«Мене старість вдома не застане». Історії літніх українців, яких убила Росія

86-річна письменниця Наталія Харакоз загинула, бо не могла отримати медичну допомогу, ховаючись у холодних підвалах блокадного Маріуполя.

75-річний науковець, викладач та культурний діяч із Маріуполя Богдан Слющинський загинув від ворожого снаряда, один із уламків влучив чоловіку в серце.

Журналістка Наталія Найдюк зібрала історії людей похилого віку, які загинули через війну, яку Росія розв’язала проти України.

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для НВ. Відео дня Харків'янину Борису Романченку було 96.

Він пережив утримання в кількох концентраційних таборах: Бухенвальд, Пенемюнде, Берген-Бельзен. Був віцепрезидентом Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора, працював із фондом Меморіалу пам’яті концтаборів Бухенвальд та Дора-Міттельбау.

Чоловік присвятив велику частину життя тому, щоб зберегти пам’ять про злочини нацизму й розповісти про них світові. І попри пережите, умів радіти життю. 18 березня 2022 року артилерійський снаряд влучив у харківську багатоповерхівку. Романченко згорів у власній квартирі.

Борис Романченко народився на Сумщині. Із самого початку життя випробовувало його на міцність. У сім років пережив Голодомор. У 16 — потрапив до нацистських концтаборів… «Мені дідусь мало розповідав про життя в таборах.

Мабуть, не хотів, щоб я засмучувалася», — говорить онука загиблого Юлія Романченко. Після переїзду до Харкова Борис Тимофійович став інженером, працював на підприємстві, де виробляли сільгосптехніку. Він був щасливим: мав улюблену роботу та рідних людей поруч.

Коли померла дружина Наталя, важко переживав утрату. Розраду знаходив у спілкуванні з рідними та своїх чисельних хобі. «Дідусь стільки всього вмів! Пам’ятаю, якось змайстрував високі табурети зі східцями, щоб було зручно діставатися до верхніх поличок шафи.

Ремонтував і шив одяг. Любив працювати на землі. У нього грядки на дачі завжди були ідеальними: жодного бур’яну! А картоплю і цибулю садив під лінійку. Любив, щоб красиво було», — згадує Юлія. Дідусь обожнював свою єдину онуку. Він часто забирав її на вихідні та канікули.

Ще до школи навчив писати, читати, згодом — шити. «Я завжди захоплювалася ним. Дідусь прожив таке складне життя. І попри це умів радіти за будь-яких обставин. Коли почалося повномасштабне вторгнення, заспокоював мене і переконував, що все буде добре», — каже Юлія.

Борис Романченко жив сам на восьмому поверсі багатоквартирного будинку на Північній Салтівці. Із 24 лютого росіяни постійно обстрілювали мікрорайон. Востаннє Юлія бачила дідуся 8 березня — під обстрілами приїхала навідати його.

«У його будинку тоді вже не було світла, тож я залишила павербанк, щоб він міг підзарядити телефон. Дід того дня сказав, що має вдосталь їжі і попросив не ризикувати, не приїжджати до нього. Я живу в іншому районі Харкова, тож просила його поїхати зі мною.

Але він відмовився. Знаєте, людям у такому віці складно переїжджати, покидати своє…» — згадує вона останню зустріч. А за 10 днів, увечері 18 березня, в місцевому телеграм-каналі Юля побачила, що палає балкон і квартира Бориса Тимофійовича.

Через комендантську годину жінка змогла поїхати туди лише вранці. «Там усе згоріло… Від мого діда залишилися лише кісточки на залізному ліжку», — зі сльозами каже жінка. Борис Романченко майже ніколи не говорив з онукою про смерть.

Він погано чув, мав проблеми зі суглобами та інші «вікові» хвороби, але завжди тримався. Любив повторювати, що життя — це рух. Поховали Бориса Тимофійовича на Безлюдівському кладовищі біля Харкова. Зараз росіяни продовжують обстрілювати місто та околиці.

Юлія не може часто приїжджати на могилу дідуся. «Досі несила повірити в те, що сталося. Дід пережив голод, концтабори, повоєнне відновлення.

Він попри все зберіг уміння радіти життю… Прожити таке життя і померти такою жахливою смертю — це так несправедливо!» — говорить Юлія Романченко. Завжди охайна, стильна, з незмінною високою зачіскою та потужним зарядом творчості.

Такою запам’ятали жительку Маріуполя Наталію Харакоз рідні та друзі. За фахом жінка була інженеркою-конструкторкою. Але своїм призначенням вважала літературну діяльність. У 32 стала журналісткою, писала також художні твори.

За життя вийшло дев’ять книг та сім томів збірок поезії Наталії. Її твори видавали також у Греції, Грузії, США і Росії. Наталія Харакоз загинула за невідомих обставин 29 березня в підвалі багатоповерхівки, що стояла поряд із її будинком.

Найімовірніше, у жінки зупинилося серце. Доступу ані до медичної допомоги, ані до ліків у Маріуполі тоді не було. Власних дітей пані Наталія не мала. Але вона обожнювала єдиного племінника Дмитра та трьох його дітей.

Свого часу жінка привела онуку Ганну Котихову до шкільної газети і допомогла розпочати творчий шлях. «Бабуся була оптимісткою. Навіть у найскладнішій ситуації могла бачити щось хороше. Вона не завжди розуміла рішення чи вибір молодих людей, але вміла приймати його.

І дуже любила бути сучасною. У 86 бабуся прекрасно користувалася комп’ютером, сама вела в інтернеті літературний блог», — згадує Ганна. Пані Наталія обожнювала море — присвятила йому багато творів. Але в останні роки не вдавалося часто бувати на узбережжі.

До нього від будинку письменниці близько чотирьох кілометрів. Транспорт туди не ходив, а пішки долати таку відстань уже було несила. Востаннє Ганна привозила бабусю на пірс торік. Пані Наталя тоді довго вдивлялася у хвилі, наче хотіла надихатися ними.

Ганна Котихова каже, що її бабуся прожила цікаве життя. «Вона ні на мить не зупинялася. Хоч працювати в місцевій газеті бабуся перестала кілька років тому, продовжувала писати вірші і прозу», — каже Ганна.

На 2022 рік у пані Наталії було багато планів: видати збірку новел, провести літературний конкурс, розвивати літературний блог Азовье… 24 лютого — у перший день повномасштабного вторгнення — онука дзвонила бабусі, казала, що треба виїжджати.

Але пані Наталія не погоджувалася і навіть відмовляла Ганну робити це. Мала аргумент, що виїжджати так само небезпечно, адже стріляють по всій Україні. До того ж вірила — Маріуполь точно вистоїть. Обстріли ставали щоразу інтенсивнішими й підбиралися до центру міста.

5 березня Ганна таки виїхала з Маріуполя. Що відбувалося з Наталією Харакоз далі, точно невідомо. 14 березня в її квартирі вже були вибиті вікна, тому жінка жила в сусідки на кілька поверхів нижче.

У той день виїжджали родичі Ганни, хотіли забрати й пані Наталію, але вона знову відмовилася. 17 березня частина будинку, де мешкала пані Наталія, обвалилася через влучання снарядів. Але жінка вижила й оселилася в підвалі сусідньої багатоповерхівки.

29 березня Наталія Харакоз померла. «Я не знаю точно, що там сталося… Скільки пам’ятаю, бабуся постійно приймала ліки. В Маріуполі медикаментів уже давно не було. Тож серце бабусі не витримало», — каже Ганна. Місцеві поховали пані Наталію у дворі біля багатоповерхівки.

Сусідка поклала їй у кишеню записку з ім'ям та датою смерті. Коли росіяни ексгумували тіла в Маріуполі, то внесли в свою базу ім'я з тієї записки.

А згодом родичі, які залишилися на окупованій території, змогли знайти місце захоронення Наталії Харакоз у братській могилі на Старокримському цвинтарі. «Бабуся була віруючою людиною. Тому я замовляю для неї служби у церкві.

Цього року на день її народження 13 липня пекла традиційні грецькі страви (Наталія Харакоз із родини греків Приазов’я — ред. ) і пригощала ними знайомих. А ще купила її улюблений бісквітний рулет. Я смакувала його, як колись із нею, і подумки прощалася», — ділиться Ганна.

