Топ 7 воєнних конфліктів сьогодення. Чому не закінчується громадянська війна в Сирії

В результаті краху Османської імперії, що програла Першу світову війну, територію сучасної Сирійської Арабської Республіки передали в управління країні-переможниці Франції. У 1930 році було проголошено сирійську державність.

Де-факто ці території були колонізовані, і реальну незалежність держава зі столицею в Дамаску отримала вже після Другої світової війни.

Хоча свою назву вона успадкувала від могутньої близькосхідної монархії стародавнього світу, від тієї Сирії за понад 2 тисячі років історії залишилися хіба географічні назви.

По суті, на карті було накреслено лінії, які не відображали реальний етнічно-цивілізаційний та релігійний (що у цьому регіоні особливо важливо) розподіл населення. Хоча 90% населення Сирії складають араби, культурний поділ є багатограннішим.

Серед них 73% мусульмани-суніти, 10% — християни, а близько 16% алавіти (секта шиїтського спрямування) до яких належить правляча династія. Решту, майже 10%, становлять курди, вірмени та інші етноси. Батько нинішнього президента Сирії Хафез Асад, який захопив владу у 1970 р.

, намагався примирити увесь цей конгломерат світським характером держави та жорстокими репресіями. Так, під час придушення повстання радикальної ісламістської (сунітського напрямку) організації "Брати мусульмани" в м. Хама у 1982 р. було вбито близько 25 тис. осіб.

Проте політичний застій, у якому країна зустрічала ХХІ ст. після тридцятирічного правління Асада-старшого та передача влади його синові лише загострили наявні суперечності. Передача влади від батька до сина засвідчила її фактично династичний характер.

У країні, де, як згадувалося вище, більшість населення складають араби-суніти концентрація усієї повноти влади у династії алавітів суттєво загострювала протистояння на етнорелігійному ґрунті. Не додавало оптимізму і міжнародне становище Сирії.

Часи панарабізму на яких тримався режим Хафеза Асада, минули. Двадцять перше сторіччя Близький схід зустрічав на тлі зростання впливу монархій Перської затоки, для яких протистояння шиїтському Ірану було значне актуальніше, ніж ізраїльсько-палестинський конфлікт.

І з часом ця тенденція лише посилювалася. Правління молодшого Асада лише загострило ситуацію. Він намагався провести реформи і трансформувати "арабський соціалізм" у ринкову економіку.

Башар Асад ліквідував наявні державні монополії, проте приватизація відбувалася непрозоро. Близькосхідний оглядач Захарі Лауб зазначає, що більшість колишніх державних ресурсів зосередилися в наближених до панівної верхівки руках. На додачу у 2006-2010 рр.

Сирія ще й пережила небувалу засуху, що суттєво позначилося на економічному становищі благополуччі частини населення. Такий стан речей разом із соціальними проблемами нагадував порохову бочку, яка лише чекає своєї іскри.

Іскра спалахнула у 2011 році, коли протестна хвиля Арабської весни дійшла до Сирії. Кілька підлітків в місті Дераа написали антивладне гасло на стіні. Поліція їх заарештувала і катувала, що обурило родичів та знайомих дітлахів, які вийшли на демонстрацію.

Її розгін обурив вже знайомих протестувальників, що зумовило лавиноподібний ефект. Врешті все перейшло до збройних сутичок з урядовими силами та взяття повстанцями під контроль цілих населених пунктів, в яких поширювалися ідеї радикального ісламу.

Серед них — "Аль-Каїда", що сформувала угрупування "Джабгат Ан-Ну́сра" та "Ісламська держава Іраку", яка сама раніше відкололася від Аль-Каїди.

США, Євросоюз і деякі арабські держави визнали сирійський уряд у вигнанні та допомагали йому сформувати власну армію з найактивніших демонстрантів та перебіжчиків з боку урядових сил. Окремою великою течією опозиційного руху Башара Асада є сирійські курди.

Також проти сирійської влади виступили численні менші угруповування. Уже в перші місяці конфлікту цілі міста переходили на бік повстанців, найбільшим з яких стало місто Алеппо.

У відповідь режим Асада почав застосовувати хімічну зброю проти повстанців, зокрема на території великих міст, де від неї страждали та гинули цивільні.

У 2013 році США були готові застосувати силу проти сирійської влади, проте їх відмовила від цього РФ, яка через два роки сама ввела війська у Сирію. Тоді режим Асада перебував у скруті, а його падіння видавалося цілком реальним.

Проте наймогутнішою силою серед розрізнених повстанських сил з 2014 року вже була ІДІЛ, яка контролювала території Східної Сирії та Західного Іраку. Саме загрозу приходу до влади вкрай радикальних та жорстоких ісламістів РФ використала як привід до введення військ.

За допомогою російської авіації та іранських проксі до 2018 р. урядовим силам вдалося відновити контроль над більшою частиною території країни.

Проте на північному сході у боротьбі з ІДІЛ сформувалася нова сила — загони курдської самооборони Пешмерга, яких підтримують США, проте воліє знищити Туреччина. Остання врешті ввела свої війська для створення буферної зони між курдами і турецькими кордонами.

Весною 2022 року президент Туреччини Реджеп Ердоган заявив про намір розширити межі контрольованої території, обґрунтовуючи це переслідуванням бойовиків Робітничої партії Курдистану. Проте відбуватиметься це на територіях, контрольованих Пешмерга.

Із 17 серпня розпочалися обстріли визначених турецькою владою територій "операції". Після цього почали поширюватися чутки, що Ердоган став поновлювати зв’язки з Башаром Асадом, проте наразі офіційна Анкара їх спростовує.

Скільки протриває така війна "усіх проти усіх" на території Сирії, не може сказати ніхто. На землях цієї близькосхідної держави зійшлися життєві інтереси багатьох великих гравців. А це може затягнути конфлікт, який вже триває понад десять років, ще на тривалий термін.