всіх було на вухах — над нами буде суд за їхніми правилами, і всіх чекає розстріл. — Про що позитивне ви намагалися говорити з сусідами по палаті? — Ділилися своїми історіями з життя, якимись цікавими, смішними, згадували щось.

Розповідали про свої сім'ї, наприклад. Щось добре намагалися згадати. — Коли стало відомо, що вас можуть обміняти? Чи ви розуміли, що цей день наближається, що є якісь передумови для того, щоб вас обміняли? — Передумов жодних не було. Це відбувалося посеред ночі.

Приблизно в годині четвертій-п'ятій ранку нашу палату будять, називають прізвища. Ті, чиї прізвища назвали, виходять в коридор. Все. І ми стоїмо, чекаємо, нам нічого не кажуть. Потім кажуть виходити на вулицю групами по п’ять чоловік. Нас супроводжують ці охоронці.

Стоять автобуси. Ми грузимося в автобуси і їдемо. Тобто нам нічого про це не розповідали раніше, не оголошували. — Фотоколаж, мені здається, росіяни опублікували. Далі ми побачили його в Твіттері журналіста Станіслава Асєєва.

Було опубліковане фото командиру першого батальйону полку Азов — Олега Мудрака. Минуло сто днів в полоні. До того, зрозуміло, він був кремезний чоловік, а зараз ми бачимо, що він виснажений, втратив дуже багато ваги.

Тож ми розуміємо, що, мабуть, є величезні проблеми з тим, як поводяться з нашими полоненими. Чи ви знаєте щось про те, як поводилися з полоненими або в Оленівці, або в лікарні? Ми чули і про побиття, і про катування.

Чи вам про це відомо? — Про Олега я нічого не можу сказати. А про схуднення — це ще було в самому Маріуполі. Коли вже були на Азовсталі, запаси їжі були вкрай маленькі, тому їли дуже мало. А ти весь час на ногах, постійний стрес, мало спиш.

Хлопці дуже сильно схудли до полону. У полоні їжа також для підтримання [організму]. Тобто ти не набереш вагу, але і з голоду не вмреш. Звичайно, їсти хотілося, постійно думав про якісь смаколики, коли був в полоні. Постійно доводилося думати про їжу, бо їсти хотілося.

Але з голоду не вмирали. — Які смаколики ви нарешті змогли знову поїсти, коли потрапили на підконтрольну Україні територію? — Чесно: глазуровані сирки, баночка енергетику та сигарети. Це те, про що я мріяв.

— Азовці дуже часто кажуть про те, що був у них такий момент, коли під час боїв у Маріуполі здавалося, що, мабуть, цей момент вони вже не переживуть, тому що величезні сили їм протистояли росіян, окупантів.

Чи був такий момент у вас? Чи можете ви його згадати? — Так, такий момент був за хвилин 15−20 до мого поранення. Ми з побратимом залишилися вдвох, відбилися від групи. Командира групи поранили, в нього була рація.

Ми залишилися з побратимом вдвох — він був кулеметник, я був його другим номером. Почався обстріл артилерії, забігли в будівлю. Я почув, що за будівлею працює двигун танку. І він там не один. Попередньо нам повідомили, що нас буде штурмувати піхота з танками.

Ми розуміли, що ми зараз вийдемо з цієї будівлі, це вже ворожі танки гудять… Все, зараз останній бій, ми тут і поляжемо. Страшно не було, проте була така, так би мовити, образа.

Тому що не було зв’язку, не було можливості навіть написати смс своїй дружині чи мамі «дякую за все, вибачте, будь ласка, я вас кохаю». Це було неприємно. Але йти в останній бій було легко, тому що кожну хвилину ти думав 50 на 50 — виживу, не виживу.

До смерті вже був готовий, помирати було не страшно. Тому що рано чи пізно все одно помру. Так, хоч зі зброєю в руках, змагаючись за рідну країну. Але проте було образливо, що не було можливості відписати своїм близьким останні посмертні слова.

— Чи ви розумієте, чому росіяни так бояться полку Азов? — Якщо не брати Сили спеціальних операцій, підрозділи, наприклад, 3-ій, 8-ий полки, Азов іде, якщо рівняти з Нацгвардією та ЗСУ, найпідготовленішим підрозділом, один із найбоєздатніших. Це по-перше.