Новий фронт Путіна. Чого Кремль хоче домогтися на Балканах

Звертаючи на це увагу в колонці для Bloomberg, ексадмірал США Джеймс Ставрідіс бачить тут прагнення Москви відвернути сили Заходу від допомоги Україні Протягом усієї історії Росії царі шукали способи домінувати над тим, що вони називали "ближнім зарубіжжям" своєї імперії, що розрослася.

У сьогоднішньому світі незаконне вторгнення президента Володимира Путіна в сусідню Україну відповідає цій стратегічній рамці.

Якщо він переможе, логічно, що він зверне свою увагу на Молдову, наступну зупинку на шляху до Східної Європи, де сепаратистський анклав Придністров'я вже окупований Росією. Але поблизу є ще одна дуже приваблива ціль: західні Балкани.

Неспокійна ділянка території на південному сході Європи включає чотирьох стабільних членів НАТО: Хорватію, Албанію, Чорногорію і Північну Македонію. Але Кремль націлився на інші нагороди: Сербію, Косово та етнічно розділену країну Боснію і Герцеговину.

Як Путін може спробувати розширити російський вплив і підірвати участь Організації Північноатлантичного договору та Європейського Союзу в цьому важливому куточку Європи? Я добре знаю цю місцевість ще з часів роботи в НАТО і як командувач американськими військовими в Європі.

До цього я брав участь у балканських війнах 1990-х років як капітан есмінця біля берегів колишньої Югославії, забезпечуючи збройову блокаду проти її агресивного режиму.

Протягом багатьох років я зустрічався з більшістю високопоставлених лідерів регіону, зокрема з президентом Сербії Александром Вучичем, колишньою президенткою Хорватії Коліндою Грабар-Китарович і Мілорадом Додіком, нинішнім лідером Республіки Сербської (етнічної сербської частини Боснії).

Після розпаду Югославії під час неймовірно кривавих балканських воєн із 1991 до 2001 року загинуло до 105 000 осіб, багато з яких були мирними жителями (наприклад, 8 000 мусульманських чоловіків і хлопчиків було вбито в Сребрениці в липні 1995 року).

Зберігається напруженість між католиками в Хорватії, православними християнами, переважно в Сербії, і мусульманами в Албанії, Косові та Боснії. Путін прагне отримати вигоду з цієї незавершеної історії.

Він знає, що якщо держави-члени НАТО знову будуть втягнуті в контроль над неспокійними Балканами, вони будуть відвернені від підтримки України.

У Косово, колишньому регіоні Сербії, який ні серби, ні росіяни не визнають незалежною державою, все ще перебуває кілька тисяч миротворців НАТО.

Минулого року сербські військові були приведені в підвищену бойову готовність після того, як унаслідок заворушень, влаштованих етнічними сербами-протестувальниками в Косово, було поранено приблизно 100 солдатів НАТО; це змусило альянс направити кілька сотень додаткових миротворців.

Путін явно заохочує Сербію чинити тиск на підтримуваний НАТО уряд Косова.

Він також працює над дестабілізацією хиткого уряду Боснії і Герцеговини, який розділений на дивне тристороннє президентство з одним представником від кожного з трьох основних етнорелігійних угруповань.

Найдосвідченішим політичним гравцем є Додік, який тісно пов'язаний із Москвою. Ще десять років тому він говорив мені про необхідність відділення Республіки Сербської, що фактично зруйнувало б країну.

Його частина, що залишилася, тоді приєдналася б до самої Сербії, створивши більш велику сербську державу, яку Путін з радістю підтримав би.

Як сказав контрадмірал у відставці Марк Монтгомері, який був моїм офіцером із планування в Європейському командуванні США: "Це той самий тип проблеми, з якою ми зіштовхнулися десять років тому, — Путін отримує вигоду від того, що розпалює ситуацію в інших частинах Європи, намагаючись послабити авторитет НАТО і відвернути нас від підтримки України".

На щастя, у Заходу є варіанти. Наразі ідея розміщення батальйонів НАТО в Україні малоймовірна. Отже, збільшення кількості військ, розгорнутих зараз у Косово, і випередження заворушень, які Путін намагається розпалити, можливе і має стратегічний сенс.

Це стало б прикладом ефективного регіонального поділу зусиль усередині альянсу: країни НАТО на Балканах і прилеглих територіях (наприклад, Греція та Італія) можуть зосередитися на цьому регіоні.

Члени Східної Європи та Північної Європи можуть очолити зусилля щодо України. Великі країни на заході — Франція, Німеччина, Велика Британія та США — мають достатні ресурси для участі в обох процесах.

Крім сил стабілізації, НАТО має пам'ятати про використання Росією так званої гібридної війни. Путін добре вміє використовувати соціальні мережі, кампанії з дезінформації та проросійську пропаганду для створення напруженості за межами своїх кордонів.

НАТО має використовувати власні інформаційні мережі для викриття та протидії цим хибним наративам. Якщо росіяни вирішать підняти ставку, вони можуть використати кібератаки проти електромереж та інших життєво важливих об'єктів у Косово та несербських частинах Боснії.

Це створить плутанину і посилить соціальне невдоволення. НАТО може надати більш якісні системи кіберзахисту балканським союзникам і друзям. Нарешті, існують економічні стимули, які можуть протидіяти участі Росії.

Сербія відчайдушно хоче членства в ЄС, як і Боснія та Герцеговина. Їхні лідери хочуть мати можливість взаємодіяти із Заходом й уникати санкцій. Посол Сербії в США нещодавно написав листа, в якому стверджує, що Сербія хоче тільки миру.

Серби можуть продемонструвати свою щирість, відкинувши маніпуляції Путіна і дозволивши Заходу зосередитися на своїй найбільшій проблемі: аморальній війні Росії з Україною. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції.