Щоб кладовища не замінили міста. Чому Україні вкрай потрібно більше зброї

"Ми боремося не тільки за себе. Ми боремося за світ, у якому безпечно жити. Чи доречно на цьому етапі просити більше зброї? Ми відчайдушно потребуємо її.

Нам потрібна підтримка, тому що, незважаючи на те, що після 10 років війни ми стали сильнішими, кращими і мудрішими, ми всього лише люди". Думка Зазвичай це відбувається посеред ночі або на світанку. Росіянам, схоже, подобається вбивати беззахисних і безпорадних.

На фронті вони цього зробити не можуть — там їх відбили — тому серед ночі запускають ракети по пологових будинках, багатоповерхівках, вокзалах, станціях метро, школах, бібліотеках. Найгірше під час атак — це нескінченні повідомлення, які ми надсилаємо одне одному.

Найбезглуздіше з безглуздих — це питання "Як справи?" Це питання літає над Києвом, Одесою, Херсоном, Дніпром, збираючи відповіді. "Воно впало близько". "Я бачу вогонь". "У нас усе гаразд, але десь тут горить". "Будинку навпроти нас більше немає".

"Запах смерті, моя Аня сказала, що пахне смертю". Однак альтернативи немає. Це питання, яке, за всієї його безглуздості, не можна залишити без відповіді. Мовчання означає нещастя і смерть. Ми, люди десятиліття війни, до цього звикли. Світ говорить про другу річницю.

Це неправильно: минуло не два, а 10 років відтоді, як російські війська анексували Крим і вторглися на Донбас. Назвати це ювілеєм теж не зовсім правильно. В українській мові період часу, що дорівнює року, визначається двома словами: "річниця" і "роковини".

"Роковини" часто стосуються панахид, а "річниця" більше притаманна святкуванню життя. У нашій пам'яті та календарях оселилося стільки скорботи, що тепер усе стало пам'ятником.

Але, незважаючи на всі "роковини" в Україні впродовж століть — Батуринську різанину у XVIII столітті та Емські укази Валуєва в XIX столітті, розстріли в Биківні й Сандармосі, Голодомор за радянської влади, убивство Небесної сотні в 2014 році та нещодавню руйнацію Бучі, Бахмута й Каховської греблі, — ми все ще тут.

Ми все ще боремося за "річницю", за ювілеї нашої перемоги. За останні роки війни багато що змінилося.

У Маріуполі існував громадський центр "Халабуда" — місце, де навчали японської мови та комп'ютерної грамотності, де проводили презентації книжок і концерти, де люди навчалися бути бізнесменами й активними громадянами, де малювали, співали та розробляли проєкти на захист довкілля.

Доброзичливе місто. Після того, як жорстока багатомісячна облога призвела до його захоплення Росією навесні 2022 року, "Халабуді" довелося переїхати. Сьогодні вона — у Черкасах, місті в центральній Україні, там люди ремонтують дрони. Стільки всього залишилося нереалізованим.

Ще більше доль, які були героїчними на війні, але чиї носії більше не можуть робити те, що їм, можливо, судилося: писати книжки, відкривати ресторани чи знайти ліки від хвороби Альцгеймера. Їхні посмішки тепер існують тільки на світлинах.

Серед речей, які змінилися, — мабуть, бажання розповісти світові, що росіяни зробили й роблять з українцями в минулому й сьогодні.

Раніше це було так гостро, так резонансно, створюючи для мене друге "я" — "я" з історіями вбитих друзів та знімками масових поховань, а також із твердим переконанням, що про кожну смерть, кожне горе треба розказати, задокументувати та помститися. Це почуття пішло.

Є ще розповіді, світлини та переконання. Але я більше не хочу розповідати про це світові. Світ грамотний. У нього є доступ до інтернету, до новин; він може бачити все сам.

Я вдячна тисячам, а можливо, і мільйонам людей, яким нам більше не потрібно нічого пояснювати або показувати. Вони просто підтримували нас у Литві та Австралії, Великій Британії та Норвегії, США та Марокко, Японії та Естонії. Мені пощастило знати деяких із них на ім'я.

Мені пощастило зустріти їх — безстрашних і добрих людей — у Києві, Харкові, Львові та навіть у місцях, де лінія фронту знаходиться за кілометр. З іншого боку, нічого особливо не змінилося. У нас таке саме відчуття ясності, як і в 2014 році. Та ж віра, та ж любов, та ж лють.

Чи хочу я повернутися до себе довоєнної, якою я була 2013 року? Ні. Я не хочу знову опинитися серед брехні про "один народ", з якого знову виростуть геноцид, війни і вбивства. Я не хочу повертатися в той час, коли напад Росії був неминучим.

Я хочу, щоб ми перемогли і щоб не було війни. Я багато думаю про те, що в перші місяці 2022 року ми могли б не вижити. Це був мій найбільший страх.

Але досвід тих непомічених воєнних років, коли українці билися з підтримуваними Росією силами на сході країни, дав мені силу і здатність бути стійкою, щоб витримати. Я покинула Донецьк у 2014 році. У 2022 році вирішила, що більше не буду нікуди бігти. Я ніколи не почувалася краще.

Мені ніколи не було і не буде краще, ніж у ті перші місяці повномасштабного наступу на Київ. За словами поета Сергія Жадана: "Бути соняшником на полях Донбасу — значить, знати, як жити і за що вмирати". Я була соняшником на вулицях Києва. Цей рік приніс новий страх.

Я думала про зброю, якої нам сьогодні так відчайдушно не вистачає. Я почала шукати відповіді на запитання, а чи не дають її нам так повільно не в спробі запобігти тотальній поразці Росії, як думають деякі, а просто тому, що її не існує.

"А що, якщо в них справді її немає?", — я запитала свого друга, який зараз — воїн. "Усе те саме, — відповів він. — Ми стоїмо. Ми воюємо. Ми терпимо". Мій друг-воїн знає, як мене заспокоїти. До війни він був бухгалтером. Тепер він артилерист. І трохи філософ.

Ми всі намагаємося постояти за себе. Для різних людей це означає різні речі. Для декого — це утримання лінії фронту. Це плетіння кілометрових маскувальних сіток, невпинна евакуація поранених, пожертвування всіх грошей військовим.

Для інших — це навчання дітей, випікання хліба, догляд за покинутими тваринами, розповідання анекдотів. Що б ми не робили, ми всі стоїмо за себе саме зараз, коли в нас є шанс назавжди вирватися з-під чобіт окупанта. Бути вільними, бути живими.

Зараз, коли наш шанс існувати як політична нація, як спільнота, як держава дорівнює перемозі у війні. Ми боремося не тільки за себе. Ми боремося за світ, у якому безпечно жити. Чи доречно на цьому етапі просити більше зброї? Ми відчайдушно потребуємо її.

Нам потрібно більше зброї, щоб дитяча література не стала літературою для мертвих; щоб кладовища не заповнилися мертвими поетами, мертвими сільськими жителями, мертвими інженерами; щоб цвинтарі не замінили міста, а російські ракети не націлилися на наші лікарні, школи й будинки.

Нам потрібна підтримка, тому що, незважаючи на те, що після 10 років війни ми стали сильнішими, кращими і мудрішими, ми всього лише люди. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції.