Письменник-солдат Павло Белянський (Паштет): "Люди звикли до війни, але це — пастка"

Напередодні другої річниці війни Фокус зустрівся з популярним письменником, блогером і солдатом — Павлом Белянським (Паштетом). Якраз зараз він готує до публікації книгу про фронт "Життя починається".

Нагадаємо, що спочатку Белянський став популярним блогером під ніком "Паштет" (прізвисько Белянського з дитинства, від імені Паша). Коли з'явилася пара десятків тисяч передплатників, почав випускати збірки оповідань, які незмінно розкуповувала публіка.

На сьогодні у Павла Белянського вийшло кілька книжок: "Я працюю на цвинтарі", "Гидота Закудатство", "Бабуся вмирати не любила", "Стоматолог вирішує одружитися", "Велика втеча". На обкладинках книжок він не забував вказувати своє колоритне прізвисько.

А у вересні 2022 року на екрани країни вийшов чудовий фільм за сценарієм Белянського "Я працюю на кладовищі". Спочатку Павло Белянський позиціонував себе як "українського російськомовного письменника".

Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну, зрозуміло, його позиція змінилася, і він перевипускає свої минулі бестселери українською. 25 лютого 2022 року Белянський пішов у тероборону. Потім опинився на фронті. Прізвисько "Паштет" стало позивним.

Я, як і багато шанувальників його таланту, з великою увагою читав пости Паші, написані на фронті: вони були влучними, образними і завжди примудрялися зачепити серце. Саме на цьому фронтовому матеріалі заснована його майбутня книга.

- Чому назва твоєї майбутньої книги — "Життя починається"? - Тому, що війна — це не тільки про смерть. Починається новий період життя. Багато хто втрачає себе на війні, але багато хто і знаходить. Я — не людина війни. У мене в книзі кілька героїв, і всі вони — не військові люди.

Ніхто з них не планував ставати військовим. Це історії цивільних людей, які до війни жодного стосунку до армії не мали — це відділення піхотного батальйону. - Себе описуєш? - У тому числі.

- Я твої пости про війну читаю з великою увагою, як і багато хто — особливо запам'яталася розповідь, як пташки копіювали приліт мін, а ти з напарником падав на землю. І смішно, і трагічно. - Пости — частина книги. Я так і планував, щоб із них склалася книга.

У ній розповідь ведеться як від першої особи, так і від третьої. До війни я в армії не служив як, власне, і більшість, хто потрапив на фронт. - Хто цей середньостатистичний громадянин, хто опинився на передовій? Людина 40-45 років? - Мені складно сказати.

Щоб точно знати відповідь на це запитання, потрібно багато бачити людей і побувати в багатьох місцях. Я спочатку служив у теробороні в Києві, а потім у батальйоні на двох напрямках. І все. - Які бої для тебе були найважчими? - Усі бойові зіткнення — це складно.

Але найважчими були бої на харківському напрямку. Ми перебували під Балаклією і тримали оборону ділянки. Сиділи в окопах, бліндажах. Конкретно я — старший стрілець піхотного відділення. У мене були і штурмові дії, і дії в обороні.

В обороні — це коли сидиш в окопі, а по тобі б'ють міномети, артилерія, танки. А ти у відповідь нічого не можеш зробити. Ти просто маєш тут перебувати: окопатися і замаскуватися. І така пасивна позиція триває — не день, не два, не не тиждень.

Це вимотує, тому що навколо-то все вибухає: пацанів убиває, є поранені. Бували спроби атак з боку ворога — заходи їхньої ДРГ (диверсійно-розвідувальна група — Фокус ), були спроби їхніх піхотних підрозділів прорвати нашу оборону — ми в цих ситуаціях стріляємо.

Але за досить тривалий термін це були поодинокі спроби. Усе це було в липні-серпні 2022 року — перед нашим харківським контрнаступом. Для мене цей час був найскладнішим. У нас розпорядок дня був такий: мінометний обстріл, потім б'є танк, потім обстрілює вертоліт. І по новій.

Як казав мій взводний: "Війна — це завжди страшно". Ось я зараз сиджу, але в мене однаково є внутрішнє напруження, адже я знаю, що може надійти наказ — я ж у ЗСУ. А в армії ти — людина наказу: належиш не собі, а державі та ЗСУ. Так само і в бою.

Так, війна — це страшно, але тут є два варіанти: або ти контролюєш страх, або він тебе. Страх буває різний: великий, маленький. Іноді ти його ледь відчуваєш. Але треба розуміти, що страх — це непогано, завдяки йому в тебе підвищена чутливість, це допомагає вижити.

Особисто мені, напевно, пощастило — у мене висока стресостійкість. Хоча це не моя заслуга. Я це не розвивав, просто це в мене є. - У тебе в роду були військові? - У мене тато і мама військові. Я 17 років по гарнізонах із батьками кочував. Військове середовище мені знайоме.

