Україні потрібен цивільний міністр оборони, а не військовий. Шість причин чому

Боремося з драконом, щоб стати драконом? На початку лютого стрічки новин українських ЗМІ замайоріли матеріалами про можливу відставку чинного міністра оборони Олексія Резнікова та призначення замість нього військового – Кирила Буданова, нинішнього очільника Головного управління розвідки Міноборони.

Питання наразі залишається відкритим.   Чому Україні потрібен цивільний міністр оборони, а військового міністра повертати категорично не можна, навіть і особливо під час війни.

Оскільки я досліджував цю тему в рамках своєї роботи в Міністерстві оборони України, тезово викладу основні постулати. 1. Військовими має керувати цивільна людина.

Це принцип підпорядкування військової машини цивільному уряду, який так чи інакше, але є утворенням демократичного вибору суспільства.   "Служу народу України" – через демократично обраних і призначених посадових осіб.

  Військовий міністр оборони – або ознака хунти, або тиранії/автократії. Так є в Росії.

Боремося з драконом, щоб стати драконом? Ієрархія здорового демократичного суспільства полягає у наступному: цивільний президент (прем'єр, канцлер – верховний головнокомандувач) – цивільний міністр оборони – головний військовий (головнокомандувач).

Це принципи належного врядування, який також є основоположним в НАТО. 2.

Одна з причин, через яку міністр оборони має бути цивільним, і не просто цивільним, бо зняв погони для посади переддень, як Степан Полторак, а бажано – цивільним п’ять або 10 років – це, щоб у такої людини перервалися зв‘язки зі своїми співслужбовцями, щоб не потурати непотизму чи військовому "кумівству".

І це – історія і практика наших союзників по НАТО, а не лише про явища в Збройних Силах України. Цікавим прикладом є фільм "Війни Пентагону", де це питання також прослідковується.

Щоб військові через свої зв'язки не могли обходити інструменти й запобіжники цивільного контролю над збройними силами. 3. Ще одна з причин – це професійна деформація.   Військовий мислить як військовий.

Це не є погано, адже кожна професія має свої особливості, і військова справа – це професія зі своїми особливостями. Політична посада, політичні обов'язки та політика як така – це не справа військових, які досі перебувають на службі.

Не можна змішувати політику і військову справу. Окрім того, що це зовсім інше, до чого готують і чому вчать військових на будь-якому рівні, – це ще і ризик перетворення апарату цивільного міністерства на військову частину з усіма її звичаями.

  Якщо ви думаєте, що у військових частинах порядок "по-воєнному", то з мого досвіду роботи з військовими, це не так. Назвімо це "оперативним хаосом", де є головний принцип – "ПВО" (рос. ), "Завжди можливо скасувати".

  Інший фактор, надзвичайно впливовий і перший, який мене шокував у вже далеких 2014-2015 роках, – абсолютна, за рідкісними винятками, безініціативність військових/колишніх військових в апараті міністерства.   Хто служив, той зрозуміє.

Хто не служив, безініціативність – перший наслідок звичаїв військового управління.

  Якщо ти проявлятимеш ініціативу – тебе принижуватимуть, булитимуть або просто навісять на тебе всіх собак, поки безініціативні або такі, що зрозуміли підступ, колеги, вдаватимуть із себе інфузорій, щоб не виконувати додаткову роботу.

  Звісно, існують винятки з правила, але ознак, що змінились правила, я не зустрів. 4. Як ця безініціативність впливає на апарат Міністерства оборони? Забудьте про реформи. Забудьте про все, окрім того, що накажуть робити вище.

  Замкнення управлінських рішень на найвищий рівень, а це означатиме, що у підсумку – військовий міністр зіткнеться з таким рівнем мікроменеджменту, що не зможе виконувати всі свої обов'язки. Він буде міністром Збройних сил в кращому випадку, а не міністром оборони. 5.

Ну і насамкінець, це поверне і посилить плутанину у тому, хто ж є головним військовим – той, хто керує військами, чи той, хто керує міністерством.   Рішення, які головком має приймати сам, тепер можуть переглядатися старшим за нього військовим.

Ми вже мали цю модель, за якою військовий міністр та начальник Генерального штабу Збройних Сил України (який суміщав посаду із посадою головнокомандувача) напряму звітувалися верховному головнокомандувачу.

Таким чином між ними не було ієрархії підпорядкування один одному. Щоб відійти від цього і прийти до цивільного міністра оборони – знадобилися роки.   6. Наостанок – якщо в тебе в руках молоток, будь-яка проблема буде цвяхом.

  Цивільний міністр оборони – член Кабінету міністрів України, який спільно ухвалює рішення щодо багатьох питань життєдіяльності країни, а не лише військових питань. І факт війни це не змінює.

  Цивільна політика – не військова справа, особливо, якщо ми – не в Росії чи інших країнах з військовими при владі. Військовим заступникам міністра оборони – теж ні Рівнозначним вищепереліченому є і питання призначення заступників міністра оборони.

Згідно з чинним законодавством, вони призначаються з-поміж цивільних осіб, крапка. Зміни в закон не внесені, проте призначення вже відбулося.

Президент Володимир Зеленський дозволив на час воєнного стану призначити першим заступником міністра оборони військовослужбовця у званні генерал-лейтенанта чи віцеадмірала, йдеться в указі №76/2023 від 13 лютого.

Але окрім процесуального, залишається питання по суті демократичного і цивільного контролю – наразі відбувається послаблення останнього.   Військові на посаді міністра чи заступників – це послаблення і розмиття ролі головнокомандувача.

Між Генеральним штабом (начальником генерального штабу ЗСУ, головкомом) в історії України завжди були напружені стосунки. Цьому є багато причин.

Але головний спосіб зняття такого напруження – це чітке розмежування ролей і відповідальностей, і на жаль, із послабленням цивільного контролю, таке розмежування розмивається.   Військове управління та цивільне адміністрування – дві абсолютно різні реальності.

Так, бюрократія всюди має свої спільні риси, однак – принципи, закладені у систему військового управління (Command and Control, C2), і принципи врядування у міністерствах і інших державних структурах – різні.

  Міністерство оборони завжди було перенасичене або військовим персоналом, або колишніми військовослужбовцями.

Реформи в Міністерстві оборони зокрема передбачали зменшення військових посад та збільшення ролі і якості державних службовців в управлінні міністерством і формування відповідних політик.

  Що ми маємо у підсумку – необхідність призначення військових на керівні посади – не обґрунтоване, не прокомуніковане. Процедури й законодавство – не дотримані. В очах наших союзників – це сумнівний крок у протилежний від НАТО бік.

  Дисклеймер за результатами дискусії у Facebook 1. Так, часто міністрами оборони стають колишні військовослужбовці, офіцери, генерали. Але через певний час. 2.

Існують винятки, навіть в США, коли не дотримують карантину у 10 років, як у разі з головнокомандувачем Центрального командування США Джеймсом Меттісом. Але це була відкрита дискусія і схвалення кандидатури з відхиленням від норми, а не пересмикування норм законодавства. 3.

Однією з причин інституціалізації цивільного міністра оборони була протидія можливим військовим переворотам. Навіть в Європі чи НАТО загалом ще не так давно були ситуації. 4.

У розвиненій демократії, за виняткової потреби призначити військового міністра оборони – де розвинуті інституції, система стримувань і противаг, а законодавство не є іграшкою, – таке призначення нестиме менше ризиків, ніж в нашому випадку, де нам ще лише належить викорінити з армії радянські звичаї.