Союз Британії та Росії, який зруйнував Україну: як і чому утворили Антанту

Проте насправді зміни, які вона віщувала, стосувалися не лише цього далекого на той час від цивілізації регіону, а усієї планети. Початок XX століття людство зустріло в «уже поділеному світі».

По суті відбулося завершення ери, яка бере свій початок ще у кінці XV століття, коли європейські країни розпочали колонізацію навколишнього «менш розвиненого світу».

  Тоді європейці могли похвалитися лише суб’єктивною (тобто лише вони самі так вважали) моральною перевагою над іншими регіонами світу, яка на думку самих європейців полягала у їх сповідуванні християнства.

Саме під місіонерськими гаслами відбувалася колонізація Америки. Щоправда, на той час їх розвиток не дозволяв суттєво розгулятися у найбільш бажаних регіонах світу – Близькому та Далекому Сході.

  Ба навіть більше – Османська імперія, яка на початку XVI століття захопила Єгипет та Палестину, взявши під контроль колишній «Шовковий шлях» — торгівельний коридор між Європою та Азією, сама мала амбіції підкорити Європу, відновивши Римську імперію під зеленими прапорами Ісламу.

І її загроза була цілком реальною протягом як мінімум усього століття і була остаточно нівельована аж у 1683 році після перемоги коаліції європейських держав під Віднем. У цій битві, до речі, не останню роль відіграли українські козаки.

В Індії та Китаї звідки йшли ці торгові шляхи володарювали відповідно могутня імперія Великих Моголів та династія Мін. З цими державами тоді не було готове тягатися жодне європейське королівство.   Проте ситуація змінилася через два століття.

Науковий розвиток та спричинений ним технологічний прогрес вивели держави Європи на принципово новий рівень. Тепер європейські армії, оснащені новою технологічною зброєю, стояли на кілька рівнів вище за армію будь-якої неєвропейської держави.

Єдиними хто міг опонувати європейцям поза межами континенту були їх колишні колонії, які відділилися під гаслами свободи особистості, але це трохи інша історія.

Усі ці нові держави зосередилися в Америці, а от у Євразії та ж українська козацька держава, яка намагалася жити за схожими гаслами була просто задавлена могутністю континентальної Російської імперії.

Західні монархії ж зосередилися на колонізації Африки, чорна частина якої знаходилася якщо не на етапі первіснообщинного ладу, то в плані технологічного розвитку нагадувала Європу доби раннього Середньовіччя.

Та схожих регіонів Азії й Тихого океану, де знайшли цілий новий материк — Австралію.   Проте основна «страва» лежала в Азії, а точніше у її «цивілізованій» частині, суперприз полягав у встановленні контролю над територіями Індії та Китаю.

  Тепер європейці могли сміливо нав’язувати свою волю тим, кого їхні предки відверто боялися. Російська імперія підкорила кочові орди, які постійно загрожували східним слов’янам перекочовуючи з Євразійського степу.

Тепер же імперія взяла під контроль самий цей степ, таким чином відкривши собі дорогу у Середню Азію, про що могли лише мріяти перші осковські князі.   Натомість західноєвропейські держави стали колонізовувати дальню Азію.

Яскравим та максимально показовим моментом стали Опіумні війни із Китаєм. Лише відносно нечисленний експедиційний корпус до зубів озброєний надсучасною зброєю зумів «поставити на коліна» колись могутню імперію. Воєнна перевага Європи тепер стала очевидною усім.

Ті кого раніше боялися тепер самі тремтіли зі страху. І єдиним їх порятунком залишалася ворожнеча між самими могутніми європейськими колоніальними імперіями.

Так протягом усього XVIII століття племена тубільців на території сучасної Канади та індійські князівства зберігали суверенітет завдяки протистоянням між Великою Британією та Францією.

Між ними навіть розгорнулася ціла Семилітня війна у середині століття, яку інколи навіть називають справжньою Першою світовою війною.

Врешті за результатами наполеонівських воєн Велика Британія таки закріпилася у Північній Америці (майбутня Канада) та отримала шлях до підкорення Індії. Колонізувавши ціли материк – Австралію, Британія остаточно стала наймогутнішою імперією у світі.

Франція погодилася на другу роль. Все ж місця поки вистачало всім. Тоді розпочалося справжнє протистояння між морською Британією та континентальною Росією. І тут уже користувалися міжнародною кон’юнктурою держави Центральної Азії, Персія та Османська імперія.

Станом на середину ХІХ століття ніщо не заважало Росії здійснити давню мрію її монархів та «повернути Константинополь» під владу православного монарха. Звичайно мався на увазі саме російський православний імператор. Ніщо, крім інтересів Великої Британії.

Тих самих, які вічні. Саме тоді була сформована ця відома фраза. Так, колись грізна Османська імперія вже сама опинилася під фактичним протекторатом західних держав.

Врешті це протистояння вилилось у Кримську війну, коли знадобилося пряме військове втручання Великої Британії та Франції для втихомирення Росії. Тоді Санкт-Петербургу прямо вказали його місце.

Але одразу тамтешньому імператорові «не дійшло» і знадобилася ще одна воєнна кампанія проти турків через два десятиліття, але цього разу обійшлося без прямого воєнного зіткнення між Британією та Росією.

У Санкт-Петербурзі без війни зрозуміли, що тут британцям прийдеться поступитися. Російська імперія так і не здобула такий бажаний Константинополь. Схожа ситуація розвивалася й в Азії.

Воєнна міць Російської імперії дозволяла їй претендувати на вихід до Індійського океану, але це прямо суперечило інтересам Лондона, який не для цього витіснив у попередньому столітті звідси французів аби зараз запустити сюди інших колонізаторів.

Кримського досвіду вистачило аби зупинити російське просування у Персії, проте далі на схід британці застосували іншу тактику – вони самі стали захоплювати те, що не встигала Росія. Так Британія вийшла за межі Індії й, зокрема окупувала Афганістан.

Саме тоді в середині ХІХ століття вирішувалося хто отримає контроль за пісками сучасного Туркменістану та горами Тибету. Росіяни таки встигли «добігти» до Туркменії, а от Персію дві держави вирішили розділити на «зони впливу».

Не захоплюючи й не руйнуючи державність, просто розділили «живу» країну. Свого часу у Європі зберегла суверенітет крихітна Андорра, просто тому, що її могутні сусіди просто не змогли домовитися про її поділ між собою.

У кінці ХІХ століття схожа доля спіткала могутню Персію з її тисячолітньою історією. До речі, саме з того періоду веде свою вже набагато коротшу корпоративну історію одна із найбільших у світі нафтових компаній British Petroleum.

Її корені сягають британських концесій на іранську нафту.

Якщо не знати подальший хід історії, тоді можна було сміливо прогнозувати, що усе йде до війни між Російською імперією та Великою Британією, але ж ми знаємо історію та й розпочали статтю із повідомлення про укладення між цими найбільшими імперіями союзу у 1907 році, за яким вони якраз і розподілили між собою згадані суперечливі зони впливу.

Так що ж їх спонукало до саме такого рішення? Зверніть увагу, що в угоді не йшлося про Османську імперію, про яку теж говорилося вище.

А вся справа в тім, що ця держава останні десятиліття ХІХ століття дрейфувала від Британії у сторону нової сили, яка з’явилася у Європі у цей період.

Якщо б на початку ХІХ століття у тодішніх політичних експертів запитати, яка німецькомовна держава із Центральної Європи стане однієї із домінуючих сил у світі, то 99% з них без вагань назвали б Австрію, яка у 1815 році після перемоги над наполеонівською Францією перебувала на піку своєї могутності, провівши у своїй столиці конгрес переможців у цьому ж році.

Під надиктовування її канцлера Клемента Меттерніха фактично були написані нові правила міжнародних відносин. Проте пройшло лише кілька десятиліть і її посунула з першості у німецькому світі Пруссія, яка у 1871 році утворила Німецьку імперію – Другий Рейх.

Пруссія «спізнилася» у змаганні за колонізацію «нецивілізованого світу».

Хоча у 1884 році конференція на якій Африку остаточно розділили між собою європейські держави й пройшла у столиці новоутвореної імперії Берліні, німці отримали лише «крихти зі столу» від старих колоніальних імперій.

Проте Африку поділили лише на карті, просто провівши лінії. Фактично колонізувати щойно отримані території ще було потрібно й ось тут німці постаралися, відчайдушно змагаючись у місіонерстві в «чорній» Африці та плетучи інтриги в арабській її частині.

Також німці стали розбудовувати власні концесії у здавалося б давно британській Османській імперії, а також все активніше налагоджувати зв’язки на Далекому Сході. При цьому Німеччина активно розвивала свою промисловість, створюючи техніку не гіршу, ніж у Британії.

Скориставшись недолугістю британців, Другий Рейх перехопив у «майстерні світу» першість у виробництві нового виду транспорту – автомобілів. Приниженням для Великої Британії стало визнання німецької якості навіть від самих підданих королівства.

Коли у Лондоні вирішили ввести маркування товарів на предмет місця виробництва, сподіваючись на патріотизм британців, попит на товари із позначкою «вироблено у Німеччині» лише зріс.

Горді британці не були готові вести митну війну проти нової імперії — протягом минулого століття вони просували ідею безбар’єрної торгівлі, бувши переконаними, що їх товари поза конкуренцією і тепер визнати промислову могутність Німеччини вони були не готові.

Але попри це їхня промисловість зазнавала збитків. Також німці перехоплювали концесії у країнах «третього світу» у британських транснаціональних корпорацій. На цьому тлі у Берліні все серйозніше лунали голоси про необхідність «переділу уже поділеного світу».

Стало зрозуміло, що у XX столітті у Великої Британії основний ворог – це Європейська континентальна імперія, але нею вже була не Росія. Російська імперія, попри свої розміри, не могла реально тягатися із Великою Британією.

Її технологічна відсталість була занадто вагомою, економіка імперії повністю залежала від іноземних, зокрема британських інвестицій та навіть їх же ініціатив. Яскравий приклад – історія містечка Юзівка (майбутнього Донецька).

Цю територію фактично колонізував підприємець із Британії Джон Юз. Це при тому, що якраз етнічні українські землі були одними із найактивніших в імперії точки зору підприємницької ініціативи. Далі в глибину все було ще гірше.

Тож об’єднатися із відсталою Росією, яка буде претендувати навіть не на другу роль у цій сердечній угоді (саме так перекладається «Антанта» з французької) для Великої Британії було оптимальним варіантом у її протистоянні із Німеччиною.

Тож станом на 1907 рік ми отримали Європу, об’єднану небаченими транспортними магістралями, засобами зв’язку, стилем та способом життя. Європейці їздили одні до одних в гості як ніколи раніше, проводили промислові виставки, мистецькі заходи, спортивні олімпіади.

Спосіб життя громадян різних країн був як ніколи схожим. Європейці стали ближчими одні до одних завдяки надсучасним новинкам комунікацій – телеграфу, а особливо телефону й радіо, які увірвалися у побут багатьох людей якраз із початком століття.

Водночас Європа була розділена на два по суті ворожі табори – Антанту у складі Великої Британії, Франції та Росії та Троїстий союз у складі Німеччини Австро-Угорщини та Італії.

Перші фактори надихали багатьох інтелектуалів того часу міряти про вічний мир та злагоду, які поселилися у Європі, натомість останній фактор в купі зі накопиченням новітнього озброєння обома сторонами заставляв більш скептичних експертів пророкувати розгортання великої війни найближчим часом.

У якому з цих двох напрямків далі пішла історія усі ми знаємо. Для України з точки зору історичної ретроспективи однозначно можна вважати утворення Антанти негативним явищем. В принципі це було зрозуміло й тоді.

Українське суспільне життя було зосереджене на території Австро-Угорщини, яка входила до Троїстого союзу. Посилення Російської імперії, яку вже тоді називали «тюрмою народів» не обіцяло українцям нічого хорошого.

Тим паче формування разом із наймогутнішою державою тогочасного світу військового блоку антагоністичного Австро-Угорщині.   Врешті саме держави Антанти відіграли чи не вирішальну роль у деструкції молодої української державності у 1919-1923 роках.