Без Росії – і без Грушевського. Як змінити історію України
Журналіст Вадим Денисенко пропонує рішуче з ними боротися, створюючи нову історію України, в якій не буде російського дискурсу, але й застарілих національних теорій на кшталт Грушевського… Цей текст — спроба підсумувати деякі думки щодо проблем в нашій сучасній історичній науці.
І, по можливості, підштовхнути дискусії на цю тему. Останніми роками, завдяки відкриттю нових джерел, з одного боку, та завдяки зміні підходів в історичній науці ми, справді, багато в чому просунулися в тому, щоб почати витворювати нову історію України.
Проте, як на мене, є кілька проблемних точок, без подолання яких ми не зможемо зробити реальні прориви в творенні нової історії України та культури історичної пам’яті. Отже, які це проблеми? 1.
Спроба конкурувати з Росією і писати історію, відштовхуючись від російських історичних міфів. Наша історія багато в чому є рефлексією на російські історичні наративи (не принципово — міфологізовані вони, вигадані чи реальні).
І тут криється наша перша глобальна проблема, адже з Франкенштейном, який міняє своє обличчя в залежності від ситуації, боротися його ж методами може лише більший Франкеншейн.
У нас немає стільки грошей, щоб будувати свого Франкенштейна, у нас немає менеджменту від історії, який міг би менеджерити на державному рівні всі ці перевтілення і, що не менш важливо, наша історія не є ідеологією.
Справа в тому, що путінська Росія вибудувала ідеологічну модель зразка ХІХ століття, де історія замінила собою філософське підґрунтя націєтворення. У нас історія є певною частиною ідеології, але лише її частиною.
Наша величезна проблема полягає в тому, що ми весь час реагуємо на російські історичні нісенітниці замість того, щоб утворити власний історичний канон(и). Класичний приклад — відсутність української історії Другої світової війни.
Поки її не буде, ми весь час будемо попадати в різні ідеологічні провалля, які будують для нас не лише росіяни, але й поляки і не тільки.
Не менш показовий приклад — це історія з Андрієм Боголюбським, якого росіяни, згідно з Ключевським, вважають чи не першим "великоросом", а ми говоримо про нього ледве не як про зрадника і як про історичну тяглість протистояння Росії та України.
Але проблема в тому, що ані Боголюбський, ані його батько Юрій Довгорукий чи його нащадок Всеволод Велике Гніздо не були росіянами чи перевертнями-українцями. Отже, перша проблема, яку треба подолати — це відмовитися від рефлексій на росіян щодо нашої історії.
Це складно, але просто життєво необхідно. Інакше ми будемо ходити по колу. Що потрібно насамперед? У нас вже є серйозні прориви в цьому питанні, і варто відзначити, наприклад, роботи Г.
Єфіменка по створенню СРСР, які якраз утворюють новий український канон (відразу скажу — я не маю можливості перечислити всіх авторів, яких я вважаю достойними, тому зразу прошу вибачення в тих, кого не назвав).
Водночас, як уже писалося вище, першочерговими для нас в цьому контексті мали б стати кілька робіт (гранд-наративів), насамперед з історії ХХ століття. Нам дуже не вистачає, як уже вище було сказано, нашої історії Другої світової війни.
Нам вкрай важливо написати цикл робіт про Україну і Сталіна і, мені здається, вкрай важливо написати історію України з 1991-го по 24. 02. 2022 року. Без останньої роботи нам вкрай важко буде робити роботу над помилками і рухатися в майбутнє. 2.
Спроба увʼязати сучасну історичну науку з вкрай важливим, але вже застарілим концептом Михайла Грушевського.
Історія України-Руси відіграла одну з найважливіших ролей в творенні української політичної нації на початку ХХ століття, але зараз говорити, що з часів утворення на наших землях першої держави і до сьогоднішнього дня українці мріяли лише про творення власної держави — це жити в ілюзіях столітньої давнини.
Водночас ми маємо розуміти, що зараз наш народ проходить одну з найскладніших трансформацій в своїй історії, а відтак, велика маса людей просто не зможе сприйняти всерйоз дискусію про те, в якому столітті народилися українці як нація: разом зі Святославом хоробрим, першими козаками чи вже після козацьких воєн Богдана Хмельницького.
Ми, на перший погляд, перебуваємо в певній історичній пастці, адже, з огляду на війну, кращого гранд-наративу, ніж він є у Грушевського, годі й вигадати. З іншого боку, саме через це ми потрапляємо в пастку російського історичного Франкенштейна.
Що потрібно зробити? Насамперед, не поспішати щось ламати одним махом — до таких змін не лише суспільство, але й навіть представники української історичної спільноти мають дозріти.
У нас вже є низка робіт, які ламають канони: є, до прикладу, велика колективна монографія по "дешифруванню" Галицько-Волинського літопису, є робота Г. Філіпчука, яка ламає шаблон уявлень про Володимира Великого, є роботи Н. Яковенко та Н.
Старченко про українські світи Речі Посполитої (власне, так і називається книга останньої авторки). Дуже добре, що зараз з’явилася спроба дати нарис історії України як фронтирної території (під редакцією С.
