Петро I та Володимир. Чим небезпечні фантазії Путіна про сучасного царя

Тільки рішучість України та підтримка Заходу можуть визначити, чи буде його інсценування більше схожим на невдачу Петра Першого на річці Прут чи на завоювання Катерини. Путін відомий своєю одержимістю цією історією.

Але коментарі Путіна з приводу історії XVIII століття показують, що він не завжди правильно розуміє деталі. Його натяки на епоху Петра I та Катерини II поверхневі, життєрадісні та зосереджені на тому, що академіки називають історією великих людей.

Йому подобаються царі, генерали та герої, що повернули назад русло російської історії. Він хоче підкреслити перші перемоги Петра в 1709 році та завоювання Криму Катериною в 1783 році, а не численні поразки, якими були відзначені наступні роки.

Досі Путін публічно ігнорував довгу, болісну та виснажливу історію російського імперіалізму XVIII століття. Фокус переклав новий текст Олександра Бернса, присвячений одержимості Путіна війнами XVIII ст.

За кілька місяців до вторгнення в Україну президент Росії Володимир Путін приміряв на себе роль учителя історії. Північна війна, Полтава, Крим… Для Путіна відповіді на ці запитання були очевидними.

Армії Петра перебували в Полтаві, розташованій зараз на північному сході України, ведучи велику боротьбу із Заходом, який на той час представляв шведський король Карл XII.

На жаль для Путіна, один із учнів приділяв більше уваги деталям, ніж загальній картині, і зауважив: "Взагалі-то ця війна називалася не Семирічною, а Північною війною".

Легко зрозуміти, як путінська версія російської історії — лише перемоги та жодної жорстокої поразки — могла призвести до хибної впевненості, з якою він наказав ввести свої війська в Україну в лютому минулого року.

Але, незважаючи на свою публічну риторику та періодичні помилки, Путін, безсумнівно, знає реальну історію, яка стоїть за довгою та важкою боротьбою Росії у XVIII столітті.

Зараз, коли Росія готується до тривалішого конфлікту в Україні, ця історія пропонує приклади, на які він може спиратися, — історії російських армій, які долають серйозні поразки, відновлюють сили та йдуть до перемоги.

Розглянувши те, як Путін використовує та спотворює історію російських воєн XVIII століття, ми можемо передбачити, що він планує для своєї власної війни. Як і більшість глав держав, Путін досить життєрадісний, публічно обговорюючи героїв своєї країни.

У своїх виступах Путін насамперед приділяє увагу двом епохам: періоду правління Петра Великого, що тривав із 1700 до 1721 року, і правлінню Катерини Великої з 1768 по 1783 рік.

У контексті російської історії XVIII століття це було б схоже на те, якби, говорячи про Війну за незалежність, ви згадали Лексінгтон і Конкорд, а потім перейшли до Йорктауна. Послідовність може бути правильною, але багато нюансів і складнощів губляться.

Виступаючи з приводу 350-річчя від дня народження Петра Першого в червні минулого року, Путін сказав: "Майже нічого не змінилося. Дивно! Якось приходиш до цього розуміння. Петро I Північну війну 21 рік вів.

Здавалося б там, воював зі Швецією, щось відторгав… Нічого не відторгав! Він повертав! Так, так і є! Там, де Петербург заснований — він коли заклав нову столицю, жодна з країн Європи не визнавала цю територію за Росією, всі визнавали її за Швецією, а споконвіку поряд із фінно-угорськими народами жили слов'яни, до того ж територія перебувала під контролем російської держави.

Це ж саме й у західному напрямку. Це стосується Нарви — його перших походів. Чого він поліз туди? Повертав. І зміцнював". Тут Путін виправдовує вторгнення в Україну, посилаючись на історію Росії XVIII століття.

Перетворивши Петра I із завойовника на відвойовника, Путін створює наратив, за яким він і історичний російський лідер перебувають в однаковому становищі.

На його думку, європейські держави відмовилися визнати законні претензії Росії за Петра, так само, як міжнародне співтовариство не визнає захоплення Криму.

Путін зазвичай формулює своє бачення Північної війни як змагання великих держав, у якому ворогом був Захід, а полем битви — Україна.

Під час Північної війни найзгуртованіший опір українців Росії стався в 1708-1709 роках, коли гетьман Іван Мазепа разом із кількома тисячами гетьманської кінноти й великою кількістю запорозьких козаків уклав союз із шведським королем Карлом XII.

