Європа вже програла. Як країни ЄС розучилися битися та навчилися боятися війни

За довгі роки європейські країни занадто звикли до комфортного життя, нарікає британський полковник у відставці Річард Кемп. Він побоюється, що дуже багато людей більше не захочуть іти на будь-які жертви, щоб захистити свою свободу й спосіб життя.

Навіть перед фактом агресії Росії проти Грузії у 2008 році й України у 2014 році європейські уряди не змогли серйозно поставитися до можливості того, що одного дня війна може зачепити їх безпосередньо.

Після розпаду Радянського Союзу вони безтурботно перерозподілили так звані мирні дивіденди на інші сфери витрат, одночасно скорочуючи свої збройні сили.

Тривожний сигнал пролунав два роки тому, коли Володимир Путін вторгся в Україну, але, схоже, сигнал тривоги не був достатньо гучним.

Чи програла Європа наступну світову війну ще до її початку? Попри битви в Україні в стилі Першої та Другої світових воєн, які нагадують нам про потребу у великомасштабних сухопутних силах, яка триває, британський уряд продовжує скорочувати чисельність нашої армії.

Незабаром після початку війни Німеччина заявила, що збільшить витрати на оборону, щоб досягти мінімального рівня НАТО у 2 відсотки від ВВП, але цього досі не досягнуто, і амбіції в будь-якому разі жалюгідні порівняно з масштабами воєнної загрози.

Подібні історії рясніють по всій Європі, одним із небагатьох винятків є Польща, яка збільшує витрати на оборону до 4 відсотків ВВП. Ще є атрофована військова промисловість Європи. ЄС рік тому пообіцяв надати Україні мільйон артилерійських снарядів до наступного місяця.

Наразі надано менш ніж половину. В європейських виробників ледь вистачає потужностей, щоб запобігти повному краху українських сил, не кажучи вже про те, щоб дозволити своїм військовим вести війну.

Водночас Росія значно збільшила виробництво ракет дальньої дії та артилерійських снарядів, виробляє 100 танків за місяць і швидко збільшує витрати на оборону.

Вона доповнила власне виробництво озброєнь приблизно 1 мільйоном артилерійських снарядів із Північної Кореї і тисячами ударних дронів із Ірану. Навіть зараз деякі європейці, здається, вірять, що їхня самозаспокоєність не має значення, бо Америка приїде їм на допомогу.

Але, можливо, це вже не така вже й безпечна ставка. Багато президентів скаржилися на те, що американським платникам податків доводиться субсидувати недовитрати Європи, і ніхто не говорив про це більше, ніж Дональд Трамп.

Європейським лідерам необхідно почати будувати реальні плани боротьби за себе, якщо Путін вирішить пограти м'язами в бік НАТО. Але, можливо, існує ще більша загроза європейській оборонній залежності, ніж незадоволений президент США. Це Китай.

Якщо президент Сі Цзіньпін почне вторгнення або навіть блокаду Тайваню, американські військові, ймовірно, активно підтримуватимуть свого союзника.

Є всі підстави вважати, що для Путіна настав момент зробити кроки проти східноєвропейської держави-члена НАТО, розраховуючи, що Америка буде перевантажена та не зможе розгорнути швидке підкріплення, навіть якщо захоче. Додайте в рівняння також Іран.

Тегеран перебуває на порозі набуття ядерного потенціалу та має велику мережу терористичних довірених осіб на Близькому Сході, які вже багато років погрожують США та їхнім союзникам. Ми вже бачили, як Іран може координувати дії своїх проксі, щоб зв'язати американські сили.

Одного дня атак на Ізраїль із боку ХАМАСу, а також ракетних обстрілів із Лівану з боку "Хезболли", ще одного проксі, було достатньо, щоб США розгорнули в регіоні дві авіаносні ударні групи як стримувальний фактор.

Третя іранська проксі-група, хусити в Ємені, потім почала кампанію нападів на міжнародне судноплавство в Червоному морі. Ця агресія зв'язала величезні військово-морські та повітряні сили США.

Китай, Росія та Іран утворюють смертоносну вісь, яка, якщо почне діяти спільно, може поставити США та їхніх союзників перед жахливою дилемою.

Якщо це станеться в найближчі кілька років, у європейських країн, можливо, не залишиться іншого вибору, окрім як стати на ноги або загинути.

Але чи стали б західноєвропейські країни посилати своїх молодих чоловіків і жінок битися та помирати, захищаючи східноєвропейського члена НАТО, навіть якби їм вдалося створити для цього бойову міць? Коли Джо Байден вирішив вивести американські війська з Афганістану 2021 року, тодішній міністр оборони Великої Британії Бен Воллес заявив, що він намагався створити коаліцію з інших членів НАТО, дислокованих там, щоб залишитися на місці.

Охочих не було. І, попри величезну шкоду європейській і світовій торгівлі від нападів хуситів у Червоному морі, тільки одна європейська країна, Велика Британія, була готова приєднатися до США в наступальних діях, щоб зупинити це.

За довгі роки європейські країни занадто звикли до комфортного життя. Таким цінностям як гордість за націю дозволили зів'янути, і я боюся, що дуже багато людей більше не захочуть іти на будь-які жертви, щоб захистити нашу свободу й спосіб життя.

Нашим суспільствам також не вистачає витривалості: подивіться, як швидко деякі європейські країни захотіли знайти "відхідний шлях" для Путіна, замість того, щоб усім серцем присвятити себе підтримці України.

Більшості з них зараз не хотілося б нічого, крім закінчення війни, навіть знаючи, що це означатиме поразку не тільки України, а й НАТО.

А після різанини, влаштованої ХАМАСом у жовтні минулого року, європейським урядам не знадобилося багато часу, щоб почати вимагати припинення вогню від Ізраїлю, перш ніж він усуне загрозу своїм громадянам.

Компроміс і коливання — це єдина мова, яку, здається, розуміє Європа. Історія показує нам, що це слугує лише провокуванню таких супротивників як Росія, Китай та Іран, які без докорів сумління використовують подібні слабкості.