"Росіянин сказав, що на місці Бучі не буде нічого, тому дарма я не виїхала". Війна Світлани Яковенко

Передмістя столиці у перші дні широкомасштабного вторгнення взяло на себе нищівний удар навали російських фашистів. Буча, Ірпінь, Бородянка. За кожним зруйнованим будинком, за кожною спаленою автівкою тут стоїть чиясь трагічна історія війни, каліцтва чи навіть загибелі.

Одна з таких історій — літопис окупаційних тижнів пекла родини Яковенко з Бучі: 44-річної Світлани та її мати і батька.

Переживши в холодному підвалі найстрашніші дні у своєму житті, Яковенко дивом вирвалися з окупації, але навіть після цього дихання близької смерті не відступило. Ця історія про залізну родинну згуртованість, що допомагає знайти шлях до життя.

Світлана має давню інвалідність. У віці двох років у неї знаходять проблеми з хребтом. Все дитинство і юність жінка проводить в спеціалізованих школах, санаторіях і лікувальних закладах, через це, напівжартуючи, навіть почала називати себе "державною дитиною".

Мати Світлани — Надія, також мала проблеми зі здоров’ям: перенесла два інсульти, хворіє на сахарний діабет, та ще й подолала рак третьої стадії. Власне на період відновлення після важкої хвороби, і припав початок великої війни для сім’ї Яковенків.

У перші ж дні вторгнення росіяни зайняли Бучу, і Світлані з батьками довелося переїхати у холодний підвал. "Довго зігрітися не могли, нормального сну, звісно, не було. Двері майже зірвало.

Прилітало на город, там, до речі орки понаставили дуже багато розтяжок: вони ж сиділи у сусідів, і, певно, боялися, щоб до них городами ніхто не дістався. У мене на вулиці не лишилось жодного паркана: вони каталися і танками порозбивали все. Я боялася, що мене просто вб’ють.

Вони могли стати навпроти вікна і спрямувати зброю у вікна. От думаєш: вистрілять зараз у вікно, рознесуть дім, і не встигнеш нікуди вискочити". Та найгірше, що мати жінки потребувала ліків, яких знайти у хаосі війни було неможливо.

"Ти розумієш, що ліки закінчуються, ти ніде їх не візьмеш і ніхто тобі не допоможе і починають з’являтися думки що робити, якщо матері не стане? І були сльози відчаю в такі моменти", — каже Світлана Яковенко.

Тим часом, у Бучі ставало все небезпечніше: вбивства, катування, ґвалтування, страти мирних мешканців. Однак Світлана каже, що сидячи з батьками в підвалі без зв’язку, навіть не знали про той геноцид.

"Оскільки я людина зі здоровою психікою і з головою в мене все в порядку, то я навіть не могла подумати, що людина може таке зробить, хто б це не був, — пояснює Світлана Яковенко.

— Ця інформація, що люди зникають, виходячи за продуктами чи водою, була у Facebook, але я гадала, що дали оголошення, а потім просто не видалили його, коли зниклі поверталися.

Зникали переважно чоловіки, а потім цих чоловіків знаходили зі зв’язаними руками закатованими в підвалах і погребах. Гадаю, що росіяни з такими думками і заходили сюди, що творитимуть, що захочуть. Їм це було дозволено.

А може, і знали, що не повернуться живими, тому робили те що робили, як востаннє. Наприклад, дівчина з батьками, донецька, втекла в Бучу, купила тут квартиру, а потім її знайшли зґвалтованою, без пальців — і половини голови не було, певно так стріляли, що знесло пів черепа.

І це молода, гарна дівчина… Гадаю, доля їх наздожене". Зрозуміло, що потрібно було виїжджати.

Та як це зробити, коли про жодні "зелені" коридори для мирного населення і мови не було, а росіяни цинічно розстрілювали колони людей, які вирушали на евакуацію з міста, не знімаючи пальця з гашетки навіть попри надписи "ДІТИ" на авто.

Та коли російські військові прийшли безпосередньо в дім Яковенків, варіантів пересидіти окупацію вже геть не лишилось. "Я взагалі не розуміла чому я у себе в подвір’ї повинна ходити з білою пов’язкою.

У себе в дворі, в своєму приватному будинку, на своїй землі, я чомусь повинна слухати, що воно мені те чучело каже. Питали, хто ми, дивились документи, мобільні телефони.

А в мене телефон був вже майже розряджений і я не хотіла його віддавати, щоб мати змогу хоч якось залишатись на зв’язку. Але один з орків мені сказав, що я або віддам телефон по-нормальному, або ж може бути "не по-нормальному". Він запитав, чому ми не виїхали.

Я відповіла, що не встигли. Тоді він сказав, що дарма, адже тут буде рівне місце і не буде нічого", — розповідає Світлана. Вибравшись з підвалу, схопивши в сумку кота, документи та найнеобхідніші речі, родина Яковенків наважилася на евакуацію.

"На блокпостах перевіряли документи, ми відкривали багажник, весь час батькові доводилося виходити і було дуже страшно, адже позаду стоїть орк з автоматом, і що в нього в голові — ніхто ж не знає.

А ще в підвалі майже нічого ж не їли, і в батька в дорозі постійно німіли руки", — із жахом згадує Світлана. Родина евакуювалась у Хмельницьку область, де її прихистили просто незнайомі добрі люди.

Здавалося, все найстрашніше позаду… але ж ні! Через деякий час на нозі у матері Світлани з’явилися незрозумілі цятки. Діагноз лікарів ошелешив — гангрена! Через довге перебування в холодному підвалі сталося обмороження кінцівки.

Яковенкам доводиться знову повертатися до столиці, адже тільки тут лікарі дають шанси на спасіння. Та надія для Надії Яковенко виявляється примарною. Через "букет" хронічних хвороб необхідна операція становить смертельний ризик.

"Прямим текстом на консиліумі лікарі сказали, що мати не переживе цю операцію, не вийде з наркозу", — розказує Світлана. Та який вихід? Адже якщо не оперувати, то це гарантована смерть. На щастя, Надії Яковенко вдалося витримати ампутацію ноги та вижити.

Зараз Світлана намагається підбадьорювати матір. "Я їй кажу, що іншого виходу немає, все одно в тебе нога боліла, а так буде протез, який не буде боліти", — пояснює жінка. Та згодом на Яковенків чекав ще один удар. Родинний дім у Бучі виявився вщент зруйнованим.

"Мені сусідка зателефонувала і сказала: "Світлано, тримайся" і відправила фото. Я коли глянула, мені й мову відняло і дихати нічим було", — згадує Світлана. Втім, до своїх поневірянь, через які довелося пройти внаслідок війни, жінка ставиться з витримкою.

"Орки в хаті у мене були, будинок мені розвалили, мати постраждала… Я вже думала, що доля мені приготувала якийсь капець, по-іншому і не скажеш. Сил терпіти не було, але розумію, що батькам я повинна допомогти", — резюмує Світлана Яковенко.

Дізнатись більше про реабілітацію воїнів і постраждалих від війни в Україні, а також про допомогу українцям з інвалідністю ви можете на сайті організації Enable Me Ukraine.