Перемога України або збереження Росії. Такий нелегкий вибір потрібно зробити Заходу просто зараз

Головна проблема з нашими партнерами з НАТО, яка вчора навіть не виявилася, а яскраво проявилася та підтвердилася — це не те, що нас не хочуть бачити в альянсі, а те, ЧОМУ не хочуть. А не хочуть тому, що бояться бути втягнутими у війну з Росією.

Але ж ми просимо, щоб зараз нам дали ТІЛЬКИ чіткий СИГНАЛ, а сам вступ відбувся ПІСЛЯ війни! І ось тут маски падають. Берлін і Вашингтон не влаштовує цей варіант, тому що вони розуміють, що навіть вихід ЗСУ на кордони 1991 року зовсім не означає закінчення війни.

Навряд чи РФ просто так відступиться від українських територій, які вона вже записала в себе у конституції як російські.

Тобто єдино можливий варіант перемоги України — це трансформація самої Росії або виснаження її військових ресурсів до такої стадії, коли вона буде просто нездатна воювати. Що знову ж таки однозначно призведе до трансформації імперії.

Але! США та Німеччина (а також Франція, яка зараз відіграє роль "хорошого поліцейського", і ще низка натовських країн) бояться такої перемоги України, напевно, більше, ніж перемоги Путіна над Україною.

Це фантомні страхи виникнення зони нестабільності за югославським зразком, посилені ядерним чинником. Страхи ірраціональні, оскільки правильніше боятися того, що є зараз, а не того, що може бути, а може й не бути.

Звідси виникає проблема дуальності НАТО щодо підсумку російсько-української війни. З одного боку, лідери альянсу не хочуть, щоб Україна програла війну, і все роблять для цього.

Але з іншого, бояться того єдино можливого варіанту перемоги, який дійсно може забезпечити довгостроковий мир, — падіння режиму Путіна та трансформація РФ. А якщо бояться, то й не прагнуть такої перемоги.

А чого прагнуть? Не перемоги України, а СТАБІЛІЗАЦІЇ конфлікту — "припинення бойових дій". Ми це вже проходили, це, мабуть, найчастіше вживане словосполучення в кулуарах Мінського процесу. Стабілізація може полягати в Корейському варіанті або тому ж Мінському.

А для цього Путіну потрібно дати якийсь пряник, який дозволить йому піти на КОМПРОМІСНИЙ мир, зберігши обличчя. Невступ України до НАТО — це найсолодший із усіх таких можливих пряників, оскільки територіальні поступки неприйнятні для Києва.

А у випадку з НАТО від Києва нічого не залежить. Ось чому нам не дають запрошення на вступ до НАТО навіть ПІСЛЯ ВІЙНИ. Бо таке запрошення означатиме НЕМОЖЛИВІСТЬ надалі перемовин із РФ про КОМПРОМІСНИЙ (а отже, тимчасовий) мир.

Який Вашингтон і Берлін вважають сьогодні найімовірнішим варіантом припинення бойових дій. Висновок: головна проблема не в тому, що нас не кличуть до НАТО, а в тому, що на Заході НЕМАЄ ЄДИНОГО БАЧЕННЯ ПОРАЗКИ РОСІЇ. Хоча реальна поразка має тільки один можливий варіант.

А якщо вони не ставлять собі такої мети, то й НЕ ПРАГНУТЬ iї. Тобто не прагнуть нашої реальної перемоги. Неправильно позначена мета апріорі призведе до неправильного результату. Компромісний мир — це затягнута в часі та кількості жертв війна.

України може не стати навіть не внаслідок військової поразки, а внаслідок людських воєнних втрат, відтоку населення, економічної деградації, внутрішньополітичних процесів, загострених посиленням націоналістичних і радикальних настроїв.

Схоже, це добре розуміють у Москві, посилено підводячи нас до корейського варіанту, але зовсім не враховують на Заході. І ми, і Росія занадто великі та занадто різні. Ми не один розділений народ, як у Кореї.

Наша боротьба не за територію та не за ідеологію — вона екзистенційна! Або ми, або РФ — хтось має впасти, іншого кінця війни бути не може. Нашим партнерам потрібно визначатися не з членством України в НАТО.