«Десятками тисяч будуть гинути». Загороднюк оцінив, коли в РФ закінчаться примусово мобілізовані і як Україна переломить хід війни. Інтерв'ю

В інтерв'ю Радіо НВ розповів, як агресор підтримує ту ж кількість військових, яка була на початку вторгнення; скільки ще може тривати війна з такою інтенсивністю та що потрібно Україні, аби зламати хід бойових дій на свою користь.

Відео дня — 45 тисяч вояків російської армії полягло вже в Україні, згідно з повідомленнями Генерального штабу. Це багато чи це мало? — Це дуже багато, надзвичайно багато для будь-якої війни.

Звичайно, це не ті цифри, які ми бачили в війнах минулого століття, такі як Друга світова, але для сучасних війн XXI століття — це надзвичайно багато.

Тим більше це багато для такої країни як Росія, яка заявляла на весь світ про свою непереможність, що вона «друга армія у світі».

Ці втрати говорять про те, що практичного досвіду війни проти сильного противника у Росії немає, а Україна набагато краще була підготовлена до цієї війни, ніж вважалося Росією та західним світом, і наносить дуже серйозні втрати противнику.

Ми маємо розуміти, що ці цифри підтверджуються. Це означає, що ще на цю цифру доводиться десь 1:3 поранених. Більша частина цих поранених, звичайно, вже не повернеться до виконання задач, тому ми знешкодили величезну частину армії Росії.

Про це пише зараз уся закордонна преса. Хоча треба зазначити, що оцінки загиблих сильно відрізняються від тих, які дають країни НАТО, але порядки плюс-мінус ті ж: ми говоримо про десятки тисяч людей у будь-якому випадку.

І основні наші партнери — і Британія, і Америка — підтверджують, що до третини можливостей, спроможностей Російської Федерації ми знешкодили.

— Наскільки це близько до переламної психологічної точки для Росії? — На жаль, у Російській Федерації не існує сталого громадянського суспільства, для якого втрата великої кількості військовослужбовців була би якоюсь переломною точкою.

Як ви визначаєте переломність точки? Це небажання військовослужбовців продовжувати службу? Такі випадки є, ми говоримо про тисячі відмовників, які або дезертирують, або повертаються, або навіть відмовляються їхати в зону проведення бойових дій, якимось іншим шляхом висловлюють своє небажання брати участь у цій війні.

Цього вже є достатньо. Ми вже маємо достатньо велику кількість [відмовників], аби говорити, що цей процес уже системний.

Які інші можуть бути наслідки? Ми часто чуємо це від західних аналітиків або дипломатів, що суспільство Росії побачить, що армія втрачає величезну кількість людей пораненими або загиблими і почнуться якісь деструктивні процеси у самій Росії.

До цієї точки ми ще й близько не підійшли. І розраховувати на те, що прокинеться суспільство, наразі немає ніякого сенсу. Воно фактично у сплячому або неіснуючому стані.

Велика частина суспільства взагалі підтримує цю війну, не розуміючи навіть, про що йдеться, будучи під впливом пропаганди. Або під впливом своїх імперських амбіцій, які вони десятками років у себе вирощували.

— А якщо говорити про боєздатність війська, ви говорите, майже третину того угруповання, яке готувалося до наступу на Україну, Росія втратила.

Минулого тижня американське видання The New York Times опублікувало матеріал, у якому йшлося про те, що такі значні втрати окупантів не дозволяють їм досягати цілей. Зрозуміло, що сподіватися на громадянське суспільство тут дуже складно… — Неможливо.

— Воно роками притіснялося і витіснялося в Російській Федерації.

Але можна сподіватися на неспроможність армії на продовження бойових дій? — Про громадянське суспільство ми вже питання закрили, тому що насправді там немає більше про що говорити: по-перше, його немає, по-друге, воно не спроможне на будь-які дії.

