Його похорон у гарнізонній церкві Петра і Павла у Львові був однією з тих подій, пам’ять про яку важко стерти Найкоротше і найточніше визначення війни дав Геродот: «Коли мир, діти хоронять батьків, коли війна, батьки хоронять дітей».
28 липня минає 40 днів від загибелі на фронті Артема Димида. Його похорон у гарнізонній церкві Петра і Павла у Львові був однією з тих подій, пам’ять про яку важко стерти. Мати Артема, знана художниця Іванка Крип’якевич, проспівала своєму сину колискову. Батько, о.
Михайло Димид, перший ректор Українського католицького університету, почав і закінчив свою промову словами «Христос Воскрес!». Так християни вітають одне одного на Великдень. О.
Михайло таким невчасним привітанням хотів сказати, що його син, після воскресіння Христа, не вмер — він відродився до іншого життя. Кажуть, що культуру суспільства можна визначити за тим, як воно ставиться до смерті.
Наша модерна цивілізація соромиться її, ховає у найтемніший куток нашого щоденного життя — смерть тяжко «продати» як товар у комерціоналізованому суспільстві. Так само є з суспільствами комуністичними. Люди у ньому — розхідний матеріал.
Якщо їхню гідність не поважали за життя, який сенс робити це після їхньої смерті? У 2005 році я шукав могилу родичів моєї дружини у Ясинуватій. Знайти там щось було неможливо: бур’яни та будяки сягали людського росту. Артем виріс у галицькій родині.
Для нас, істориків, ця сім'я є особливо важливою. Мати Артема, Іванка, є внучкою відомого українського історика Івана Крип’якевича.
Іван Крип’якевич був учнем Михайла Грушевського, а в 1960-х, коли після довгих поневірянь за сталінських часів, його призначили директором Інституту суспільних наук АН УРСР, він виховав на своєму негласному семінарі ціле покоління істориків, котре у свою чергу виховало нас — Ярослава Ісаєвича, Ларису Крушельницьку, Олега Купчинського, Ореста Мацюка.
Це і є той славетний «ефект Львова», котрий дозволяв забезпечувати інтелектуальну тяглість поколінь навіть за радянських часів. Артем теж закінчив історичний факультет. Але він волів творити історію, аніж писати її.
Його коротке життя повне історій, про які ми зараз згадуємо з усмішкою — ще й тому, що усмішка була маркою Артема. Було у ньому щось дуже авантюрне — авантюрне у сенсі козака у степу чи Індіани Джонса, вічного шукача пригод.
Я чув історію, як після Євромайдану він виїхав до Криму і прожив там у стані ворога, вдаючи з себе молодого донського козака. Інша історія переповідає, як він на мотоциклі проїхав з одного узбережжя США до іншого. Війна застала Артема в Америці.
Коли він сідав на літак в Україну, його не пускали на борт разом із захисною амуніцією, котру він купив для себе на фронт. Тоді він вдягнув цю амуніцію на себе і так прилетів додому. Я не ручаюсь за точність цих історій.
Я чув про них, але не перевіряв — це зроблять майбутні історики. Але є одна з них, котру перевіряти не треба. Коли матері Артема передали його особисті речі, серед них вона знайшла зачитаний томик Сенеки, з підкресленнями та Артемовими коментарями на полях.
Перекладач Сенеки, знаний львівський перекладач і есеїст Андрій Содомора опублікував усі примітки Артема, їх можна прочитати на сайті Збруча.
Він звернув увагу на збіг обставин: Роман Ратушний, інший український Герой, що загинув перед Артемієм Димидом, — мав позивний «Сенека», а його батько у фейсбучному тексті про свого сина, опирається на думки з «Листів» Сенеки. Кожне людське життя не має ціни.
Не в тому сенсі, що його ціна дуже низька, а в тому сенсі, що воно є найвищою цінністю. Тому втрата кожного з них є вселенською трагедією, котра має бути гідно пошанована й оплакана — звісно, у тих суспільствах, де поняття «гідність» не є пустим звуком.
Але війна справляє особливий ефект дарвінівського відбору навпаки. За Дарвіном, під час еволюції виживають ті види, які найсильніші. У ХХ столітті внаслідок воєн і репресій найперше гинули найактивніші, найчесніші, найінтелігентніші, найпрацьовитіші.
У нинішніх розмовах у добу війни час до часу випливає питання, як спинити цю Дарвінівську контрреволюцію. Перша і чесна відповідь: треба будувати і зміцнювати інституції, де вирощують таких дітей. Мова не лише про сім'ї — таких, як родина Димидів-Крип'якевичів.
Такі сім'ї є національним здобутком, але й продуктом природи, на котру ми не маємо впливу. Йдеться у першу чергу про такі навчальні заклади, які дають освіту з цінностями.
Батьки Артема Димида просили не нести на могилу сина квіти і вінки, а робити пожертву на його іменну стипендію, котра дозволить обдарованим дітям вчитися в УКУ. Не сприйміть це як рекламу інституції, де я працюю. Шукайте такі інституції самі, а ще краще будуйте їх.
Моєю мрією є, щоб вони постали не лише у Києві чи Львові, а в кожному великому українському місті, а найперше — в тих, що зруйновані війною. Але це вже плани на той час, коли скінчиться війна. А поки вона з нами, працюймо хто як може на перемогу.
Всі права захищені IN-Ukraine.info - 2022