Шведські, гетьманські та запорізькі війська були розбиті під Полтавою Петром у 1709 році. У період Російської імперії та в сучасних проросійських колах послідовники Мазепи, або мазепинці, стали синонімом зрадників путінського бачення Росії та України.

Але за всієї уваги Петру улюблена тема Путіна — це п'ятнадцять років між 1768 і 1783 роками, коли Росія перемогла Османську імперію, позбавила її Кримського ханства та приєднала Крим.

Путін сказав, що Катерина здобула перемогу меншими витратами, ніж Петро, і що він захоплюється цим. Катерина Велика очолювала Росію цієї епохи, і Путін, схоже, ототожнює себе з нею. Путін пам'ятає її як завойовницю та засновницю міст.

Армії Росії в період були дуже успішні, їх очолювали такі відомі особистості як Петро Румянцев і Григорій Потьомкін. (До речі, під час відступу з Херсона російські війська винесли кістки Григорія Потьомкіна із собору Святої Катерини).

У ці роки Росія боролася з Османською імперією, що слабшала. В 1690 році мало хто поставив би на державу московитів, що зароджується, проти османських військ. Але до 1760-х років османські збройні сили послабшали.

В результаті у війні 1768 року армії Катерини переходили від перемоги до перемоги в ході битв за Ларгу, Кагул і Керч. Тут, як і в Північній війні, путінський наратив стверджує, що перемоги над іншими великими державами дозволили Росії зруйнувати Україну.

Перемоги над османами дозволили Катерині вільно поводитися з українським козацтвом.

У 1764 році Катерина заснувала нову провінцію під назвою Новоросія для зміцнення свого кордону, яка стала охоплювати Харків, Донбас, старі володіння Кримського ханства та території розформованого Запорізького козачого війська. Путін і патріарх Кирило оспівують цю історію.

З 2014 року коментатори зазначають, що Путін використовує назву "Новоросія". 16 січня 2023 року Імператорське православне палестинське суспільство оголосило конкурс для російських школярів, присвячений анексії Криму Катериною II та заснуванням Новоросії.

І, що не дивно, у відповідь на вторгнення українці почали демонтувати статуї імператриці, що залишилися на їхній території. У героїчній інтерпретації Путіна Петро I переміг Захід під час Північної війни, яка блокувала будь-які спроби української незалежності.

Потім Катерина II перемогла Османську імперію та захопила Крим і південну Україну. Такі герої як Петро Румянцев, Олександр Суворов і Федір Ушаков завжди забезпечували перемогу Росії.

У 1708 році російський полководець із гордістю доповів Кремлю: "Розбійницьке кубло в Бахмуті взято й зруйновано, а мешканців перебито". Путін, безперечно, сподівається отримати подібну доповідь із дня на день.

Однак такий наратив приховує той факт, що історична боротьба Росії за завоювання своїх південних рубежів тривала століттями, і навіть її вирішальна фаза тривала понад сто років.

Звітуючи про свої тріумфи, Путін замовчує невдачі та витрати, пов'язані з російським імперіалізмом. Те, що Путін залишає поза увагою, є не менш показовим, ніж його хвастощі полководцями XVIII століття.

Попри здобуту зрештою перемогу в цей період Москва зазнала чимало важких втрат. Росія зазнавала поразки та невдачі під час наступу в Криму у 1687, 1689, 1736, 1737, 1738 й 1739 роках.

Вона також зазнала втрат при Азові в 1695 році, Нарві в 1700 році, Фрауштадті в 1706 році, Головчині в 1708 році, річці Прут у 1711 році, Гросс-Егерсдорфі в 1757 році, Цорндорфі в 1751 році, Хотині в 1769 році, Ізмаїлі в 1789 році, Поррассальмі в 1789 році й Уттісмальмі в 1789 році.

Тоді, як і зараз, поразки часто відбувалися через недостатню матеріально-технічну підготовку та зайву самовпевненість. У липні 1711 року Петро повів російську армію на катастрофічну битву з османами річці Прут.

Цар був введений в оману своїми наближеними, вважаючи, подібно до Путіна в Україні, що перемога буде швидкою та легкою і що його війська зустрінуть християни Османської імперії як визволителів. Але армія Османа оточила його війська та змусила його здатися.

