Миру на умовах Путіна не буде. Як Захід може допомогти Україні максимально швидко перемогти Росію — нова обкладинка The Economist

Такі заклики містяться в редакційній статті журналу The Economist, яка винесена на обкладинку свіжого номера видання від 17 вересня під заголовком Довести справу до кінця: як Україна може перемогти (Getting the job done. How Ukraine can win).

Відео дня На сайті журналу ця ж публікація називається Війна Володимира Путіна провалюється. Захід має сприяти тому, щоб це сталося швидше (Vladimir Putin’s war is failing. The West should help it fail faster).

НВ наводить повний переклад матеріалу, хоча частина тез у ньому можуть здатися суперечливими українській аудиторії — наприклад, про розмежування між російським диктатором Володимиром Путіним та народом РФ, значна частина якого підтримує війну проти України.

*** Серед численних приводів, якими Володимир Путін виправдав вторгнення в сусідню країну, була теза про те, що Україна і Росія — нібито один народ, який має бути об'єднаний під його «милостивим» правлінням.

«Ви досі думаєте, що ми один народ?» — запитав президент України, коли його війська цього тижня вибили тисячі російських загарбників з Харківської області. Тріумфальний сарказм Володимира Зеленського виправданий.

Харківський контрнаступ, який розпочався 5 вересня, знаменує собою найбільш драматичний розворот Росії відтоді, як наприкінці березня Путін відмовився від своїх спроб захопити Київ, столицю України.

Його значення — не лише у визволенні 6000 квадратних кілометрів території за кілька днів (більше, аніж Росія завоювала за попередні п’ять місяців).

І навіть не захоплення Україною танків, гармат та ящиків з боєприпасами, які російські солдати залишили під час безладної втечі.

Україна також повернула собі два транспортних вузли, Ізюм та Куп’янськ, які необхідні Росії, якщо вона хоче завершити завоювання Донбасу та «інтегрувати» його до складу РФ.

Плани Путіна провести фальшиві «референдуми» про анексію окупованих частин півдня та сходу України зараз відкладено, оскільки Україна контратакує в обох регіонах. Давати прогнози під час війни — справа завжди ризикована, проте ситуація, схоже, змінилася.

Російську окупацію повсюдно вдається стримувати, тоді як Україна поступово — а іноді й раптово — відкочує її назад. Успіхи України на полі бою базуються на двох стовпах: техніці та людях. Щодо техніки її перевага постійно зростає.

Америка та інші дружні держави забезпечили Україну ракетами, які мають достатню дальність і точність, щоб змінити умови на полі бою.

Україна здатна бачити та стабільно вражати склади боєприпасів, командні пункти та логістичні вузли противника далеко за лінією фронту; Росія не здатна. Очікувана перевага Росії у повітрі була придушена пересувними засобами ППО.

І в той час, як Росія виснажує свої запаси озброєнь, запаси України стають дедалі більшими та потужнішими, оскільки чудове оснащення НАТО замінює її старе озброєння часів Варшавського договору. Зростає і перевага України у живій силі.

Початкові сили вторгнення путінської армії чисельністю близько 200 000 осіб ніколи не були достатніми, щоб окупувати всю Україну. (Вочевидь, він уявляв собі, що опір України послужливо впаде.

) Втрати Росії жахливі: за деякими оцінками, 70 000−80 000 її солдатів убито або поранено. Попри рейди по в’язницях та обіцянки величезних виплат, Путіну насилу вдається компенсувати втрати. Україна навпаки може розраховувати на все доросле чоловіче населення.

Їхній [ЗСУ] бойовий дух зашкалює, вони добре оснащені та проходять дедалі краще навчання — завдяки НАТО. Вони лише здобудуть упевненість, коли Росія похитнеться. Вони б’ються за свої домівки та своїх співгромадян.

Російські війська воюють за пакет брехні: що Україною правлять «нацисти», що вона становить загрозу для Росії, що її народ хоче, аби Росія його «звільнила».