Колись бабуся допомагала їй видати свою книгу. Зараз останній рукопис Наталії Харакоз Новели Азовського узбережжя до друку готує Ганна. Але найбільше дівчина мріє приїхати в український Маріуполь і побути біля могили бабусі.

75-річний Богдан Слющинський був письменником та науковцем. На посаді завідувача відділу культури Маріупольської міськради Богдан Васильович сприяв тому, що місту повернули його історичну назву (у 1948—1989 роках місто називалося Жданов).

Започаткував святкування і карнавальну ходу до Дня Маріуполя. Відкрив школу мистецтв, історичну бібліотеку імені Грушевського. Після розпаду СРСР підтримував відродження етнічних традицій приазовських греків.

Згодом поринув у наукову діяльність — започаткував кафедру соціології в Маріупольському державному університеті. Він писав підручники, видавав книжки власних творів, створював музику. 1 квітня Богдану Слющинському виповнилося 75 років.

Він точно ще мав би час, щоб творити, навчати і жити, якби 9 квітня російський снаряд не убив його. У пана Богдана залишилися дружина, діти та онуки. Життя Богдана Слющинського було цікавим та сповненим подій.

Чоловік родом зі Львівщини, між 1972 і 1983-м жив на Сахаліні (Росія), працював викладачем музичної школи, згодом став її директором. Потім очолив районний відділ культури. На Сахаліні одружився і став батьком двох дітей.

У 1983-му разом із родиною переїхав до Маріуполя, рідного міста дружини Наталі. Богдан Васильович часто подорожував Україною. «Тато любив казати: „Мене старість удома не застане: я буду в дорозі“. Він часто приїжджав до колег-науковців у Київ.

Мінімум двічі на рік навідувався до Львова, на Різдво гостював у мене. З онуком терли мак для куті, влаштовували колядування», — розповідає про пана Богдана донька Вікторія Слющинська. Богдан Васильович був принциповим, чесним і надзвичайно працьовитим.

Не мав більших хобі, ніж наука та культура. «Скільки пам’ятаю, тато постійно щось писав: статті, підручники, вірші, музику… Він ніколи не зупинявся. Останнім часом працював над автобіографічним романом, але не встиг його закінчити», — каже донька.

24 лютого 2022 року у Маріуполі мали друкувати черговий підручник із соціології Богдана Слющинського. Але почалося вторгнення — і всі матеріали автора згоріли. Вікторія розповідає, що перед 24 лютого тато відчував «запах війни у повітрі».

Але виїхати з міста не міг — дружина доглядала в місті стареньку маму, він не міг залишити родину. Переселився зі своєї квартири до будинку тещі. Там усі разом переживали обстріли міста. Їжі було мало. Окупанти давали продукти тільки тим, хто зареєструвався.

Богдан Васильович робити це принципово відмовився. Тому жили з того, чим допомагала місцева церква. 30 березня теща пана Богдана померла від інфаркту, коли біля будинку вчергове розірвався снаряд. Богдан Васильович поховав її на городі.

На той момент дістатися підконтрольної Україні території не було змоги. А їхати через Росію видавалось вкрай небезпечним: через громадянську позицію шанси, що Слющинський пройде так звану фільтрацію, були мізерні.

«9 квітня тато забивав дошками вікна — шибки повилітали через обстріли і в будинку через це було холодно. Мама відійшла за цвяхами… Аж тут щось прилетіло на подвір'я. Останнє, що почула дружина: „Наталю, я вмираю“», — плачучи розповідає Вікторія.

Тіло Богдана Слющинського лежало на подвір'ї майже місяць — через обстріли його не могли поховати.

Коли росіяни повністю встановили контроль над містом, його забрали до імпровізованого «моргу», а згодом поховали на Старокримському цвинтарі поруч з іншими жертвами війни. Дружина пана Богдана змогла виїхати до Польщі.

«Коли Україна поверне Маріуполь, я хочу перепоховати тата. Він мріяв спочивати у рідному селі Стрептів на Львівщині. Планував переїхати туди і там доживати віку. Але це все мало бути ще не скоро.