І прогноз по цьому показнику негативний — нам чекати від них у найближчій осяжній перспективі немає чого. Тепер щодо виконання задач.

Як зараз виглядає ситуація? Вони постійно підтримують плюс-мінус ту ж кількість особового складу, саме наступальних військових підрозділів.

Я зараз не говорю про Росгвардію, ФСБ, які беруть участь у так званій «стабілізації» на тимчасово окупованих територіях, а саме підрозділи, які намагаються брати участь у наступальних діях. Це ті ж 150 тисяч, із яких вони починали.

У них як було 150 тисяч [військових], так і залишається. Зрозуміло, що велика частина вже або загиблі, або поранені, або поїхали з інших причин, чи взяті в полон. Більша частина з них уже не бере участі [у війні]. Але суттєва частина ще продовжує воювати.

Також вони посилають новий особовий склад. Питання: чи зможуть вони підтримувати ту ж інтенсивність бойових дій, яка є наразі? Так, зможуть. Зараз у них є особовий склад для підтримки тієї ж інтенсивності, яку ми зараз бачимо.

Чи зможуть вони суттєво підвищити її і перейти в якісь нові наступальні дії? На нашу думку, ні. Вже не зможуть. Але це не лише питання особового складу.

Це насамперед питання їх комплексних спроможностей — і особовий склад, і логістичне забезпечення, і озброєння та військова техніка, і спроможності офіцерського складу.

Про сержантів ми не говоримо, бо у них ще радянська доктрина, і це фактично старші солдати, які не грають тієї ролі як у нас. Та ж історія з інфраструктурним забезпеченням.

Коли ми вражаємо, наприклад, склади їх зброї чи наносимо удари по їх озброєнню та військовій техніці, по пунктах командування, це суттєво не зменшує особовий склад, але дуже сильно зменшує їх спроможність наступати. Тому прогноз для них зараз негативний.

Вони не зможуть робити активних наступальних дій в осяжній перспективі і якось суттєво збільшити, приміром, удвічі присутність їм не вдасться. Та це не повністю позитивна новина, тому що вони зможуть підтримувати таку ж інтенсивність, як зараз, ще дуже довго.

Вони постійно проводять так звану приховану мобілізацію. Це означає, що вони постійно підписують нові контракти, переводять строковиків на контракти, наймають найманців з [ПВК] Вагнера та інших організацій. Цей процес нескінченний.

Їх організаційна спроможність органів військового управління не здатна зараз найняти пів мільйона людей. Немає офіцерів, нікому буде [готувати їх]. Вони можуть взяти пів мільйона людей, але не зможуть поставити їх у підрозділи, перейти до виконання.

— Чи правильним буде судження: війна не завершиться найближчого місяця або найближчого року? — Якщо все буде так, як зараз, вони зможуть підтримувати ту ж інтенсивність і кількість роками, бо в них людей багато.

Це буде низькоякісний персонал, тобто особовий склад буде погано підготовлений, не мотивований, погано буде керуватися. Їх кількість вони можуть потенційно не збільшувати, а підтримувати її ще роками.

Так ж ситуація з озброєнням і військовою технікою: вже не буде високотехнологічної зброї, але старої зброї, яка тим не менше може виконувати якісь задачі, у них буде багато. На складах у них збереглася величезна кількість запасів старої техніки.

Ця стара техніка в небоєздатному вигляді. Вони не зможуть її збільшити вдвічі. Але вони постійно проводять роботи з її відновлення і будуть ставити на чергування, далі переправляти до нас.

Якщо ми не переламаємо ситуацію за рахунок технологічної переваги, яку нам нададуть наші партнери, то, на жаль, ще можемо бачити цю війну якийсь достатньо довгий час.

Це може йти якісь роки, а далі може перейти в менш інтенсивний конфлікт, який так само може йти дуже довго. Нам така ситуація не підходить, нам це не цікаво. Нам довга війна на роки абсолютно ніяк не додає нічого. Росія буде виснажуватись.

