Питання, якого всі бояться: а що, якщо Путін не захоче сідати за стіл переговорів?

В останній робочий тиждень перед Різдвом лідери країн ЄС зібралися на зустріч, яка може виявитися історичною — але не з тих причин, на які вони розраховували.

На чолі з Каєю Каллас — колишньою прем'єр-міністеркою Естонії, а нині "яструбиною" очільницею відділу зовнішньої політики та безпеки ЄС — лідери підтвердили свою підтримку Києву.

Голова Ради Антоніу Кошта заявив, що "тільки Україна може визначити умови миру", а голова Комісії Урсула фон дер Ляєн наголосила на необхідності підтримати президента Зеленського, натякаючи на прогрес у заявці України на вступ до ЄС.

Однак історичним саміт зробила не виражена єдність, а тріщини, які швидко пішли за ним.

"Усередині ЄС у вас немає консенсусу, а якщо у вас немає консенсусу, ви не можете діяти від імені Європейської ради", — гучно заявив прем'єр-міністр Угорщини Віктор Орбан, який давно став скалкою у спробах виробити послідовну європейську позицію щодо Росії.

Фон дер Ляєн зізналася: "Нам також необхідно знати більше про плани наступної адміністрації США на рівні ЄС". І тут криється суть питання.

Незважаючи на попередження про те, що президентство Трампа — це реальна можливість, Європа за рік так і не змогла розробити надійну, незалежну стратегію на 2024 рік, яка б не залежала від США.

Тепер доля Європи — і України — як і раніше залежить від доброї волі союзника, який незабаром може виявитися ненадійним.

Тож історики можуть озирнутися на цю зустріч як на визнання Європи в тому, що в неї не залишилося іншого вибору, окрім як шукати святкового дива по той бік Атлантики, сподіваючись, що Дональд Трамп незабаром укладе вигідну мирну угоду з Володимиром Путіним.

Але все це ґрунтується на одному величезному припущенні — що Росія сяде за стіл переговорів на початку 2025 року.

Схоже, ніхто не переймається питанням: а що, якщо ні? З огляду на динаміку бойових дій і цілі Москви, багато хто переконливо стверджує, що Путін продовжуватиме війну доти, доки йому дає змогу економіка.

У січні Кремль може зайняти примирливу позицію, заявляючи про готовність до конструктивних переговорів, але що, якщо його пропозиції виявляться неприйнятними для України та її союзників? Це найважливіше питання, яке, схоже, майже повністю ігнорується в Європі.

Для Америки вибір може бути простий: вивести війська.

Що ж робити Європі, яка не змогла належно підготуватися до такого сценарію і все ж не може дати Києву впасти? Розмірковуючи над цією безвихідною ситуацією, я згадую заклик Вудро Вільсона 1917 року: "Тільки спокійна Європа може бути стабільною Європою.

Має бути не баланс сил, а співтовариство сил; не організоване суперництво, а організований спільний мир".

Хоча Ліга Націй Вільсона зазнала невдачі, його віра в те, що вищі цінності важливіші за грубу силу, пережила його, особливо після створення ООН наприкінці Другої світової війни.

Однак сьогодні багато хто на Заході, схоже, відмовився від цих принципів, натомість прийнявши мову грубої сили: "баланс сил" і "сфери впливу" — терміни, які ми чуємо занадто часто.

Такі поняття поступаються моральними позиціями авторитарним режимам, даючи змогу їм претендувати на легітимність там, де її немає. Відмова від принципу, що народ має право визначати своє майбутнє, рівносильна відмові від демократії як такої.

Однак багато хто чинить саме так, коли стверджує, що "НАТО занадто близько підійшло до Росії — Путін має право бути засмученим". Україна на виборчих дільницях прагнула майбутнього ближче до Європи і подалі від своїх колишніх імперіалістичних повелителів.

Путін не мав права втручатися силою — це треба визнати, якщо ви не хочете, щоб вами керували за правилами дев'ятнадцятого століття. Я згадую про це тому, що з морального погляду Захід не повинен вести переговори, він повинен домагатися поразки Росії.

Нездатність зробити це відображає небезпечне потурання, що ґрунтується на помилкових ідеях. Навіть якщо переговори продовжаться, їхні результати можуть бути вельми плачевними.

Як альтернатива Путін може прикинутися сумлінним, затягуючи переговори, поки триває війна, а потім запропонувати жахливу угоду: поступитися територією без будь-яких значущих гарантій безпеки, які могли б прийняти Україна або Європа.

Нещодавні геополітичні зрушення — насамперед крах одного з найжорстокіших режимів на Близькому Сході — додали сил тим, хто стверджує, що диктаторські режими здаються сильними доти, доки вони раптово не заваляться.

Наслідки цього дійсно значні, особливо з урахуванням того, що в Білий дім може повернутися Дональд Трамп — людина, яка підтримує переможців.

Нещодавні поразки Росії можуть змусити його розглядати Москву як тягар, особливо якщо її економіка опиниться в стані вільного падіння, як пророкують деякі. Уже зараз рубль падає, товари першої необхідності стають непомірно дорогими, а витрати на оборону зростають.

Це не може тривати довго. Але чи може це тривати досить довго? У кращому випадку, якщо Росія відмовиться від серйозних переговорів, наратив може змінитися, і Москва — а не Київ — стане головною перешкодою на шляху до миру.

У цей момент Вашингтон може ухвалити рішення подвоїти підтримку України, зміцнити свої важелі впливу на полі бою і, можливо, змусити Москву піти на серйозні переговори. Але це найоптимістичніший сценарій — і навіть він має на увазі більш тривалу і кровопролитну війну.

Ось чому для Європи виявилося настільки катастрофічним не продемонструвати свою здатність — як у моральному, так і у військовому плані — підтримати Україну не тільки в боротьбі, а й у потенційній рішучій перемозі.

Коли ви поступаєтеся в аргументах, ви в кінцевому підсумку поступаєтеся територією. Така ціна бездіяльності. І гинуть невинні люди. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані в рубриці "Думки" несе автор.