Багато добровольців, коли приходили в ЗСУ, очманіли від того, що ти собі не належиш. Від того, що наказ — це головне. Від того, що твоє життя підпорядковується статуту.

На громадянці як кажуть? Треба щось зробити, але відразу починається обговорення: вийде — не вийде? Там домінує критичний підхід, щоб цього. . . не робити (сміється). А наказ, це коли тобі кажуть: "Слідуйте в ту лісопосадку і організуйте там спостережний пункт".

Обговорюється тільки, як ми це будемо робити, але не чому. А те, що колод у тебе немає або ще чого — неважливо: є наказ, і його треба виконувати. Цивільним в армії спочатку важко звикнути до таких відносин. Адже для цивільних характерна така штука: "Я — розумніший за всіх".

Кожен цивільний у всьому розбирається, із серії: "Давайте, я вам розповім, чому те, що ви мені запропонували — фігня".

Але ж, між іншим, із тим же харківським контрнаступом, коли ми сиділи в окопах і по нас били, то пацани, які прийшли з громадянки бурчали: "Чому у відповідь не стріляємо?" Розповідали, як в армії все неправильно організовано.

Скаржилися ротним: "Якого біса нас не прикривають?" А потім раптом різко виявилося, що — бабах — у вересні 2022 року почався контрнаступ. Ніхто цього не очікував. З'ясувалося, наше завдання було зображати, що нас мало в окопах. Що в нас немає снарядів, немає підкріплення.

А в цей час за нашими спинами був організований потужний кулак, який вдарив так, що далеко відкинув росіян назад. Ми були частиною тактики, яка виявилася успішною. Це була військова хитрість.

Коли тобі кажуть: організуй спостережний пункт, а тобі здається, що це дурість, потрібно залишати при собі ці міркування: ти не бачиш картини в цілому. Ти не можеш знати всієї тактики і стратегії, спостерігаючи тільки перед собою ділянку в сотню метрів.

- Ба більше, виходить, що в успішне виконання загального військового завдання входить те, щоб ви не розуміли: навіщо ви тримали свою ділянку, не відповідаючи на вогонь? - Звісно. Адже ти можеш щось випадково злити в соцмережу. Можеш потрапити в полон.

Тому тобі не потрібно знати зайвої інформації. Ти на своєму рівні маєш максимально ефективно робити те, що тобі наказують — це твоє завдання. І в цьому — сила армії. - Які відмінності сучасної війни? - Сучасна війна — це війна дронів.

Їх з'явилося безліч: великі, малі, різних модифікацій. Але ще раз уявімо ту ситуацію, яку я описував вище: ми зайняли оборону в посадках. А якби пішли, припустімо, то на наше місце одразу б з'явилися вороги.

Тому які б не були міномети, дрони, артилерія, а людина з автоматом багато чого і зараз вирішує. - Люблять ставити запитання: у тебе були якісь особливі відчуття, коли ти вперше знищив противника? - Ні. Це ворог — він прийшов у мою країну зі зброєю в руках.

Тут пряма аналогія з бандитом, який вдерся в твій будинок зі зброєю і хоче тебе вбити. А ти його вбив у відповідь. Яке до нього ставлення? Не ліз би до мене — і тобі б нічого не було. Віч-на-віч, щоправда, я не стикався. Але чув їх. Іноді ми навіть перекрикувалися.

Бувало, вони увімкнуть музику, а ми їм кричимо: "Що ви слухаєте лайно різне?!" — вони заводили свій довбаний шансон. А ми їм включали свою добірку: "Жадан і собаки", ТНМК, Kozak System. Був такий випадок: по нас уже другу годину молотила артилерія. Навколо вибухи.

У тебе від вибухових хвиль болить усе тіло. Не тільки вуха, у тебе реально вже кишки болять: снаряди і міни прилітають близько до бліндажа. Перебуваєш на межі нервового зриву. Я дістав свій телефон.

Хоча мобільний на позицію заборонено брати: тебе можуть вирахувати за сигналом — це питання безпеки. Тому він у мене був у режимі "польоту в літаку". Коли нам стало важко на позиції, я увімкнув на телефоні наші улюблені пісні.

І пацани стали підспівувати: ми співали "Червону калину", "Марш українських націоналістів" ("Ми йдемо в бій переможним ходом"). Навколо снаряди вибухають, а ми — співаємо! І скажу: нам це допомогло психологічно.

Прямо — норм! - Ти розповідав у минулому нашому інтерв'ю про подвиг, коли дівчина-санітарка під шквальним вогнем витягла пораненого бійця з поля бою. - Так, це подвиг, але з іншого боку — звичайна бойова робота.

