Реформа інтернатів на часі. І саме через війну

І захиталася лише зараз, від удару війни Реформа робиться або швидко, або ніколи. Новопризначена міністр соціальної політики пані Оксана Жолнович має шанс вкотре довести цю закономірність, у першу чергу у сфері захисту прав дитини.

Задекларована в 2017 році реформа трансформації пострадянських інтернатів у систему сімейного влаштування (координована саме Мінсоцполітики) відбувалася якраз повільно, тобто ніяк.

Ані кількість цих колективних закладів, ані кількість дітей в них практично не скорочувалася всі ці роки, попри заяви посадовців про «наші сімейні цінності».

Численні дослідження свідчать, що заради наповнення штатів та «освоєння» бюджетів, інтернати штучно наповнювалися дітьми, без потреби розлученими з рідними батьками і позбавленими можливості зростання в прийомних сім'ях.

Відео дня Зі (свідомо) заплутаної і суперечливої статистики багатьох відомств, які утримували ці заклади та керували відповідними державними бюджетами, виходить, що в семи сотнях цих закладів числилися близько 100 тисяч дітей.

Із них близько половини зростали там постійно, без батьківського піклування і соціальної адаптації, виходячи потім в доросле життя безпорадними, емоційно травмованими, економічно залежними від держави.

Лише один з десяти випускників інтернатів адаптується в суспільстві - решта живуть нещасливим життям, проблемним для них самих та для громади.

Свідчення трагічних для суспільства і ганебних для держави результатів роботи цієї системи міститься в десятках досліджень і розслідувань, легко доступних, але вперто ігнорованих.

Лише 8% дітей в закладах є справді сиротами — решта мають батьків, які потребують лише трохи підтримки у своїх громадах. Ті ж, хто дійсно не мають батьків, могли і мали б бути влаштовані в прийомну опіку, якби реформа справді була здійснена.

Але — ні! Близько п’ятдесяти тисяч дітей на цілодобовому перебуванні в казармених умовах — це більш ніж пів відсотка всіх дітей України! Величезна фабрика з виробництва дитячого горя невпинно працювала всі три десятиріччя незалежності, опираючись будь-яким спробам гуманістичних реформ.

І захиталася лише зараз, від удару війни.

Але на відміну від решти суспільних і державних структур, які всі ми — кожен на своєму місці - утримуємо і відновлюємо, ця система інституційних закладів утримання дітей заслуговує на рішучий демонтаж і заміну на мережу сімейних форм виховання дітей.

Але, власне, хіба це питання на часі на фоні війни? Так, на часі, і саме через війну.

Громадські організації, об'єднані в Українську мережу за права дитини, ще у листопаді-грудні 2021 офіційно зверталися до урядових органів із закликом розпочати або підготувати евакуацію «державних» дітей із територій під загрозою — але без відповіді.

Скажімо, СОС Дитячі Містечка самотужки вивезла свої підопічні прийомні сім'ї з Луганщини і Київщини. Але ж то лише двісті родин з десятків тисяч.

У перші дні російського нашестя інтернатські адміністрації просто відправили за двері переважну більшість своїх вихованців — йдіть, мовляв, по домівках, хай батьки за вас відповідають.

А які то батьки, в яких вони умовах живуть і чи взагалі вони ще вдома, коли пів країни кинулися тікати, а поруч з домівками закипіли бої? Оцінки і супроводу не було проведено. Не більше однієї десятої частини інтернатських вихованців були евакуйовані.

Близько двох тисяч дітей в закладах залишилися на окупованих територіях, і зараз вивозяться окупантами в РФ, де їх незаконно всиновлюють, змінюють документи і ідентичність.

Основна ж маса дітей опинилися у батьків, які і до війни перебували у складних життєвих обставинах, а в час війни і поготів не могли створити дітям безпеку і турботу. І здебільшого ми не знаємо, що з цими дітьми зараз.

Отак: у відносно спокійний час інтернати клялися-божилися, що «ми ж їх любимо як рідних», і що «ну не відпускати ж їх до непутящих батьків»? Але за першої ж загрози вся любов і відповідальність зникла, і діти були кинуті напризволяще.

Важливо, що спочатку це саме трапилось під час першого ковідного локдауну в березні 2020-го, коли 42 тисячі вихованців інтернатів за одну ніч були вислані по домівках. Ту безвідповідальність не було покарано.

І, звісно, у лютому-березні 2022 вона повторилася, вочевидь продемонструвавши, що система колективних закладів нездатна і не бажає захистити дітей, що в мирний час вона для дітей шкідлива, а в кризовий — небезпечна.

Якщо цю масову службову недбалість буде в черговий раз проігноровано, це поставить під сумнів бажання держави захистити законні права своїх неповнолітніх громадян. А довіра до держави є фундаментальною умовою єдності суспільства в боротьбі.

Це наш образ в очах Європи У цій війні тісний зв’язок з Євросоюзом є для нас засобом і метою. Європа є тилом нашого фронту, а вступ до ЄС — однією зі складових бажаної перемоги. Але це накладає на нас і відповідні зобов’язання.

Ми дійсно мусимо перебудувати державу на європейських засадах, як в судовій сфері, так і в сфері самоврядування, дерегуляції економіки, енергозбереження тощо, і у сфері державної опіки над дітьми теж.

Прагматичні, позбавлені емоцій бухгалтери з міжнародних інституційних фондів з подивом піднімають брови на інтернатські бюджети.

Наприклад, у 2019-ому році держава витратила на 100 тисяч дітей в інтернатах близько 11-ти млрд гривень («Моніторинг закладів інституційного догляду та виховання дітей станом на 01. 01. 2020», — Уповноважений Президента України з прав дитини, SURGE, Lumos, 2020).

