Путіну тут не місце. Як Ердоган вкотре показав РФ, хто головний

Ердоган підтримав повернення Криму, поставивши Путіна на місце. Та не слід вважати його стратегічним союзником. Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган вкотре продемонстрував Путіну, що веде свою політику та діє тільки у власних інтересах.

Виступаючи на 4-му саміті Кримської платформи, він заявив: повернення Криму Україні — вимога міжнародного права, і Туреччина завжди підтримувала територіальну цілісність України. Але навіть у цій грі Ердогана цікавить насамперед власна вигода.

Чого б це Ердогану, який збирається вступати до прокитайського БРІКС, підтримувати Україну, встромляючи вже черговий ніж у спину бункерному діду? По-перше, він почувається зверхньо щодо "друга Владіміра".

Туреччина є членом НАТО, успішно торгує із Європою та з усім світом і не залежить від Росії ні в чому. А самого Ердогана тішить роль миротворця. Це країни ЄС мають озиратись на сусідів та вести свою узгоджену політику. А США — задовольняти сенаторів з усіх штатів.

Заборонити щось Ердогану може тільки сам Ердоган. По-друге, в Ердогана, як і в Путіна, є фантомні болі щодо імперіалістичного минулого. Майже 700 років кордони Османської імперії оперізували значну частину сучасної Європи, Азії, російського Кавказу та Північної Африки.

Та на відміну від бункерного, Ердоган розуміє: нині силою відбирати землі в сусідів — це якось несучасно. А впливати на них економічно – це цілком ймовірно та дуже вигідно. Така собі імперія впливу, а Ердоган — один із ключових інфлюенсерів регіону.

По-третє, розважливий Ердоган балансує між політичними полюсами світу: не вводить санкції проти Росії, але постачає Україні зброю, не обриває дипломатичні зв'язки із РФ та готовий виступити гарантом мирних перемовин.

Поки Путін нищить сам себе у війні в Україні, Ердоган розширює зону впливу на Азербайджан, Туркменістан і навіть на Іран. Анкара навіть готова стати "перекладачем" між НАТО та Глобальним Півднем.

По-четверте, в Туреччині налічується 55 осередків кримських татар; за різними оцінками, кримськотатарська діаспора в Туреччині складає від 1 до 7 млн осіб. І всі вони вважають Крим українським, тому лідеру країни не варто нехтувати їхньою лояльністю.

Туреччина Ердогана прагне створити свій полюс на світовій арені. У країни для цього чимало супутніх чинників: розкішне розташування між Азією та Європою, контроль над Босфором, членство в НАТО, незабаром — у БРІКС або навіть і в ШОС.

Стати членом ЄС не вийшло, тож тепер Ердоган сам протиставляє себе ЄС. Важливо фіналізувати політичний портрет Ердогана. Він готовий на різкі кроки там, де навіть НАТО безпорадно бідкається і розводить руками.

Згадайте, як Туреччина враз збила російський Су-24 2015-го на кордоні із Сирією, коли той порушив повітряний простір країни. Ердоган закрив Босфор і Дарданелли для всіх військових кораблів, і насамперед постраждала від цього Росія.

Організував "зерновий коридор"… коли РФ не бажала домовлятися, то два десятки танкерів з російською нафтою "застрягли" в Босфорській протоці. А ще постачав Україні "Байрактари", а тепер зять президента будуватиме на нашій території завод з їхнього виробництва.

Повернув командирів "Азова" 2023 р. , хоча обіцяв Кремлеві утримувати їх у Туреччині до кінця війни. Ердоган робить і нічого Путіну не пояснює. Порівняйте з НАТО, яке щоразу закочує політичні очі, коли російські дрони чи літаки "помилково" залітають у їхній повітряний простір.

Але вважати його союзником України — це необачно. Він спільник ситуативний та діє виходячи з логіки його політичної стратегії — лідерства Туреччини.

Країна стає помітнішим світовим гравцем: Ердоган укладатиме суперечливі союзи, обніматиме Путіна, торгуватиме російською нафтою і водночас ставитиме бункерного на місце.

Добра новина полягає в тому, що він другий у черзі — після Сі Цзіньпіня — на демонтаж Російської імперії… коли для цього прийде час, звісно. Тож терези внутрішньої доброчесності Ердогана завжди будуть рівними.