Україна веде три війни. Чому воювати проти Росії доводиться не лише зі зброєю в руках

Для перемоги у війні замало розгромити Росію на полі бою — потрібні зусилля ще й в інших сферах. Про те, як Україні доводиться воювати на трьох фронтах, розповідає британський експерт з міжнародної безпеки Марк Галеотті.

Український наступ розпочався, але якщо ми збираємося спробувати розглянути його прогрес, нам потрібно розуміти, що Київ насправді веде три війни в одній: кінетичну, яка ведеться на полі бою, політичну всередині Росії та іншу політичну — боротьбу за збереження підтримки Західного альянсу.

У всіх трьох війнах час, ймовірно, буде на користь Москви, навіть якщо короткий і дивний заколот лідера найманців "Вагнера" також є нагадуванням про те, наскільки непередбачуваними можуть бути події на землі.

Українські сили вступили в бій на широкому фронті, здобуваючи обмежені територіальні завоювання. Однак це найменш важливий спосіб вимірювання успіху.

Війни виграються, зламавши волю або здатність іншої сторони продовжувати боротьбу, і українці явно намагаються зробити дві речі: визначити слабкі місця в російській оборонній лінії та спробувати змусити Москву розгорнути свої резерви, щоб у неї було менше гнучкості надалі.

З цією метою вони почали розгортати деякі зі своїх найкращих сил. Останніми тижнями в соціальних мережах з’явилися зображення згорілих броньованих машин піхоти M2A2 Bradley, поставлених США, і німецьких танків Leopard 2.

Проте на момент написання тексту було розгорнуто не більше двох із дев’яти бригад, оснащених цими системами НАТО, і резерв Києва все ще готовий і чекає. В українців є чи не 500 тисяч військових, разом із резервом.

Деякі з них пройшли західну підготовку (особливо в межах британської програми Operation Interflex), тоді як інші мають важкий бойовий досвід.

Хоча деякі українські підрозділи оснащені західними танками і далекобійною артилерією, приблизні цифри атакуючих і захисників або порівняння їхнього обладнання не є адекватними показниками потужності та спроможності.

Наразі українці продемонстрували здатність перегравати ворогів і, зберігаючи ініціативу, можуть вирішувати, куди спрямувати свої атаки.

Вони мають перевагу внутрішніх комунікацій: воюючи на власній території, вони можуть перекидати сили за години чи дні, тоді як для росіян це може зайняти дні чи навіть тижні.

Здається, що дві потенційні південні осі дедалі частіше стають вирішальними: одна через життєво важливий транспортний вузол Токмак, а потім Мелітополь, інша — у бік Маріуполя, тримісячна облога якого минулого року зробила його символом українського опору.

Якщо росіяни перекинуть сили з інших фронтів, щоб зміцнити свою оборону вздовж цих ліній, вони ризикують отримати один-два удари, яких вони зазнали минулого року.

У вересні українці розпочали наступ на Херсон на півдні, і коли росіяни перемістили свої лінії, щоб відбити це, ударили з Харкова на півночі. Зіткнувшись лише з розрізненою та скелетною обороною, вони змогли відвоювати понад 4000 квадратних миль окупованої території.

Вишикувавшись проти українців, росіяни мають щонайменше 300 тисяч військових — суміш незадоволених мобілізованих резервістів, гарматного м’яса з в’язнів, найманців і досвідчених регулярних формувань.

Вони добре закріпилися: Москва знала, що буде контрнаступ, і підготувалася, як могла, щоб витримати шторм. Хоча донедавна вони не скористалися цим повною мірою, росіяни здебільшого контролюють небо, а також мають значну перевагу в артилерійських системах.

Росія також винесла уроки з війни, навіть якщо їй не вистачає гнучкості та ініціативи знизу вгору, як українцям. Напади "людськими хвилями" і готовність зруйнувати цілі міста можуть здатися дуже середньовічними, але ця тактика має власну жорстоку логіку.

Наприклад, російські командири використовували рекрутів із в’язниць, щоб виснажити захисників Бахмута та змусити їх відкрити свої позиції для артилерійських та авіаційних ударів.

