"На Західному фронті без змін" від Netflix. Окупанти крадуть гусей і безславно гинуть у багнюці
Стрічка викликає огиду до окупаційної війни й до війни в принципі як явища. Ідея книги та фільму збігаються: війна — це машина для знищення живого. Але деталі відрізняються: фільм доносить авторську ідею жорстко та плакатно, хоча своєї антивоєнної мети досягає.
Фільм, що вийшов на платформі Netflix 28 жовтня, одразу почали обговорювати в мережі. Воно й зрозуміло — йде російсько-українська війна, а тут — екранізація найвідомішого у світі антивоєнного роману.
Фільм досить високо оцінений західною критикою (на Rotten Tomatoes рейтинг 94% із середнім балом 8,4 із 10), але є нарікання щодо спрощення персонажів. На мій погляд, 52-річний режисер Едвард Бергер це зробив свідомо, щоб наголосити на безглуздості війни як такої.
На початку фільму ми бачимо, як мати-собаку смокчуть цуценята — це природне явище, нібито каже режисер, а вбивство людей, вчорашніх дітей, залізяками — це протиприродне явище… Ми спостерігаємо, як діє масова пропаганда на старшокласників.
І точкова агітація їхнього шкільного вчителя. Наслідок цього всього — радісне збудження учнів у передчутті шансу стати "справжніми героями". Чотири однокласники йдуть добровольцями на фронт Першої світової.
На призовних пунктах 18-річні хлопчики чують усе те ж саме: "Ви — залізна молодь Німеччини, кайзеру потрібні солдати, а не діти!" Центральний персонаж стрічки — вчорашній школяр-добровілець Пауль Боймер (Фелікс Каммерер) показаний до неможливості наївним.
"Хочу якнайшвидше одягти форму", — дзвінко говорить він на призовному пункті. А потім із подивом виявляє, що на ній бирка — з чужим прізвищем.
Офіцер незворушно відриває бирку з прізвищем убитого на фронті попереднього власника форми та, променисто усміхаючись, повертає її молодому йолопу: "Тепер вона повністю ваша". Поль із товаришами потрапляє в 1917 році на Західний фронт, де Німеччина вторглася у Францію.
Перший артилерійський обстріл позбавляє компанію романтичних уявлень про війну. Але ще звучить бравада: "Застрелимо першого француза". Вони стріляють навмання з окопа, але куля у відповідь мало не зносить череп другу Пауля, поціливши в каску.
"Вистрілив і відразу десять кроків убік", — кричить на них капрал. Ігри закінчилися. Далі на вас чекають зняті до дикої натуралістичності штикові атаки, вбивства ножем і лопаткою. Вибухами відриває ноги, руки, голови.
Залишки людей висять на окопних рогатках, обплутаних колючим дротом. Перша сентиментальна сцена, коли Пауль застібає на всі ґудзички шинель свого вбитого друга.
Але командири не втрачають оптимізму: "Веселіше, на хрін! У бій!" Німецькі солдати зарізали французів у бліндажі та, голодні, кинулися доїдати залишки їжі на столі. Їхню мародерську трапезу перервав гуркіт — з'явилися броньовані чудовиська-танки.
Пізно одягли протигази — рота трупів. Навколо пожежі від вогнеметів і вибухи літакових бомб — машина смерті безжально пожирає людей, надісланих на забій. Неймовірно красивий сад у снігу, який наче обіцяє мирне життя. Але машина війни не зменшує обертів.
Голодні німецькі окупанти, які крадуть гусей у французьких фермерів — один із найкумедніших епізодів у картині. "Заради їжі можна померти", — регочуть вони. Але невдовзі їм буде не до сміху. Є в стрічці кілька аналогій із російсько-українською війною.
Військове керівництво Західного фронту в кількості двох людей вечеряє за невідповідно довгим столом, на кшталт того, за яким Путін приймав гостей і соратників.
Друга — це, коли німецький солдат отримує листа від дружини: "Ти вже почав збирати гроші?" Подібні листи від дружин російських окупантів стали вже спільним місцем у сатиричних скетчах "Кварталу 95". Пауль став досвідченим фронтовиком.
У рукопашному бою він виколов ножем французові груди. Солдат противника хрипить, крізь дірки в шинелі сочиться кров. Істеричні крики Пауля: "Не кричи!" Він жорстоко засипає французові землею рота. І ось вони лежать — жертва та вбивця. Француз дивиться на німця синіми очима.
І того раптом пробиває: це ж людина! Німцю стає шкода французького солдата. Він кидається з ножем ще раз, щоб розрізати шинель — допомогти французові дихати. Пауль біжить за водою, щоб промити тому рота від землі, яку сам і насипав.
"Пробач, друже!" — кричить він тому, хто вмирає. Одна половина обличчя головного героя в бруді, інша — чиста: наполовину — звір, наполовину — людина. Сині очі француза застигають, дивлячись у небо. Пауль дістає його документи: Дюваль Жерар, друкар. На фото дружина й дочка.
"Я розшукаю твою дружину", — плаче німець. Здавалося, трансформація героя сталася. Однак потім Поль, який збожеволів, знову стає звіром-вбивцею — причому в набагато абсурднішій ситуації. І тепер уся його голова темна від бруду.
Бергер дуже символічний: герой нічого не усвідомив.
Протагоністом у фільмі є зовсім не головний герой, а реальна історична особа — це політик і письменник Маттіас Ерцбергер (Даніель Брюль), керівник комісії з перемир'я між Антантою та Німеччиною, який першим поставив свій підпис під документом, який припинив Першу світову.
У нього загинув на цій війні син, і Маттіас робить усе, щоб "солдати перестали вмирати щогодини". Для нього, як і для авторів фільму та глядачів, очевидно: єдине правильне рішення — припинення бійні.