Я бачив, наприклад, як пацани-танкісти витягали з нейтральної території нашу "мотолигу" (МТ-ЛБ, транспортер-тягач легкий, броньований — Фокус), яка стояла посеред поля. Її підбили, контужений екіпаж евакуювався і вона перебувала між нашими і ворожими позиціями.

Між нами приблизно 200 метрів, "мотолига" посередині. Але в поле виїхали наші танкісти, зачепили її під обстрілом і вивезли. Її повернули в стрій, тому що "броня" — це важливо. І наші танкісти щодня таким займаються. - Як на війні проявляються характери людей? - По-різному.

Ми ж усі постійно в якійсь ролі, усі трохи акторствуємо. І уявляємо себе такими, якими самі собі здаємося, а не якими є. А війна — таке місце (та як, власне, і кладовище), де люди стають відвертими — навіть якщо цього не хочуть. У кожного сидить усередині якась основна риса.

Зрозуміло, що зазвичай це сукупність рис, але все-таки одна домінує. Наприклад, якась людина — жадібна. Або — кар'єрист. Або — правдолюб. Так ось на війні ця риса неодмінно вилізе. Усе лушпиння з людини злетить і виявиться її суть. Це кумедно спостерігати.

Я бачив людей, які були УБД (учасники бойових дій — Фокус), у них за спиною — АТО. А потім вони пірнали в цю війну і виринали після першого бою з жахом: "Я про цю війну нічого не знаю".

І бачив роботягу, який начебто не мав бойового досвіду, але, який швидко втягувався, бо до війни ставився, як до важкої праці, і намагався її добре виконувати. Вдома він спокійно займався своєю професією, а тут окопувався і стріляв.

Причому, не вбачаючи у своїй військовій роботі нічого героїчного. З моєї точки зору, такі спокій і зібраність — це неймовірно круто. З такою людиною можна піти куди завгодно.

Якщо їй скажеш: "Це твій сектор — ти його тримаєш і звідси не йдеш", то точно знаєш: вона триматиме свій сектор, хай би що відбувалося. Таке ставлення — дорого коштує! Хоча за це не дають медалі та ордени, бо, на перший погляд, у цьому немає нічого видатного.

А насправді — правильність, прогнозованість і спокійне виконання наказу — це запорука успіху. - У тебе з'явилися надійні бойові друзі? - На жаль, із тих, хто стали такими друзями, уже багато хто загинув. Я б сказав: більше загинуло, ніж залишилося в живих.

А втратити на війні друга — це як залишитися без руки. Адже це був твій близький бойовий товариш. Ти з ним стільки всього пройшов і пережив. Він був частиною тебе. А тепер його не стало. І живеш потім, як без руки. - Бійці часто кажуть, що вижити на передовій допомагає гумор.

Це так? - Так, чим ближче до передової — тим більше "ржаки". Але коли розповідаєш тут комусь ці жарти, чомусь вони не виглядають такими смішними. Наприклад, перед виходом у бій домовлялися, чиє спорядження і як поділимо, якщо що. Ця тема — постійна.

На війні немає трьох речей: ти не маєш завтра, приватності (ти все робиш із кимось) і ти не мрієш: бо, знову ж таки, немає завтра. Тому ці три речі кожен намагається трішечки повернути.

Трохи собі взяти приватності: пацани, коли з бойових виходів повертаються, намагаються швидше зачинитися в сортирі, щоб хоч трохи побути на самоті. Або піти в душову з тією самою метою: нехай ти відокремлений від інших досить умовно — палицями та плівкою.

Розповім випадок із приводу "помріяти".

Сиділи якось під щільним ворожим вогнем у бліндажі, і раптом зайшла розмова: хто ким буде на громадянці після перемоги? Один хлопець, установник вікон, відповів цікаво: мовляв, хто його знає, я до війни був, умовно кажучи, цвяшком, а тепер став шурупом, отже, потрібно буде шукати щось нове.

Зовні, мовляв, як і раніше, "гострий металевий предмет", а форма — зовсім інша. А один солдат сказав, що просто б лежав, нічого не роблячи, і щоб гроші платили, і навколо всі бігали: годували-поїли.

Ми дружно заіржали: "Ага, зараз раптом тебе накриє і будеш — у комі лежати, а навколо тебе всі бігатимуть". Він справді потім був поранений, пролежав кілька місяців у комі й помер. Тоді ми сміялися, а закінчилося все невесело, але ця його своєрідна мрія здійснилася.

- А ти дивишся зараз якісь бойовики або фільми про війну? Як вони тобою сьогодні сприймаються? - Я раніше багато подібного дивився, а зараз не дивлюся взагалі. Мене, по-перше, тригерять після контузії різкі звуки — тих самих пострілів.

Але мені й раніше більше подобалися не бойовики, а кримінальні серіали типу "Пуститися берега". Я їх і зараз дивлюся, коли є час. Смаки у мене не дуже змінилися. А спосіб життя — радикально змінився. Наприклад, я не можу заснути роздягненим.

