Головний урок Північного потоку. Як перемогти Путіна

Потрібно завдати йому поразки Путінські Північний потік — 1 і 2 мертві і поховані — «tot und begraben», як говорить німецьке прислів'я, але про їхнє фіаско не слід забувати.

Тепер, коли Росія, відкинувши будь-які хибні відмовки, відкрито заявила, що не відновить постачання газу до ЄС, доки не будуть скасовані санкції, життєво важливо засвоїти уроки з попередньої відмови Європи визнати, що Кремль використовує експорт своїх енергоносіїв за зброю.

Відео дня Угода про будівництво Північного потоку — 1 була підписана 8 вересня 2005 року. Газпром і два німецькі енергетичні гіганти Wintershall і E. ON Ruhrgas підписали договір у присутності президента Росії Володимира Путіна і канцлера Німеччини Ґерхарда Шредера.

Церемонія підписання була перенесена через наближення 18 вересня парламентських виборів у Німеччині, які Шредер програв.

За кілька тижнів по тому Шредер став добре оплачуваним головою комітету акціонерів компанії Nord Stream AG (створеної для управління газопроводом Північний потік) зі штаб-квартирою у швейцарському місті Цуґ. Він, як і раніше, обіймає цю посаду.

Це був кричущий випадок конфлікту інтересів, хоча формально законний. Німеччина й інші західні країни повинні тепер ужити заходів, аби запобігти будь-якому натяку на повторення такої практики.

Колишні провідні політики мають стикатися з обмеженнями на роботу на іноземні компанії у будь-якій іпостасі. Жодному жителю Заходу не має бути дозволено працювати на російську державну компанію. Північний потік — й, направду, був марним.

Євросоюз ніколи не імпортував із Росії понад 150 млрд кубометрів газу, і вже давно наявних потужностей трубопроводів достатньо для покриття поточних обсягів.

ГТС України може легко забезпечити 120 млрд кубометрів на рік (навіть 160 млрд кубометрів, як стверджує українська сторона). Газопровід Ямал-Європа, що проходить через Білорусь і Польщу, стабільно щороку транспортує ЗЗ мільярдів кубометрів.

Нікому не були потрібні ні Північний потік — 1, ні настільки ж потужний Північний потік — 2. Останніми роками Газпром у свій портфель трубопроводів також додав Турецький потік із додатковою річною потужністю 31,5 млрд кубів.

Загалом Газпром планував подвоїти свої потужності трубопроводів до Європи, тоді як російський експорт газу переважно залишався на колишньому рівні.

Справжня мета зусиль Росії щодо розширення мережі трубопроводів полягала в тому, щоб виключити Україну з країн транзиту та підготувати ґрунт для повномасштабного військового вторгнення, якому перешкоджала залежність Кремля від ГТС України.

Північний потік — 1 уже був стратегічною помилкою з європейського погляду, а Північний потік — 2 лише посилив проблему: передбачалося, що через них проходитиме до 75% усього російського експорту газу до Європи.

Таким чином, німецький уряд підірвав енергетичну безпеку Європи.

За останнє десятиліття або близько того більшість європейських країн побудували термінали для ЗПГ, щоб отримати альтернативні поставки та покращити ситуацію зі своєю національною енергетичною безпекою, але не Німеччина.

Натомість Берлін поглибив свою залежність від російського газу та збільшив уплив Путіна на ЄС загалом. Підтримка Німеччиною Північного потоку — 2 завжди була контраверсійною.

28 жовтня 2015 року віцеканцлер і міністр економіки й енергетики Німеччини Зіґмар Ґабріель зустрівся з Путіним у Кремлі та дав високу оцінку Північному потоку — 2, який, мовляв, в інтересах Німеччини, охарактеризувавши трубопровід як «дуже цікавий проєкт навіть за межами кордонів Німеччини».

Ґабріель, який, як і Шредер, є членом соціал-демократичної партії та тісно пов’язаний із колишнім канцлером, продовжував численні зустрічі з Путіним, просуваючи Північний потік — 2.

Ця німецька політика зміцнення двосторонніх енергетичних зв’язків із Росією йшла врозріз із давньою позицією Берліна як захисника інтересів ЄС.

Традиційно Німеччина була ключовим прихильником європейської солідарності та захисником колишнього Східного блоку держав — членів ЄС у Центральній і Східній Європі.

Ґабріель фактично ігнорував інтереси інших членів ЄС, щоби створити тісний російсько-німецький альянс, який Москва розглядала як інструмент боротьби з Європою. Він займався цим після того, як Путін анексував Крим і спровокував війну на сході України.

Дійсно, угода щодо будівництва Північного потоку — 2 була підписана тоді, коли Німеччина брала участь у Мінському посередницькому процесі між Росією та Україною. Північний потік — 2 порушив принципи Третього енергетичного пакету ЄС 2009 року.

Він не містив жодного розукрупнення різних видів діяльності Газпрому. Замість того, щоб турбуватися про ці недоліки, німецький уряд і компанії, залучені до цього процесу, активно займалися лобізмом у Брюсселі.

У результаті Німеччина перекрутила енергетичну й антимонопольну політику ЄС, попри опір більшості членів ЄС. Сьогодні весь ЄС страждає від проросійської енергетичної політики Німеччини. Очевидно, що Євросоюз має формувати нову стратегію енергетичної безпеки.

Наразі цілком ясно, що держава Росія та російські державні компанії більше не повинні мати право володіти енергетичною інфраструктурою чи енергетичними компаніями в межах ЄС.

Натомість Брюссель має змусити Газпром продати всі свої трубопроводи в ЄС, як це вже зробили далкоглядні країни Балтії. Крім того, Газпром має продати свої газосховища в ЄС, інакше ті будуть націоналізовані.

Аналогічним чином, Роснефть має бути змушена продати свої нафтопереробні заводи в ЄС. ЄС має заборонити Газпрому та Роснафті вести бізнес із європейськими банками, щоб уникнути відмивання грошей.

Європейський енергетичний союз також потребує зміцнення за рахунок збільшення обсягів зберігання, конвертерів та альтернативних джерел енергії. Після багатьох років гібридних енергетичних воєнних дій проти Європи Путін уперше відкрито оголосив війну.