Десь до кінця цього року — в середині наступного у них почнуться вже дуже серйозні економічні проблеми завдяки санкціям, але вони все одно якось знаходитимуть виходи і так чи інакше продовжуватимуть існування.

Тому для нас зараз критично все ж домовитись із нашими партнерами про надання кількості зброї, достатньої для контрнаступальних дій. Це абсолютно можливо.

— Чи буде у нас така спроможність, якщо раптом партнери зволікатимуть, не будуть так швидко надавати зброю? І чи бачите ви, що вчиняються кроки для того, аби у нас була ця спроможність, щоб не сидіти «на голці» постачання західного озброєння? — Це насправді два питання.

Чи буде у нас спроможність, якщо зволікатимуть партнери? Наша задача зробити так, аби вони не зволікали. Зараз прогнози по цьому позитивні.

Ми бачимо, що можемо накопичувати зброю і вийти на якусь критичну масу через якийсь період для того, щоб усе ж оснастити додаткові підрозділи, підготувати їх, що буде достатньо для початку нормальних контрнаступальних дій уже на низці операційних напрямків.

Що ми не зможемо зробити? Швидко наростити спроможності за рахунок власної економіки, тому що у нас немає технологій.

Що нам потрібно? Звичайно, насамперед засоби вогневого ураження на далеку відстань, причому чим більше буде операційна глибина, з якою ми зможемо працювати, тим краще. Це мають бути далекобійні артилерійські знаряддя, системи залпового вогню, інші системи.

Наша промисловість не виробляє цього. Ми не можемо зараз розгорнути виробництво. Ми можемо самостійно частину закрити по безпілотній авіації або з залученням якихось технологій.

Але ми не зможемо наземні, артилерійські [виробництва] швидко розгорнути, тому ще залежатимемо від співпраці з партнерами, це абсолютно критично для нас.

— Скільки у партнерів є такого озброєння, яке вони можуть нам надати? Кількість тих же РСЗВ HIMARS або М270, які нам надають Великобританія та Сполучені Штати, партнери по НАТО, вимірюється кількома сотнями.

Наприклад, щодо HIMARSів, якщо не помиляюсь, їх є 400 одиниць по світу, а загалом таких високоточних РСЗВ до тисячі, десь близько восьми сотень. Чи вже протерли пил на своїх оборонних комплексах наші західні партнери? — Маєте на увазі, чи запустили виробництво? — Саме так.

— Деякі заводи вже працюють, цей процес відбувається. Деяких позицій нам дійсно потрібні сотні, але там їх є тисячі. Тому [достатньо] навіть тих запасів, які є наразі або стоять на бойовому чергуванні, вже знаходяться у підрозділах і виконують задачі.

У нас уже є досвід, коли [озброєння] передавали прямо з підрозділів, це не перший раз. Нам не тільки передають ті засоби, які знаходяться в надлишкових активах, на складах лежать, пилом припадають, чи старі.

Нам передають засоби, які до цього знаходились у роботі підрозділів. Вони мають просто розуміти, що, звичайно, це процес такий трохи болісний, бо є велика кількість підрозділів, які намагаються говорити «нам потрібно для підтримки боєздатності, виконання задач».

Але цей процес іде не перший день, не перший місяць. Наші військові дипломати знають, які аргументи знаходити, як це все працює, тому це питання часу, думаю.

— Нещодавно з’явилось повідомлення від Головного управління розвідки Міністерства оборони про те, що в Чечні готують чергові чотири батальйони добровольців для відправки в Україну.

Але в той же час в повідомленні йдеться, що до України їх спонукають їхати тортурами та залякуваннями. Які ж це добровольці? Є аналізи по розрізу, з яких регіонів тут воюють і гинуть російські солдати.

Найбільше у процентному відношенні - це Тува, звідки родом міністр оборони Російської Федерації Сергій Шойгу, далі - Бурятія, в Чечні теж чимало втрат.