Теоретично Путін міг би оголосити загальну мобілізацію та відправити у бій набагато більше молодих росіян; однак він знає, що це буде вкрай непопулярним рішенням і тому ще не пішов на такий крок.

Але навіть якби він це зробив, знадобилося б багато місяців, щоб набрати, навчити, озброїти та розгорнути таке залякане і неохоче [до війни] підкріплення. Перемога України ще не визначена цілковито, але шлях до неї вже намічено.

Повністю вигнати Росію з України буде складно. Це означає необхідність витіснити її з територій, де РФ вкоренилася набагато краще та організованіше, ніж у Харківській області. Загальний крах російських сил не виключений, але малоймовірний.

Тому Захід має закріпити успіх.

Україна показала, що може використовувати західну зброю для повернення своєї території — тепер Заходу варто забезпечити її ще кращим озброєнням, таким як далекобійні ракети ATACMS для РСЗВ HIMARS, які довели свою ефективність, — досі їх не наважувалися постачати [Україні].

Щоб уникнути ескалації, передова зброя НАТО не повинна бути використана по цілях у Росії. Україна напевно погодиться дотримуватися [такої умови] - замість того, щоб відштовхнути своїх постачальників зброї.

Також їй знадобиться надійний потік боєприпасів для майбутніх наступів та бронетехніка для швидкого перекидання військ.

До того ж Заходу слід подумати про те, що може знадобитися Україні наступного року, і значно розширити масштаби навчання українських військовослужбовців за кордоном. Імпульс у ході війни може бути самодостатнім.

Якщо українці в окупованих містах вважатимуть, що окупанти залишаться там надовго, деякі з них можуть зрештою змиритися з цим або навіть піти на колаборацію.

Якщо ж вони повірять, що росіян виженуть за кілька місяців, їхня мотивація буде протилежною: учасники опору чекатимуть, що опиняться на боці переможців; а колабораціоністи — що сядуть за ґрати.

Тому чим більше вкраденої землі втратить Росія, тим важче їй буде втримати інші території. Ще більше причин у Європи чинити опір енергетичному шантажу Путіна.

З того часу, як він перекрив постачання російського газу, європейські уряди пообіцяли докласти максимум зусиль, щоб не дати своїм громадянам замерзнути цієї зими, попри те, що вони прочісують світ у пошуках альтернативних поставників енергоносіїв.

Можна сперечатися про деталі політики, але головне зберігати солідарність всупереч болю [від ударів РФ]. Тим часом ретельно культивована аура «непереможності» Путіна вже дає тріщини. Він придушив більшу частину інакодумства, проте занепокоєння все ж таки поширюється.

Голоси яструбів [т. зв. «партії війни» в РФ] критикують ведення війни. Чеченський ватажок Рамзан Кадиров, люди якого брали участь у війні та тероризували українців, назвав ситуацію на місцях «офігенною».

Один із націоналістів делікатно припустив в ефірі російського телебачення, що Путін має поганих радників. Декілька відважних місцевих політиків у Москві та Санкт-Петербурзі навіть закликали господаря Кремля піти у відставку.

Російська економіка перенесла санкції краще, ніж очікувалося, але поступово стагнує, а виграшні для Росії ціни на енергоносії впали. Захід має спробувати вбити клин між режимом та російським народом.

Західним лідерам слід наголошувати, що йдеться про ворожнечу з Путіним, а не з його громадянами. Західним країнам варто вітати російських перебіжчиків, особливо найосвіченіших. Росіянам, які служать режиму, навпаки, необхідно відмовляти у візах.

За вдалого збігу обставин російська еліта врешті-решт втомиться від ізоляції, а її силові структури втомляться від того, що тиран з манією історичної величі втягує їх у війну, в якій неможливо перемогти. Росія може покласти край цьому конфлікту у будь-який час.