Підтримані важкою артилерією та бомбардувальниками, окопні російські війська можуть бути рішучими в обороні — але чи будуть? Велика невідомість — це їхня мораль.

Багатьох із цих військ не переконав наратив, що вони ведуть екзистенціальну боротьбу за виживання Батьківщини перед лицем гегемоністської Америки, яка використовує Україну як проксі для своїх імперіалістичних цілей.

Хоча відомості про "заградотряди" — підрозділи, розгорнуті в тилу, яким доручено вбивати всіх, хто намагається втекти або відступити — наразі не підтверджені, великий страх для російських командувань полягає саме в тому, що окремі підрозділи можуть розсипатись і запанікувати, і це буде поширюватися вздовж усієї лінії фронту.

Очевидно, що головною російською воєнною метою є утримання лінії фронту, наскільки це можливо.

Путін, незважаючи на все його очевидне небажання дивитися фактам в очі, повинен усвідомити, що він більше не може мріяти про те, щоб українські війська тікали перед тріумфальним наступом Росії.

Натомість його єдиний шанс на успіх — політичний, пережити боєздатність українців і готовність Заходу продовжувати щомісяця надавати військову та фінансову допомогу на мільярди доларів.

Тому він вірить, що виграє, не програючи, доки зберігає свої позиції на українській землі. Усі війни є, зрештою, політичними актами.

Тому цю війну не можна виграти, убивши кожного російського солдата чи навіть вигнавши його з кожного квадратного дюйма окупованої української території. Навіть такі кардинальні успіхи лише перемістили б лінію фронту до державного кордону.

Допоки Путін сповнений рішучості воювати, він може продовжувати вистрілювати ракети по українських містах, здійснювати кібератаки на українську критично важливу національну інфраструктуру та перегруповувати свої сили для нової атаки через місяць, рік або — якщо все триватиме так довго — десятиліття.

Навіть якщо Україну приймуть до НАТО, це не завадить невійськовій агресії, і в будь-якому випадку генсек НАТО Єнс Столтенберг попередив, що на найближчому саміті альянсу у Вільнюсі Україні не буде надано запрошення до вступу.

Тому для Києва є ідеальним сподівання на "видовищну", очевидну та вражаючу перемогу в наступі цього літа.

Найімовірніше, це буде досягнуто, якщо пройти через окуповану Запорізьку область, можливо, через Мелітополь чи Маріуполь, щоб перерізати так званий "наземний міст", автомобільне та залізничне сполучення, що з’єднує Крим із материковою частиною Росії, і у такий спосіб взяти півострів в облогу.

Крим з’єднаний з Росією Керченським мостом довжиною 12 миль, але він був одного разу відрізаний вибухом вантажівки, і він буде вразливим для українських ракет.

Без мосту Москва покладалася б на ненадійні кораблі та авіацію, щоб забезпечити Крим усім — від продовольства до підкріплень. Вважається, що це, зі свого боку, зробить довгострокову російську оборону Криму неспроможною.

Крим має значення для росіян так само, як решта окупованої України не має, незважаючи на досить сюрреалістичну анексію Путіним у вересні минулого року чотирьох областей — Донецької, Херсонської, Луганської та Запорізької, які навіть тоді не були під повним контролем Росії.

Незалежно від того, чи буде російський народ розглядати втрату півострова як підставу для штурму Кремля (є вагомі підстави сумніватися в цьому), Путін, як людина, яка бачила крах не одного, а двох авторитарних режимів навколо нього (Східна Німеччина і Радянський Союз), можливо, не захоче цим ризикувати.

Звичайно, Путін наразі відмовляється приймати будь-які припущення про те, що він може бути готовий вести переговори щодо майбутнього Криму.

Дійсно, після того, як головна пропагандистка Маргарита Симоньян несподівано запропонувала, що "було б так добре зупинити кровопролиття прямо зараз, залишитися там, де ми є, заморозити це і провести референдуми" на окупованих територіях, поставивши під сумнів, чи потрібні Росії "території, де люди не хочуть з нами жити", — речник президента Дмитро Пєсков був змушений попередити, що "зараз немає ніяких основ для домовленостей" з Україною, "немає жодної основи, навіть крихкої, щоб будувати хоч якийсь діалог".