Це для них можливість отримання квитка у світ? Немає інакшого шляху, крім як вчиняти такі звірства, як вони вчиняли на півночі України, на Київщині? — Щодо добровольців.

Хто працював зі Збройними силами в пострадянський період, дуже добре знають, як проводяться заходи мобілізації - спускаються плани на регіони. [У нас] багато з цих речей існують і досі, але ми вже сильно просунулись уперед.

У Росії воно нічим не відрізняється: їм спускають плани на винаймання цих добровольців. Вони, звичайно, розповідають як там буде спокійно, як нормально вони повоюють, зароблять грошей і повернуться додому.

З деяких регіонів є люди, які записуються, просто щоб нормально заробити грошей і все. Вони не розуміють, куди їдуть, не розуміють шансів на своє повернення живими, неушкодженими тощо. Але вони так само не мають іншої мотивації - просто люди їдуть на заробітки.

А там, де це не виходить, де суспільство більш-менш пов’язане між собою і розповсюджує інформацію про те, як воюється в Україні, як узагалі це все відбувається, які у них шанси на виживання, вони не набирають цих кількостей.

Вони винаходять різні варіанти, яким чином їх затягти. Це залежить від того, наскільки їм вдається обдурити людей, щоб вони пішли. Головна задача рекрутера — виконати план, все дуже просто.

Чому вони набирають більше не етнічних росіян? Тому що думка якоїсь частини суспільства, що знаходиться десь далеко від центру, менше впливає на настрої самого центру. Скільки загине їх, в Москві, Петербурзі та інших великих містах особливо нікого не хвилює.

І навіть якщо вони втратять 100 або 200 тисяч людей, більша частина жителів центральних міст буде спокійно спати і не дуже сильно перейматися. Росія втратила мільйони чи сотні тисяч людей точно від COVID-19 — це ніяк не змінило ставлення росіян до свого уряду.

Ці речі ніяк не впливають на більшість суспільства. Вони намагаються суспільство не хитати. Всі пам’ятають, як негативно ставилось радянське суспільство в 1980-х роках до війни в Афганістані.

Усі розуміють, що від цього негативу, який був, дуже сильно страждав імідж уряду; розвал Радянського Союзу частково був саме через невдоволення війною в Афганістані. Вони не хочуть повторювати цих помилок. Поки що їм це вдається, вони їх не повторюють.

Подивимося, як буде йти далі. Але для нас це все просто інформація для аналізу. Це ніяк не має впливати на наші дії, тому що вони йдуть по абсолютно іншому треку. Наш трек — це перемагати силою зброї.

Хто би це не був — етнічні росіяни, тувинці, буряти — жодної різниці немає. Якщо він заїжджає на нашу територію, то має повернутися вже не живим, або пораненим настільки, щоби вже не повертався.

До речі, частково підтверджує наші цифри Генштабу про кількість поранених те, що у прикордонних містах шпиталі забиті пораненими. Це факт. Як у Севастополі, в Бєлгороді, в інших містах, у Мозирі. Ми говоримо про десятки тисяч — це точно.

— Що знаєте ви про можливості долучення до російсько-української війни представників КНДР? Інформація також з’являлась у медіа про 100 тисяч корейців, які можуть воювати на території України. З’являється постійно інформація про Узбекистан, Таджикистан, Киргизстан.

Прокоментуйте цю інформацію. — Головне, що ми маємо пам’ятати: це війна не піхотна, а артилерійська. Тому нас насамперед має хвилювати, скільки у них засобів вогневого ураження, скільки у них РСЗВ, артилерії, скільки таких підрозділів.

Скільки приїде людей, які не вміють на цьому працювати, з Узбекистану, нас, чесно кажучи, хвилює трохи менше. Якщо це просто піхотні підрозділи, то ми їх уразимо нашими засобами і вони десятками тисяч будуть гинути, після цього вже сюди не повернуться.