Підлітки війни. Історії юних українців, які 13-літніми пішли воювати до війська УНР

Я також взяв ленту набоїв і пішов разом з кулеметом та кулеметчиком (тут і далі збережено правопис оригінальних автобіографій). Відігнали більшовиків, щось за чотири версти», — зазначив про бій на станції Бахмач у своєму життєписі Володимир Шморгун.

На момент означеного бою автор цих рядків мав 13 років. Відео дня Разом зі співвітчизниками, яких спіткала подібна доля під час боротьби за Українську народну республіку 1918−1920 років, Шморгун юнаком потрапив до Чехословаччини.

Там у Празі в таборі Пласту 1924-го він склав автобіографію. Цей документ та життєписи ще трьох однолітків Володимира збереглися у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВ).

«Дехто брав приклад зі своїх старших братів, які служили в українській армії, дехто ж тікав із дому, бо мріяв стати героєм, проявити себе на військовій службі.

Їх приваблювала зброя, одяг козаків — широкі штани, шапка зі шликом, — коментує життєписи науковиця ЦДАВОВ Наталія Григорчук.

— Але якими б не були причини, ці діти залишалися у воєнних частинах й, таким чином, були не лише свідками численних боїв, а й безпосередніми учасниками. В основному неповнолітні діти ставали прапороносцями, джурами, часто ходили в розвідку, виносили поранених.

При цьому вони відважно виконували свій обов’язок, проявляли вольові якості, переносили холод і голод. Деякі підлітки, під впливом дорослих, ще до вступу у військо усвідомлювали причини визвольного руху й були національно свідомими».

Шморгун Володимир, народився 1905 року 5 березня на Хуторі Михайлівському Глухівського повіту на Чернігівщині. До війська хлопець подався за старшим братом, про що писав: «[…] Вибухнула революція, а мені той байдуже. Коли в скорому часі приїхав брат із Чернігова.

Вже кінчив [фельдшерську] школу, та в таких широких штанах, що я аж злякався! Але я зразу подумав, чому в мене нема таких штанів та шапки із шликом, як у нього тоді. Я почав його прохати, аби він мене забрав із собою до війська. Він согласився.

Я аж зрадів, коли почув від брата такі гарні слова [і] став потім питати, в якім це війську носять такі штани. Він каже, що в Українському, в вільних козаках. Переночувався дома, але цілу ніч не спав: бо на думці були червоні штани та шапка із шликом».

Невдовзі в Глухові справдилася мрія підлітка. «Старшина дає мені ті штани, шапку, та й каже: „Вдівай. Буде козак колись“. Я думкою і тепер вже козак, але малий — мав 13 років, — писав Шморгун у автобіографії. — [У Путивлі] нам полковник Вакуленко сказав малу промову.

Тоді я взнав, хто я єсть, і за що мусимо боротися, і з ким, тоді мені стало ясно, що я єсть українець». Навесні 1919-го підліток потрапив до польського полону в Рівному.

Щоб уникнути роботи санітаром, він пристав до сотника Вергеліса, якого разом із старшиною українського війська перевозили до Луцька. «І тільки сказали збиратися на станцію, він тоді мене посадив в мішок, взяв на плечі, та й поніс на станцію Рівно.

Приніс мене, поклав у вагоні. Коли саме проверяли поляки старшин, я тілько сидів у мішку вже не мав чим дихати, поки вийшли поляки з вагону. Тоді я виліз із мішка, сів у вагоні вже паном діло», —­­ змальовував свої пригоди Володимир.

У Луцьку юному гайдамаці довелося виявити ще й підприємливість. «Давали їсти добре, але білизни не було за що вистірати. Тоді я почав думати, де ж взяти марок польських, щоби хоч мила купити.

Та й надумав: в суботу пішов до одного єврея затопив пічку, позамітав, самовар поставив. За це получив 3 м. п. [марки польські]. Купив тютюну 1 ½ м. п. , гільз ½ все це мені стоїло 2 м. п. Набив 80 цигарок. Почав продавати 12 шт. по 1 м. п. , а скрізь було 10 на 1 м. п.

, щоби до мене більше ішло людей купляти. Заробив я 60 марок. Купив білизни с гору, мила і всякого барахла. А цигарки продавав дальше». Далі підліток потрапив до табору в польському містечку Ланьцут.

Там почали формувати нові українські частини для спільного походу з Військом польським проти більшовиків. «Нас через неділю в баню повели, дали одяг гарний, всім однаковий. Тоді я перестав торгувати цигарками, а ходив вже на муштру разом із козаками.

Дивізія була дуже добра, була дисципліна, гарно годували. На чолі дивізії стояв пан генерал [Марко] Безручко. В бараках була чистота і порядок, й надворі кругом бараків також був порядок. Я ще не був в такій частині, як в 6-й дивізії, не знаю чи прийдеться і бути коли-небудь».

Про спільний з поляками похід на Київ молодий боєць писав: «Дорога була дуже весела, бо кожен тілько й мріяв, що вже в своїй столиці, й видно було наш Золотоверхий Київ. […] Проходимо через Велику Васильковську улицю.

Люд нам кидав гарні квітки, цукерки, цигарки, і кричали: „Слава Вкраїні“. Мене дуже радувало, що я зараз іду по своїй столиці […]. Пришли ми до казарм, було годин 5 вечора.

До нас посходились люде, стали розпитувати звідки ми приїхали, що так гарно були вдіти, і був порядок в дивізії. Через декілько днів ми приняли всі варти по місту, які були в польських руках».

А от про доленосну для Польщі й цілої Європи оборону Замостя, в якій Володимир Шморгун брав участь вже 15-річним, він згадує доволі скупо: «Бій був дуже жорстокий. Навкруги Замостя ми відбили більшовиків щось на 15 верст. Самі почали ми панувати в Замості.