Буря в склянці орфографії: що хорошого і що поганого показав радіодиктант

Втім, журналіст Віктор Шлінчак бачить у цьому і позитив — українці виплеснули енергію, накопичену під час війни, і ще раз підтвердили право на свободу слова, нехай і в такій своєрідній формі.

Початок робочого тижня ознаменувався щорічною урочистою і майже сакральною подією — "Радіодиктантом національної єдності". Все як завжди: текст написали, запрошена гостя прочитала, люди послухали — і понеслося.

Коментарі, аналітика, обурення, спогади, філологічні дуелі, сльози ностальгії за правописом 1993-го і гнівні пости про інтонації (чи їх відсутність). А ще — меми, обурення, поради, як правильно писати "у тому числі". І знаєте, що це все доводить? Що ми таки вільна країна.

Бо де ще на планеті є нація, яка може розгорнути повноцінну соціальну бурю через те, що текст був занадто простий, але водночас — надто складний? Що хтось вважав начитане повільним, а хтось — занадто швидким. Хтось — образним, а хтось — примітивним.

В Росії, наприклад, теж постійно щось проводять. Грандіозно-національне.

Але спробуйте знайти хоч п'ять тисяч людей, які публічно скажуть: "А хто взагалі цей автор?", "Що за застарілий стиль?", або "Я не вважаю, що це диктант національної єдності, бо я, наприклад, люблю двокрапку, а який дурень тут ставить тире?". Та нема там такого. Бо нема свободи.

Немає традиції сперечатися не тільки про суть, а й про кому після підрядного. Немає 50 тисяч коментаторів із дипломом філолога і ще стільки ж — із дипломом YouTube-університету. А у нас — є. І це прекрасно. Хоча, якщо відкинути іронію, в цьому є ще дещо глибше.

Ми зараз живемо у світі без надто хороших новин. Новин, які хочеться святкувати. Усе важливе і переможне — ще попереду. А енергія в людей є, як і втома, і страх, і напруга. І бажання бути почутими, хоч би й у коментарях під диктантом.

Тому сьогоднішній диктант — це не просто перевірка грамотності. Це спосіб нації сказати: "Я тут. Я думаю. Я знаю, як правильно. Я маю що сказати". І хай це звучить через сарказм чи критику — це означає, що ми живі. А головне — вільні.

Українці можуть сваритися через мову, бо мають право на мову. І на думку. І на срач — прям таки навіть не національного, а світового масштабу. Це не слабкість. Це — розкіш свободи. P. S. Уявляю, скільки ми почуємо усього і про усіх, коли виживемо і підемо на вибори.