Тобто на одну дитину на місяць припадало понад 10 тис. гривень (при мінімальній з/п в той час 4200 грн), з нульовим та навіть негативним ефектом цих витрат для держави. «І при такому марнотратстві ті українці просять фінансової допомоги?».

Але важливіше грошей — емоційне враження, яке ми справляємо на європейські суспільства. Адже ставлення до дітей є фундаментальним маркером, за яким спостерігачі оцінюють будь-яке суспільство.

Образ скривдженої дитини є триґером як для медійного скандалу, так і для розборів на міжнародних майданчиках, які вже можуть мати і правові наслідки.

Наприклад, вже у вересні Україні належить звітувати перед Комітетом ООН з прав дитини про стан виконання нами Конвенції Про права дитини, і це не буде приємною розмовою.

Європа — теж болісно і складно — вже пройшла шлях переходу від інтернатних до сімейних форм одне-два покоління тому. Десять років тому в цілому закінчили цю реформу наші сусіди — Молдова і Грузія.

Ми ж залишаємось заповідником застарілої системи колективного виховання, яка за своєю суттю обов’язково породжує недогляд і педагогічне занедбання з боку персоналу, та дідівщину і цькування між дітьми.

Цього і раніше не можна було приховати, а тепер, через евакуацію деяких закладів в Європу, це вилізло назовні і шокувало європейців. Ми перевезли та влаштували в Європі ще 1240 прийомних дітей та батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу.

То тут, то там українські батьки-вихователі повідомляють про неприємні питання від місцевих соціальних служб: чому так багато дітей на одну маму-виховательку? Чому діти відстають від шкільної програми? Чому ця дитина з інвалідністю не пройшла належний курс абілітації? Чи не час соціальній службі перемістити українських дітей в місцеву прийомну сім'ю, щоб врятувати від занедбання? Доводиться втручатися, похапцем допомагати, відстоювати батьків-вихователів — але ж ті європейці праві, і їхні дорікання слушні! Щоб виглядати в очах Європи європейцями, щоб викликати симпатію і співчуття (які є рушієм політичної солідарності), ми просто мусимо взятися за забезпечення дітей справжнім піклуванням: без жодних колективних форм утримання, і з невеликою кількістю дітей у прийомній сім'ї.

Це питання стратегічної інвестиції в майбутнє покоління Відомо, що інтернатна система виникла в XVIII-XIX сторіччі разом з масовою індустріалізацією і для неї.

І напівголодні сиротинці в шахтарських містечках, й аристократичні boarding schools в англійській замках базувалися на одному принципі і одній меті: розрив сімейних зв’язків і знеособлене виховання силовою дисципліною заради формування слухняної однофункційної особистості - робітника, солдата, адміністратора.

Покірність, беземоційність, ефективність у заданій функції. Тоталітарні імперії XX-го сторіччя — III Райх та СРСР — підхопили та розвинули цей інструмент виховання людини-гвинтика, залишивши його нам у спадщину.

І СРСР того вже нема — але інтернати залишились і продовжують штампувати людей системи.

І хоча напряму від неї страждають лише ті піввідсотка дітей, що живуть в закладах постійно, але саме існування такої форми, саме ця нав’язла в зубах фраза «Не будеш слухатися — здам в дитбудинок!» завдає шкідливого впливу набагато ширшому колу людей: лякає дітей, розбещує чиновників, демотивує батьків.

Сучасна ж економіка, державне управління — і оборона! — базуються на сильній і творчій особистості. На її інноваційності, винахідливості, гнучкості, підприємливості, сміливості пробувати й експериментувати, знаходити нелінійні рішення.

А також на вмінні домовлятися, розумітися між собою, налагоджувати мережі однодумців та партнерів, створювати наснажливу атмосферу в колективі.

Для сучасної економіки потрібна людина різностороння та емоційно стабільна, яку колективний заклад сформувати просто не може за своєю суттю, скільки грошей не плати вихователям і скільки ноутбуків не даруй вихованцям.

Для сміливості і творчості в дорослому житті потрібна любов і підтримка в дитинстві, а це можливо лише в сім'ї - рідній чи прийомній. Сьогодні неефективна для держави і згубна для дітей система колективних закладів захиталася.

Діти і персонал — хто де, будівлі - пошкоджені. Але вона вже намагається відновитися, бо співробітники хочуть знову мати зарплати і бюджети, і великі теплі будівлі з плазмами на стінах, і каравани волонтерів з подарунками, і високих гостей на дитячих концертах.

Для цього вони лобіюють державних посадовців та іноземних донорів, вказуючи на справді велике зростання кількості вразливих сімей з дітьми (а зараз половина сімей вразливі) і на дітей, чиї батьки загинули через війну.

Але політична воля посадовців і людська відповідальність громадян повинні рішуче сказати: «Ні.

Відтепер діти України будуть зростати тільки в сімейній турботі»: — Потрібна широка інформаційна кампанія для залучення кандидатів у батьки-усиновителі та професійні батьки-вихователі, як державна, так і неформальна, через зірок та лідерів думок; — Потрібен мораторій на інвестиції у великі заклади — ресурс має йти на посилення здатності територіальних громад надавати соціальні послуги вразливим сім'ям та професійним прийомним сім'ям.

На це варто спрямувати і державні бюджетні субвенції, і міжнародні гранти.

— Потрібна єдина система обліку дітей та потужний відповідальний орган, що забезпечує захист їхніх прав — і ухвалення закону про утворення Державної служби у справах дітей є важливим кроком до цього.

Потрібно, звісно, ще багато чого — але, як кажуть, очі бояться, а руки роблять. Маємо ефективний досвід переходу до системи сімейного виховання дітей вже в багатьох громадах України. Нам є чим пишатися і на що спертися.