Згідно з одним із недавніх досліджень кампанії, "Петро… майже втратив усе — свою армію, свої територіальні завоювання з 1701 року, свій трон, — тому що армія була поставлена в невигідне становище на Пруті через погану розвідку та неадекватну логістику".

Тільки поблажливість імперії Османа на мирних переговорах дозволила Петру відступити, відновити свої сили та продовжити паралельну війну проти Шведської імперії.

Путін промовчав про цей інцидент, і після вторгнення в Україну російські критики його політики помітили це мовчання.

Цікаво, що Путін ніколи публічно не згадував про кар'єру фельдмаршала Буркхарда фон Мюнніха, однієї з найважливіших постатей у військовій історії Росії XVIII століття.

Під час війни за Крим у 1735 році Мюнніх дозволив заколисувати себе оманливим почуттям безпеки, що призвело до цілої низки хибно-оптимістичних оцінок. 1736 року він передбачив: "Азов буде нашим… можливо, навіть Крим перейде до нас".

Потім у 1737: "Весь Крим буде підпорядкований нашому контролю". До 1738 року він уже відчував завоювання сучасної Румунії.

Нарешті, сміливіше, в 1739 році: "Штандарти та прапори імператриці будуть поставлені — де, запитаєте ви? У Константинополі, в найстарішій грецькій християнській церкві, Святій Софії".

Історики XIX століття критикували самовпевненість Мюнніха у світлі його невдалих дій у війні 1735-1739 років. Але Браян Л.

Девіс представив нову інтерпретацію цього конфлікту, стверджуючи, що Мюнніх і його підлеглі офіцери робили уроки з кожного року невдач і що до 1739 року російські військові вийшли з конфлікту з новими тактичними доктринами й укріпленою системою матеріально-технічного забезпечення.

Якщо Росія зазнавала численних поразок, то як їй вдавалося зрештою виходити переможницею з одного конфлікту за іншим? Протягом XVIII століття Росія продемонструвала вражаючу здатність зазнавати втрат, долати втрати, потім набирати нові сили та відновлювати наступ.

Під час Північної війни Росія використовувала свою робочу силу, щоб компенсувати недостатню чисельність армії та уникнути внутрішніх проблем. Сьогодні Росія часто набирає чоловіків із сільської місцевості й намагається уникати призову з великих міських центрів.

Навпаки, у період із 1700 по 1705 рік Москва скоріше уникала призову із сільської місцевості, щоб зберегти свою сільськогосподарську економіку. Натомість насамперед російська держава призивала слуг, ремісників і міську бідноту.

У міру продовження війни цього виявилося недостатньо, і з 1705 по 1711 держава звернулася до сільського землеробського населення. Ця система призову проіснувала до кінця XVIII століття, забезпечуючи російську армію людьми.

Під час війни проти Кримського ханства й Османської імперії в 1730-х роках росіяни втратили більше людей від хвороб, погоди й поневірянь, ніж від дій противника.

Щоб зберегти чисельність армії в 120 тисяч, тільки на цьому театрі бойових дій росіяни були змушені в 1738-1739 роках призвати 150 тисяч чоловік. Із поправкою на сьогоднішнє населення Росії це еквівалентно 1,4 мільйонам втрат.

У міру того, як Путін готує російський народ до тривалої війни в Україні, він усе частіше почне звертатися до цієї глави російської історії.

22 грудня уряд Путіна зареєстрував план загальної освіти для російських школярів, у якому є такі теми як "Подолання перших невдач у Північній війні". Росія виборола Крим не з першої та навіть не з шостої спроби.

У нинішній війні російські військові спочатку припустилися багатьох помилок. Але те саме можна сказати й про багато конфліктів XVIII століття. Сьогодні Росія зберігає здатність відновлювати свої сили протягом кількох місяців чи років.

Крім того, ядерне стримування ще більше полегшує Путіну можливість продовжувати втілювати свої фантазії про сучасного царя.

Тільки рішучість України та підтримка Заходу можуть визначити, чи буде його реінсценування більше схожим на невдачу Петра на річці Прут чи на завоювання Катерини наприкінці століття. Олександр С.

Бернс — запрошений доцент Францисканського університету в Стюбенвіллі, який вивчає зв'язок американської континентальної армії з європейськими збройними силами. Під його редакцією вийшла збірка The Changing Face of Old Regime Warfare: Essays in Honour of Christopher Duffy, опублікована у 2022 році.