Генетична пам’ять, новий Гітлер і Залізний купол. Три історії про те, як ізраїльтяни та українські євреї допомагають скоріше виграти війну
Роман та Анна Розенгурт, сценарист і режисерка Про початок великої війни Ми багато років прожили в Ізраїлі. Я працював сценаристом, досить довго співпрацював і з Росією, і з Україною, періодично з Ізраїлю їздив то туди, то сюди у якихось кіношних справах.
У 2015 році ми поїхали до Києва просто погуляти, зустрілися з продюсером одного з каналів — нам запропонували затриматись у Києві на три місяці для того, щоб зробити один проєкт. Так ми залишилися на три місяці, і вони тривають уже сім років.
Відео дня До початку повномасштабного вторгнення ми були впевнені, що ситуація нагнітається.
Коли обговорювали апокаліптичні сценарії і те, що бомбитимуть Київ, я казав: «Як народ Росії поставиться до того, що бомбардують Київ? Київ — „мать городов русских“, тут Лавра, тут Музей Другої світової війни, Батьківщина-Мати…» Потім з’ясувалося, що «прекрасно» поставляться, попросять ще.
Загалом ми не вірили, що буде настільки масштабно і настільки в стилі 1940-х. Я казав: якщо кожного разу, коли путін рухатиме танк, ми вставатимемо і виїжджатимемо — це не життя. Ми й зараз не хочемо нікуди сіпатися.
У єврейської громади спрацьовує генетична пам’ять: є відчуття, що все повторюється. Новий Гітлер, нові нацисти, спроба нового Голокосту. Ми не можемо повернутися в минуле і запобігти тому Голокосту. Але можемо не допустити нового. Анна: 24 лютого 2022 року ми були вдома.
Нас розбудили о четвертій ранку телефонним дзвінком наші тітка і дядько, які цілком випадково тієї ж ночі, з 23 на 24, відлітали до Німеччини. Це, звичайно, був зовсім сюрреалістичний день. Прокинулись і не вірили.
Потім зателефонували ще одні друзі та сказали, що бомбардують завод прямо в нашому районі. Роман: Я розбудив Аню після цього дзвінка, сказав, що почалося. Аня запропонувала, мовляв, раз у нас буде довгий важкий день, давай таки виспимось. У цей час щось бахнуло.
Після цього ми зібралися одразу. Ми заздалегідь зібрали валізку, заздалегідь поговорили з дитиною. Я не казав, що буде війна, бо дуже складно пояснити, з чого раптом хтось збирається на нас напасти, тим паче росія.
Але в школі їх готували, водили в бомбосховища, — я наполягав, щоби пішли і перевірили, бо ми вже проходили це в Ізраїлі. Ми казали йому: «Ти любиш горор-фільми про апокаліпсис? Може статися, що ми просто встанемо та поїдемо, як у фільмі».
Тому, коли я розбудив його, він сказав: «Що, апокаліпсис?» Підвівся і почав збиратися. Коли виїжджали з Києва, підібрали з собою знайому дівчину-студентку, яка була нашою бебісітеркою. Вона хотіла поїхати до мами до Ужгорода.
Все місто тоді було в заторах, і поки ми до неї дісталися і вибралися, минуло годин шість. Дзвонила колега, яка мешкає десь під Бучею, пропонувала пересидіти у них у великому будинку. Напевно, якби не дівчинка, яку ми везли до Ужгорода, я погодився б.
Анна: За добу ми потрапили до Хмельницького, там вдалося забронювати готель. Потім діставалися Львова — два дні. Під час руху весь час вирішували, що далі. Це жахливо: їдеш і не знаєш, коли приїдеш і чи доїдеш взагалі. Бензин закінчується, заправок немає.
Нам дуже пощастило, що машина була гібридна. За найменшої нагоди ми заправлялися. У Львові незнайомі люди запропонували переночувати у них вдома. Я пам’ятаю це відчуття: ми приїжджаємо до Львова, гарний будинок, і я раптом у нормальному світі, все таке нереальне.
Потім ще день провели в Ужгороді й вирішили, що я поїду з дитиною за кордон — передбачалося, що на два тижні. Там, в Ужгороді, все було спокійно, працювали кафе. У мене є фотографія, де ми востаннє п'ємо каву та розуміємо, що розлучаємося.
За весь час, поки ми разом, ми не розлучалися більше ніж на п’ять днів. Роман: І ще весь день сперечалися. Аня хотіла, щоб я виїжджав із нею, і як ізраїльтянин я, напевно, міг, можна було виїхати. А мені дуже хотілося повернутись назад. Було таке відчуття, що треба лишатися.
Анна: Наш автобус стояв на кордоні майже шість годин. Коли ми перейшли, було неможливо холодно. Дитина замерзла. Волонтери на тому боці нас зустрічають, наливають каву, шукають дитині шарф, теплі чоботи, просто продукти дали одразу, щоб вона поїла. Це мене так зворушило.