Причому, мені потрібна не піжама, а спортивний костюм. Це має бути річ, у якій я можу встати і побігти куди-небудь. Мені потрібен мінімальний рівень готовності до надзвичайних обставин. Ходжу в навушниках, намагаючись забивати міський гул. Чому? Тому що це — наслідок.

Наприклад, штурмуєш село, у тебе там — ворог, тут — твої пацани: рухаються від вулиці до вулиці. Що б у цей момент не відбувалося, ти слухаєш навколишнє, бо слух — твоя безпека. У частки секунди ти можеш почути свист снаряда, що пролітає.

І ти зобов'язаний його почути, щоб вчасно впасти, щоб, коли він вибухнув, тебе осколками не посікло. Я бачив ситуацію. Троє бійців у лісопасадці робили собі каву. Вони почули звук міни, що прилітала: двоє залягли, а третій не встиг — йому в голову влучив осколок.

А якби встиг — максимум би трохи контузило. Тому виробляється умовний рефлекс на шум і миттєва реакція на нього. Ти навіть не думаєш — твій організм реагує на звук до того, як ти встиг подумати. Це в тобі виробляється на рівні інстинктів: встиг зреагувати — ти в порядку.

А пацан, який не встиг, був розірваний на кілька шматків. А ти знав не тільки його, а й його родичів, знайомих, яких він тобі показував у телефоні. І коли ти опиняєшся в цивільному місці, в місті — не можеш не реагувати на різкі звуки, а їх у місті — сотні.

Тому одягнув навушники і все — нормально себе почуваєш. Тільки поступово це все тебе відпускає. - Що змінилося в суспільстві, на твій погляд, до другої річниці війни? - Люди звикли до війни. І це нормально, звикнувши, вони зуміли організувати свій побут.

І це теж зрозуміло, ти не можеш жити в тимчасовому становищі, а прагнеш його перевести у щось постійне. Але тут пастка: цивільні себе відокремили від військових. Мовляв, військові — десь там, а ми — десь тут.

Не можу говорити за всіх, але серед тих, кого я зустрічаю — таких чимало. А на фронті навпаки: люди відірвалися від свого минулого життя, війна стала їм близька і зрозуміла.

І навіть трохи побоюються "гражданки", тому що втрачається їхня професійна кваліфікація, ти вже більше у своїй військовій професії.

- А характер якось змінився: країни, нації? - З моєї точки зору, як сценариста і письменника, характер змінюється тільки у героїв поганих творів. Змінюється ставлення до чогось, цілі, мотивація.

Людина спочатку, припустімо, хотіла багато грошей, а потім, пройшовши низку випробувань, розуміє, що правда — в дітях і в тому, щоб виховати нове покоління. І ця людина тепер хоче завести дітей.

Але така людина буде хотіти, що грошей, що дітей, використовуючи одні й ті самі риси свого характеру. Характер формується до підліткового віку, а далі — вже який є. Якщо людина активна, звикла керувати — рано чи пізно вона вийде на керівні ролі.

Якщо потрапила на фронт: вона стає взводним, командиром відділення, ротним. До армії він був виконробом і командував на будівництві, умовно кажучи, а тепер командує кількома відділеннями.

Але, повертаючись до питання, мені не хочеться думати, що знову потрібна трагедія, щоб ми консолідувалися, як 24 лютого 2022 року. Тоді вишикувалися черги до військкоматів і людей не цікавило, що в них буде завтра — сьогодні потрібно йти битися.

Хоча й тоді було розшарування суспільства: була купа машин, які виїжджали в протилежний бік — на захід, створюючи нескінченні затори. І це теж зрозуміло, не всі з нас — воїни.

Але що сказати? Ми довели неодноразово, як суспільство, що готові битися за наші ідеали, які вбудовані в контекст прогресивного світу. Ми довели це діями. Але поступово орієнтири розмиваються, бо, повторюся, людина не може постійно жити в стресі.

Сподіваюся, ми не раз себе ще здивуємо в хорошому сенсі, зможемо зібратися і добити ворога. Однак я з жахом думаю, що для цього знову буде потрібен зовнішній подразник. Не у всіх людей є цей двигун — необхідності дій, поки грубо не штовхнуть. Це прояв інфантильності.

Суспільство рухає вперед малий відсоток активних людей. Багато хто придумав свій побут і якось усередині нього живе, забуваючи, що страшний і жорстокий ворог, як і раніше, сильний і хоче нашої крові. Це стало забуватися.

- Все одно ми всі віримо в позитивний результат цієї страшної війни. - Вірити зараз мало. Не треба вірити в ЗСУ, потрібно або в них бути, або їм допомагати — донатити, наприклад. Час бездіяльної віри закінчився — будь-який інший варіант призведе до краху.