Проте як у деяких західних столицях, так і в певних колах української політичної еліти залишається надія, що, за словами одного оптимістичного українського чиновника, "Путін може вважати відхід Криму шляхом переговорів менш небезпечним для нього, ніж його витіснення без угоди".

Наразі слід сказати, що передчасно думати про такі терміни. Досі невідомо, чи зможе Україна пробити російський фронт, а потім спрямувати достатньо сил, щоб використати такий прорив, не кажучи вже про атаку на Крим, який був би дуже важкою військовою ціллю.

Схоже, тільки серйозні українські успіхи на полі бою можуть змусити Путіна до будь-яких переговорів. Також триває ще одна політична війна або, принаймні, інша боротьба: стимулювати та мотивувати Західний альянс на підтримку України.

Без постійного надходження не лише зброї, а й боєприпасів і, що не менш важливо, фінансової допомоги для підтримки економіки на життєвому рівні, Києву було б набагато важче продовжувати боротьбу.

Нещодавно український чиновник сказав мені, що "якби нам довелося, ми б билися коктейлями Молотова або голіруч". Це дійсно так, але ця зброя буде менш ефективною, ніж танки Abrams або HIMARS.

Незважаючи на неодноразові мантри про те, що підтримка триватиме "стільки, скільки буде потрібно", і неприйняття поняття "втоми від України", правда полягає в тому, що на Заході існують справжні розбіжності щодо того, як найкраще впоратися з війною, яка її бажана кінцева мета і скільки може і повинно тривати виписування чеків для України.

Поки що це була відносно доступна за ціною війна для Сполучених Штатів.

Відмова Європи від російського природного газу відкрила нові ринки для американського СПГ, і більша частина витрат на зброю, щоб компенсувати поставки в Україну, спрямовується на вітчизняних виробників.

Зовсім інша ситуація в Європі, яка бореться з рецесією, спричиненою економічними проблемами Німеччини.

Є яструбині нації, такі як Польща та країни Балтії; Середземноморські країни, які бачать більшу загрозу з Близького Сходу та Північної Африки; Франція Емманюеля Макрона, яка, очевидно, бачить у кризі можливість утвердити лідерство Франції на континенті; та Угорщина Віктора Орбана, яка прагне взагалі залишитися остороньвід боротьби.

Знову і знову навіть офіційні особи в окрузі Колумбія казали мені, що Україні потрібно продемонструвати "повернення інвестицій".

За цією досить позбавленою смаку фразою стоїть усвідомлення того, що коаліція може почати потрапляти під тиск, якщо конфлікт буде виглядати так, ніби він заходить у глухий кут, як "вічна війна", що виснажує ресурси, які національні уряди хочуть витрачати на все, від соціального забезпечення до зниження податків.

Прихильники справи України, які охоче говорили про ймовірність швидких, драматичних перемог, не зробили Києву жодної послуги, і український уряд відтоді намагався пом’якшити очікування.

Незважаючи на це, цей літній наступ частково є спробою продемонструвати, що Україна має імпульс, щоб досягти серйозних успіхів і у такий спосіб допомогти своїм друзям на Заході зберегти коаліцію та розширити її, щоб охопити обидві нові системи, які їм потрібні — з літаками F-16 на горизонті наразі — і для утримання існуючого рівня підтримки.

*** В усіх трьох війнах чим швидші успіхи України, тим кращі її перспективи. Вона близька до повної мобілізації та не може поповнити свої людські втрати так само легко, як Росія, чиє населення втричі перевищує українське.

Війна на виснаження, ймовірно, зіграє на користь сильних сторін Росії, а не її слабких сторін.

За відсутності кардинальних змін у ситуації російський народ, ймовірно, звикне до умов війни, і, незважаючи на ранні (і надто оптимістичні) очікування Заходу щодо швидкого колапсу російської економіки під тиском санкцій, Кремлю будуть доступні гроші для боротьби ще протягом року чи двох.

Насправді, як Іран і Північна Корея продемонстрували протягом останніх двох десятиліть, авторитарні режими можуть нав’язувати своїм громадянам плату за санкції майже нескінченно, покладаючись на примус і пропаганду, щоб змусити їх підкорюватись.