Інтерв'ю із легендою. 85-річна кінозірка Ада Роговцева — про життя під час великої війни та кошмари свого військового дитинства

Щоб поговорити з НВ, Ада Роговцева, одна з найшанованіших актрис України, вмикається з свого будинку під Києвом. Там, після втечі окупантів від столиці, вона проводить час, вільний від поїздок по Україні та волонтерства.

Відео дня У липні Роговцевій виповнилося 85 років, які вона зустріла, як і бажала — на сцені. Впродовж останніх двох місяців актриса подорожує Україною, презентуючи новий документальний фільм Вітер зі Сходу.

Це стрічка про сучасну українську боротьбу за незалежність, мета якої — нагадати, що війна для України почалася ще вісім років тому, і ціна її вже тоді була високою. Для Роговцевої це вже друга велика війна за її життя, і сьогодні вона багато робить для перемоги.

Актриса розповідає, як в перший місяць масштабного вторгнення її київська квартира перетворилася на місце, де захисники Києва могли випрати речі, відпочити та поїсти.

Всі наступні місяці, як і вісім років до того, вона подорожує країною, надихаючи співвітчизників своїми думками та вірою. Сьогодні важливий внесок в перемогу кожного з нас, стверджує актриса в розмові з НВ.

— Ви ще дитиною пережили Другу світову війну, тепер переживаєте війну Росії проти України. Яким досвідом це стало для вас ? — Ті, хто пережив ту війну, уявити не могли, що люди колись переживатимуть те, що ми пережили в ті роки.

І хоча війна тоді буда зовсім іншою, так само як і зараз — усюди падали бомби, ми були в окупації, певний час в нас у хаті стояли німці, і всі жахи, які тільки можливі, випали на долю моєї родини.

Через город в нас був концтабір наших військовополонених, там було страшно — казали, що люди навіть їли нутрощі померлих.

Тож моє дитинство проходило серед того, що когось вдавалося витягати з того концтабору, а ці врятовані часто вмирали у нас на печі, а ми намагалися лікувати їхні рани, рятувати, вигрібали черви, засипали золою, ото й всіх ліків було… Але деякі з тих людей, вони вижили і вже після війни приходили до нас, дякували за життя.

Я тоді зрозуміла, що навіть маленька твоя поміч, все, що ти можеш робити, ти повинен зробити, бо це іноді рятує людині життя.

Зараз я б’ю на сполох, що ми всі маємо бути мобілізовані, кожен на своєму місті, де б не спіткало: за столом де він їсть, в ліжку, де він спить, — він має прийти на допомогу. І на загал, і окремій людині, якій потрібна ця поміч.

Та війна теж була страшною, але страшнішими були повоєнні часи. Закінчилася війна, і почався голод, психічні прояви у людей, які пережили усе це, тому що здорових людей не лишилося після війни, тож поки воно якось врівноважилося, то я і стала зовсім доросла.

Я пережила одну війну, а зараз переживаю другу. Я пережила Чорнобиль, а зараз стріляють по Енергодару. То що говорить про моє життя і мою долю і про те, чого я боюся? Боюся я за тих, хто молодший за мене, кому ще жити і жити.

— За останні мабуть десять років українці повернули собі багато зі своєї історичної пам’яті. Зараз люди розуміють, що цю війну треба завершити перемогою над Росією, бо інакше нашим дітям доведеться її продовжити.

Ми повертаємо собі знання про Україну й українську культуру, і ось запитання: якою була українська культура, як проступала з середини, коли про неї за радянських часів говорити було не дуже то й можна?  — Знаєте, недавно чула, як одна російська журналістка казала, що російська література краща за українську, а українська слабка.

Але ж понівечена була наша література, всі кращі нищилися радянщиною протягом майже століття, а тих, хто лишився і творив попри все, — не друкували, відтирали, то й люди їх і не знають.

Тому й не привчена до української літератури більшість, а те, що було гідно читання, в мої роки видавалося самвидатом, тамвидатом, списками. Нам давали книжки на одну ніч, ми їх читали, переписували і передавали далі.

А зараз, в останні роки, ця українська література така, що захоплюєшся нею, захлинаєшся від гордості і вдячності. Я в захваті від того, як це серйозно і наскільки це на світовому рівні звучить.

Але хто ж читає? Відучилися люди читати, десь щось послухали, десь щось побачили й далі пішли, а щоб заглибитись — нема на то часу, а він важливий, цей витрачений на літературу час, бо ці тексти творять нас. Але тепер війна, і вона на диво спонукає заглибитися.

Дивіться, як масово слухають Жадана, великі аудиторії, і на війні також. За гроші збирають великі повні зали, люди тягнуться до свого, до серйозної літератури, серйозної поезії, і цей рух дуже відчутний і я дуже з того тішуся.

В нашому фільмі Вітер зі Сходу ми звернулися до творів сучасних українських авторів: Катерини Бабкіної, Олени Степової, Любові Якимчук, Юрка Іздрика.