Про волонтерство Роман: Усе якось вирішувалося саме собою. У фейсбуці мені стали писати люди із запитаннями, а чим допомогти, потім почали переказувати гроші під якісь запити. А з іншого боку писали люди у розпачі: в одних зник зв’язок, інші сиділи без їжі.
Хтось дзвонив, що треба доїхати до кордону, неможливо зловити ні таксі, ні автобус. Були такі, хто дзвонив і говорив: «У нас є бронежилети, ми готові їх продавати». В мене багато друзів із медицини, з науки — в Ізраїлі, у Німеччині. Так ми почали возити ліки.
Анна: Ми поїхали спочатку до Відня на одну ніч, а потім у Нюрнберг. Вже дорогою якось наші телефони стали відомі: мені дзвонили, питали, як виїхати, що робити, як куди потрапити.
Я розібралася у графіку евакуаційних поїздів, дізналася, як ходять автобуси, звідки й куди краще дістатися. Лікарня ОХМАТДИТ — там була ціла група дітей, які теж шукали автобус. Знайшла волонтера, який вивіз їх із Києва.
Уже в Німеччині у мене був майже тиждень, коли я просто не вставала з-за комп’ютера. Запити сипалися в приват, всі наші ізраїльські друзі знали, що ми пов’язані з допомогою, вони всі зверталися.
У всіх були родичі в Україні, всі переживали, як їх вивезти, що робити, як доставити продукти, ліки. Це був найжахливіший тиждень у моєму житті, мабуть. Тоді я просто дізналася про все: які ліки закінчуються, як людей вивозити, які рани бувають, загалом, усе.
Пам’ятаю це відчуття повного розпачу, коли про Маріуполь дуже часто питали, як вивозити людей. І я знала, що з Маріуполя вивозить лише одна група волонтерів.
Роман: Якоїсь миті я зрозумів, що сам можу за день відвезти одну сім'ю на кордон або забрати один вантаж, а сидячи за комп’ютером можу скоординувати, щоб люди відвезли 10 сімей.
Дуже багатьох виходило не фізично поїхати машиною і забрати, а дати алгоритм дій: що робити, куди подзвонити, що викликати, де записатися, отримати інформацію.
Анна: У нас була ціла команда людей: одні вивозили сім'ї на кордон, ще одна команда шукала ліки у Львові та відправляла їх. Ще одна — у Києві. Але це все дуже складні процеси, які треба було координувати.
Роман: За евакуацією, звичайно, найскладнішими були Чернігів та Маріуполь. З Маріуполя несподівано виявилася знайома дівчинка — вона вивезла звідти дві родини. Я тоді від неї дізнався, що це в принципі реально, ми почали з’ясовувати, як це зробити.
Потім написав мій колега — його батьки та батьки дружини були у Маріуполі. Він вийшов на групу маріупольських водіїв, які туди їздять, бо туди практично не пускали чоловіків — могли розстріляти за найменшої підозри.
Відносно нормально проїжджали люди маріупольськими чи запорізькими машинами, які говорили: «Я їду по сім'ю». Ми почали збирати гроші, шукати такі машини. Знаходили тих, хто виїхав із Маріуполя, а там лишилася машина, платили гроші, нам якось передавали ключі.
Ще я зрозумів, що звідти відносно безпечно виїжджають місцеві таксисти, котрі знають, як розмовляти на блокпостах. Про дрони Роман: У березні ми все одно мали відчуття, що війна скоро закінчиться.
Але після Бучі, після того, як усе це розкрилося, якоїсь миті усі зрозуміли, що війна не закінчиться, поки не закінчиться російська армія. Найгуманніше, що можна зробити, найкорисніше — це знищувати російську армію якнайшвидше.
Якщо ви купуєте дрон, який підриває російський танк, то це той російський танк, який не розбомбить український дім, а в танку — російські солдати, які не зґвалтують українську жінку. Якщо ви справді хочете рятувати життя, то треба допомогти українській армії.
Я запустив збір в Ізраїлі. Важко збирати гроші, але в когось є форма, якісь туристичні речі. Основний напрям — усе, що пов’язане з воєнкою. У міру сил ми намагаємося робити українську армію більш технологічною.
Нині основний напрям — дрони, бо це як авіація у Першу світову війну. Це те, що може змінити ситуацію на полі бою. Це і наведення артилерії, розвідка, бомбометання.
Росіянам вдалося неможливе — вони розворушили всіх: весь креативний клас, айтівці, геймери, сценаристи зараз спрямовують усю свою креативну енергію на створення штук, які підвищуватимуть працездатність української армії, і зрештою, потім саме це знесе іржаві танки.
Про Залізний купол для України Роман: Сам собою Залізний купол, який в Ізраїлі, нам не потрібен. Наскільки я знаю, він не підійде Україні — він не впишеться в інфраструктуру української армії.
Плюс він розрахований на невеликі міста, може закрити Тель-Авів, але не зможе Харків, його не вистачить. Плюс він створювався проти тих снарядів, які випускають палестинці або може випускати Хезболла з Лівану. Але він не зіб'є Калібр чи Іскандер.
Для цього потрібні інші комплекси. Те, що війна затягнеться, вже зрозуміло. Потрібно нарощувати протиповітряну оборону. Україні потрібен свій військово-промисловий комплекс, створення своєї ППО.