Громенка — і дуже шкода, що одні з ідейних натхненників цієї роботи Н. Приймак та Б. Черкас в силу різних обставин не дали свої дописи до цієї роботи).
Але нам, як на мене, не вистачає спроби написати не історію української держави від Адама, а історію українського народу, яка була б міждисциплінарною і дозволила б дещо інакше подивитися на нашу історію.
В 1992 році Юрій Шевельов прочитав першу лекцію в щойно перевідкритій Києво-Могилянській Академії про історію української мови. І закінчив він словами з "Золотого гомону" П. Тичини: "Я — дужий народ, Я молодий".
І після цього додав (цитую по пам’яті), що нічого в тому поганого немає, що перші ознаки української мови виникли лише в VII-VIII століттях.
Для тих, хто не пам’ятає, тоді якраз на піку були псевдоісторичні ідіотизми, які продукувалися зокрема й маститими істориками, про історію української мови і українців з ІІ тисячоліття до нашої ери. 3. Страх подолати певні стереотипні моделі цілих історичних періодів.
Історія завжди має справу з історичними міфами (вибачте за тавтологію), одягнутими в ідеологічну одіж.
Окрім того, дуже часто цілі покоління істориків просто посилаються на когось (на щось), тому що є така традиція, аж поки не з’являється хтось, хто ставить під сумнів певні речі чи історичність подій. Ми вже два з половиною століття живемо в міфові, вигаданому В.
Татіщевим, про бібліотеку Ярослава Мудрого і цей міф став частиною нашої гордості (зрештою, як і міфічна ванна Анни Ярославівни, яку вона везла через всю Європу в Париж).
Всі ці міфи є частиною історичної пам’яті народу і їх злами не просто болючі, вони часто можуть вибивати опору з-під ніг (повторюся — опору в протистоянні з Франкенштейном). Але водночас, якщо їх поступово не ламати, ми ніколи цього Франкенштейна не переможемо.
Що потрібно зробити? Історія України має кілька надважливих реперних точок, які ми боїмося змінювати століттями.
Класичний приклад — війни Богдана Хмельницького, які вже два століття розглядаються насамперед як відповідь українського народу на утиски щодо православної церкви, хоча розглядати це саме так — означає іти за російським Франкенштейном.
Протягом останніх двох десятиліть у нас з’являються роботи, які пробують ламати ці стереотипи (П.
Кралюк, "Богдан Хмельницький", наприклад), але ми досі боїмося підійти більш широко до ситуації в ХVII столітті, яке змінило всю нашу історію і є однією з головних історичних причин сучасної війни.
Не менш болючим і практично недослідженим є питання українців як будівничих імперії в XVIII-XX століттях. Нам потрібен масив робіт з цього приводу, які б з різних поглядів і з різних підходів розглянули це питання.
На мою думку, ущербною є позиція розглядати Паскевича як українця, але так само ущербним є розгляд українського питання через призму того, що наприкінці ХІХ століття в Києві було 5 україномовних сімей. Якби їх було лише 5, не було б української революції.
Точно так само не можна розглядати рух шестидесятників, зосереджуючись на 20-30 прізвищах. Якби їх було кілька десятків, не було б 1991 року. 4. Спроба створити систему домінування глорифікаціі над правдою.
Це одна із самих болісних і складних тем нашої історії, бо вона, насамперед, стосується найближчої історії і є цементувальним міфом не тільки для широких мас, але й, що не менш важливо, для проактивної меншості.
І головне, тут задіяна велика політика, а інколи навіть геополітика. Тому, як би це боляче не звучало, історія тут змушена буде зважати не лише на історичні реалії, але й на політичні баталії та підводні камені.
Що потрібно зробити? Потрібно насамперед виділити головні події та персони, які є частиною сучасного міфу, який ми не можемо (не маємо права) зараз кардинально міняти. Їх не може бути більше 5-6. І потрібно домовитися, що ці питання ми відкладаємо на післявоєнний період.
Зрештою, така домовленість де-факто вже є. 5. Відсутність вписування України в ширший контекст.
Ні для кого не секрет, що, попри декларації про компаративістичні студії, попри те, що ми, здавалося б, пробуємо вийти за межі глобусу України, ми все одно дуже часто повертаємося на його орбіту. Вище вже говорилося про Хмельниччину і причини тієї війни.
Але розглядати цей період без врахування бажання Порти ослабити Річ Посполиту і тонкої гри Криму просто неможливо.
Точно так само, як і неможливо говорити про багато інших періодів, не зважаючи на впливи інших держав, ідей, які існували в ті періоди, і зради, які робили під впливом різних геополітичних ситуацій тогочасні українці.
Ми потребуємо переміщення України в геополітичний контекст історичного минулого, навіть якщо виявиться, що умовний отаман Сірко був зрадником, а Самойлович — більшим державником ніж багато хто інший. Шо потрібно робити? За міністра закордонних справ СРСР А.
Громико ходила свого часу легенда, що перед прийняттям важливих рішень він закривався в кабінеті і подовгу сидів дивлячись на карту світу. Коли ми говоримо про нашу історію, напевне, нам потрібно значно більше приділяти уваги саме геополітиці і картам світу.