—  Розкажіть, як з’явилась ідея фільму, про що ви хочете говорити з українським глядачем через цей фільм? — Ідея з’явилася з того, що ми з 2014 року дотичні до війни. Катерина Степанкова — актриса, режисер і моя дочка, — розпочала мій рух на війну.

Нас у творчих зустрічах по сходу, у наших поїздках, супроводжував оператор Олексій Степанков-Ткаченко, мій онук. Своїм коштом орендував техніку і знімав все і всіх, бо розумів, що все — історія, а він має це фіксувати.

З часом до нас доєдналися інші актори, майже одразу — Ахтем Сеітаблаєв, згодом Світлана Орліченко, Лариса Руснак, Володимир Маляренко — от і вся наша акторська команда.

І завжди із нами виїжджав наш звуко- та відеорежисер Олександр Кришталь і технічно забезпечував художність наших виступів попри геть не театральні умови. Ми постійно їздили близько до лінії фронту, виступали у тільки-но звільнених містах, у бойових батальйонах.

Все це фільмувалося, ми стільки грали в Маріупольському драматичному театрі, що не перерахувати. Зібралися десятки годин хроніки, документальні свідоцтва про події і людей нашої війни ще з літа 2014-го.

Для частини людей війна почалася тільки сьогодні, а я дивуюся й дивуюся. У серпні 2014 року ми були в щойно звільнених Лисичанську, Сєверодонецьку, в Краматорську та Слов’янську, в Бахмуті.

Згодом — у Водяному, Юр'ївці, Урзуфі, Волновасі, Авдіївці, Торецьку, у Попасній і ближніх до цих міст селищах, де стояли наші бійці. І скрізь намагалися знімати. Зараз вже майже немає цих наших міст, — вони випалені росіянами.

Але є наш документ часу, ця наша пам’ять про українські прифронтові міста, її ми також хочемо зберегти цим фільмом. Багато хлопців, яких ми знали, хто є в наших кадрах, — їх вже нема серед живих. І це пам’ять про них передусім.

— Ви пам’ятаєте, якими були для вас 24 лютого та дні після нього? — Мій онук зранку 24-го лютого приїхав за мною в село під Борисполем і забрав мене до Києва, там ми і перебували, жінки і діти, перші місяці, на жоден день Київ не полишаючи.

Чоловіки пішли одразу, онук — 25-го, зять — 26 лютого. Вони пішли до добровольчого батальйону, зараз це вже ЗСУ. Вони воюють, а ми робимо те, що можемо.

Моя донька та дружина онука одразу почали волонтерську діяльність, і дуже багато помагають бійцям, а я вже за віком, тільки те, що можу. Перші місяці дім був відкритий для військових, що стояли в місті, тож мала багато побутової жіночої роботи: годувати, мити, прати, сушити.

Писали відео, говорили з іноземними журналістами. Я відгукуюсь, коли покличуть, як посла, коли треба надихнути, обійняти, підбадьорити. Декілька днів тому ми були у Вінниці із кіно і обійнялися там, мабуть, більш, ніж з двома сотнями людей.

Моя задача — обцілувати, благословити, а головне — послухати і розрадити, записати відео на телефон для мами чи дружини, це все теж людям потрібне.

Зараз в усіх нас із вами серйозна проблема — треба виручати з полону наших людей, і треба про це говорити усюди, на усіх майданчиках, я говорю про це, і всіх закликаю до того. Вити треба, волати.

— Ви були одною з перших, хто ще у 2014 році чітко проговорив свою позицію, щодо вторгнення Росії.

На ваш погляд, звідки і чому виник оцей вислів «мистецтво поза війною»? — Я кажу раз та назавжди: якою б не була твоя професія, двірник ти чи актриса світового рівня, коли біда йде на твою Батьківщину, ти маєш стати людиною, яка цю Батьківщину захищає, більше нічого не має значення — в чому твоє мистецтво, поза політикою ти чи ні.

Свою землю треба захищати, тут немає політики. Тут або є ти, людина, або людини тут нема. — Українці зараз доволі розпорошені, хтось воює, хтось волонтерить, хтось вимушений шукати притулку.

Що б ви сказали людям з довгого вашого життєвого досвіду? — Я скажу те, що кажу багатьом людям, яких глибоко поважаю і з якими спілкуюся. Зараз свого не треба, зараз потрібно наше, робота на перемогу.

Сукні почекають, сумочки почекають, будинки почекають, ресторани й кафе теж. Все почекає, якщо треба віддавати на перемогу. Тоді воно до нас повернеться, бо не заплатимо зараз за перемогу та свободу — заплатимо потім дорожче, діти наші заплатять.

Бо велика біда на передовій, і з бідою цією треба справлятися усім разом. Ніхто не відміняв толоки, ніхто не відміняв віче, ніхто не відміняв сутність нашого народу. Якщо трапилася біда, треба збиратися та боронити її гуртом.