Пив воду з калюж і прооперував себе: історія бійця ЗСУ, який пробув сам у ворожому тилу 46 днів

Боєць ЗСУ Володмир Гудім зміг вижити сам у ворожому тилу 46 днів в районі Бахмута на Донеччині після того, як на позиції залишився сам. Він пив воду з калюж, а 6 знайдених банок тушонки "розтягував" на 3 тижні. Історію українського захисника розповідає hromadske.

30 жовтня 2023 року на передові позиції ЗСУ поблизу Кліщіївки зайшла група українських захисників. За кілька днів їх мали замінити, але зміна так і не прийшла, а позиції атакували ЗС РФ.

За кілька днів, 4 листопада, один з бійців загинув, ще два пішли за водою і не повернулися, а з усієї групи після ворожих штурмів вдалося вижити лише одному бійцю. Володимир Гудім, з позивним "Тихон" залишився там сам без зв’язку, без їжі та води. Володимиру — 54. Він із Херсона.

До великої війни працював у воєнізованій охороні на залізниці, пережив окупацію, а коли його рідне місто деокупували, записався з товаришами до ЗСУ. На фронт чоловік потрапив у середині літа 2023-го, далі його перекинули під Бахмут, де він отримав перше поранення.

Після лікування у вересні Володимир повернувся на позиції. "Тихон" був командиром відділення — командиром бойової машини 22 ОМБр. 30 жовтня він разом із дев’ятьма побратимами вийшов на передні бойові позиції за кілька кілометрів від Кліщіївки.

Дорогою одну з груп накрив ворожий дрон. На ранок пораненим вислали заміну, а повноцінна ротація всієї групи мала відбутися за 4–5 днів. З Володимиром на позиції було троє бійців, на іншій — в 40 метрах — ще п’ятеро.

За його словами, до "сусідів" намагалася прорватися ворожа ДРГ, але вони змогли відбити атаку, хоча мали одного загиблого та пораненого. Наступного дня інша ДРГ вже намагалася зайти на позицію Гудіма і його групи. Вони теж відбилися, але мали одного загиблого.

4 грудня, коли запаси скінчилися, двоє хлопців із позиції "Тихона" пішли по воду, але так і не повернулись. Їхня доля невідома. Гудім теж вважався зниклим безвісти. 8 грудня росіяни пішли в наступ. "До 7 числа я ще бачив хлопців на сусідній позиції, а коли р*сня полізла, вже все.

Мабуть, їх уночі або мінами накрили, або ще щось", — розповідає військовий. Він додав, що його позицію окупанти чомусь обходили стороною, а від дронів він ховався. Одного дня до військового в окоп заскочили двоє росіян.

Вони не помітили, що там ще був хтось і заходилися мародерити. Володимир кинув у них гранату. Узявши радіостанцію окупантів, він зрозумів, що росіяни обходили його позицію, бо вважали, що там все заміноване.

"Цих "одиничних", які під час обстрілів стрибали в сусідній окоп, я і знищував. На моїй позиції я так уразив людей 10–12. Кажу, їх наче магнітом туди тягнуло. Там уже лежала купа тіл, а вони все одно туди лізли й лізли", — згадує Володимир.

В одного з ліквідованих в його окопі окупантів Володимир знайшов блокнот. Списані сторінки він вирвав, і почав вести свій щоденник, щоб рідні знали, що з ним могло щось статися. Їжі в чоловіка фактично не було, води — теж. "Якщо дощ пройшов — це свято.

Пусті пляшки з калюж поначерпував. А що робити? Вода є вода. Іноді доводилось пити й свої випорожнення. Потім похолодало, пішов сніг. Удень він танув, а я тоді ставив банку — і так воно помалу капало", — згадує чоловік.

У пошуках їжі він обшукував убитих і розгромлені ворожі окопи. В одному з них відкопав 6 банок тушкованки. Далі почав пробувати вийти з оточення. "Я заблукав. Вийшов на незнайому територію. Кліщіївку так і не знайшов. Мабуть, відійшов трохи в сторону і зайшов у ворожий тил.

Уже світало. Дійшов до лісосмуги й знайшов собі бліндаж — у ньому й сховався. Там нікого не було, хоч речі лежали й наші, і російські. Може, позиція переходила з рук у руки", — розповідає він. Через тиждень до нього в окоп пробралися двоє росіян, він кинув у їхній бік гранату.

Далі стався вибух, можливо, скид з дрона, через що він отримав поранення руки, а уламками посікло ногу. "Я глянув: палець висить… Його все одно було не врятувати, одразу ампутував. Зрізав ножицями, які були в аптечці.

Обробив руку спиртовими серветками й колов собі знеболювальні. Це врятувало — загноєння на руці не було", — згадує "Тихон". Також чоловік розповідає, що з часом в нього дуже опухли ноги через морози і переохолодження. Вже в шпиталі йому через це ампутували стопу.

Після поранення Гудім пробув на цій позиції ще фактично місяць. Останній тиждень він уже не мав їжі. Тоді чоловік вирішив пробиратися на свій страх і ризик замінованим полем, але через погіршення погоди свій вихід він щоразу відкладав.

За кілька днів, коли він виліз у пошуках їжі, його помітили. "Чую крик: "Вставай, іди сюди!" російською. Я одразу пригнувся, думаю, ну може не мені кричать. А потім знову: "Вставай, іди сюди!" — і вже постріл над головою.

І тут я зрозумів, що це вже точно мені", — згадує Володимир Гудім. Через російську мову він подумав, що на нього натрапили росіяни і заскочив в окоп, але згодом почув: "Вилазь, ми свої. Тільки руки вперед".

Як військові сказали потім Володимиру, по ньому не стріляли, бо в приціл побачили на шапці тризуб. Вияливлося, що це були бійці з його бригади. Володимира Гудіма знайшли 22 грудня. Перший дзвінок він зробив матері і повідомив. що живий.

Чоловік зізнається, що вісь час не втрачав надії, що повернеться до своїх. "У мене була впевненість, що я буду жити. І це мене тримало. Знаєте, надія є завжди. Страшно, як-то кажуть, усім. Але треба думати про хороше".

Знаєте мудрі слова? Якщо ти не впевнений у собі, ти вже на 50% програв", — каже військовослужбовець. За цей час він втратив 15 кілограмів. Геройства у своїй історії Володимир не бачить, хоча його нагородили медаллю "За відвагу в бою".

"Розумієте, геройство моє, або, я б краще сказав, заслуга — в тому, що я одразу не залишив свої позиції. Не втік. Хіба що в цьому. А так. Тисячі хлопців так само воюють, захищають. Якусь винятковість ситуації я не відчуваю. Бо на моєму місці міг бути кожен", — каже Володимир.