Те саме було в Ізраїлі: до 1970 він повністю залежав від поставок озброєнь з Європи, Америки, а потім розвинув свій військово-промисловий комплекс у величезну індустрію. Тепер продаж «оборонки» — одна зі статей доходу ізраїльського бюджету.
Ірина Вратарьова, продюсерка, сценаристка, благодійниця Про початок великої війни 23 лютого ввечері я сіла на потяг та поїхала до Івано-Франківська прочитати декілька лекцій та провести кастинг для свого нового фільму.
І вже зранку приїхала у війну, з вокзалу побачила вибухи, які були в аеропорту — клубився дим. В мене була досить нетипова реакція. Поки всі бігли, я стала і подивилася, що це кінематографічно, чомусь абсолютно спокійно усвідомлюючи: почалося.
А потім поїхала на роботу до свого колеги та друга Іларіона Павлюка — ветерана та дуже хорошо письменника. Він також українець єврейського походження і його думки щодо самоідентифікації та єдності багатонаціональної України дуже цінні для нашого наративу.
Цікаво, що впродовж минулого року ми працювали над «восьмисерійкою» про початок війни і нам було дуже важливо розказати всьому світові — а це мав бути міжнародний проект, — у чому ж різниця між Україною та руським миром. Тепер чи не кожен знає цю різницю.
Для Іларіона не стояло питання, що робити. Звичайно ж — захищати Батьківщину. Так само відбувалося з кожним, кого я знаю. Боротися за свободу — це наш дух. Мені було дуже страшно, бо в Києві залишилися батьки, але ми підтримували зв’язок.
Щодо того, що буде повномасштабне вторгнення, я не мала жодних сумнівів протягом багатьох років. Навпаки — була шокована, наскільки багато моїх знайомих людей ніби не помічали, що війна йде вісім років.
Поступово я почала дізнаватися, що за цей тиждень в Україну приїхало чимало моїх знайомих з Ізраїлю. Так почалося наше спільне волонтерство та боротьба проти ворога. Про волонтерство і допомогу В перші дні мене запросили до місцевого собору.
Я прийшла і побачила картину, один в один, як розповідала моя бабуся Рося багато років тому, згадуючи 1942—1943 рік — як вони плели сітки. Я ніколи не думала це побачити. Безліч маленьких дітей своїми долоньками сплітали захист для військових.
Тоді почала плакати, хоча це мені взагалі не притаманно. Такий спогад і перетин часів мене вразив,. Я відчула шалену силу. Тому що всі ми плетемо свої сітки, плетемо мережева захисту для України разом. Майже в ті дні в моєму житті вперше з’явилося місто Маріуполь.
Мені подзвонили: треба було шукати, як вивезти звідти людей, батьків мого друга. А коли ми почали з’ясовувати, як, зустріли волонтерів — потім з ними почали активно займатися евакуаціями.
Саме евакуація з гарячих точок стала моїм основним завданням в перші місяці війни, і — досить результативним. Це продовжується.
У нас утворилася дивовижна компанія з творчих людей, серед яких були сценаристи з Ізраїлю, сценаристи з України, благодійники з Ізраїлю і України, волонтери єврейського походження і різних походжень абсолютно — українці за долею, і за вибором бути з нами.
Окрім евакуації, зараз ми займаємося складними військовими запитами. Отримала декілька нових прізвиськ, серед яких — «Фея тактичного спорядження». Я інтегрована у війну зараз більше, ніж у творчість, хоча потроху повертаюсь до основної роботи.
З евакуаціями дуже і дуже складно лишатися в ресурсі та рівновазі. Постійно чую історії, які переповідають мені зранені війною люди. Їх тисячі і моє серце рветься. Нічого більш відповідального в моєму житті ніколи не було.
Було дуже страшно помилитися хоч на крок, сказати зайве слово, зробити щось, що завадить. Дуже часто волонтери не поверталися. Таке траплялося.
Один з класних проєктів, який народився завдяки евакуаціям — це виставки фотохудожниці Ірини Бекетової, які ми показуємо у Європі, а кошти за них передаємо на потреби евакуацій. Ми співпрацюємо з фондом Спадщина Майбутнього Павла Фельдблюма.
Якщо вже є серед моїх світських знайомих людина, для якої іудаїзм — справжнє життя, то це він, директор Галицької синагоги, громадський діяч. І те, як він перетворився за ці півроку в одного з найпотужніших волонтерів України — справжня арка героя.
Ми можемо бути різного походження. Та ми всі — діти України. Цього імперським уродцям ніколи не збагнути. Про ізраїльтян в Україні Чи можна якось відокремити себе від українців? Ні.
Будучи і українкою, і єврейкою, дуже багато років ставила собі запитання: «Хто ж я?» І зрештою зрозуміла, що ми є українськими євреями. Моєму татові 85 років, він відомий поет, який створив безліч пісень, дитячих мультиків. А ще — дитина війни.
У п’ять років батько поїхав в евакуацію, уже розуміючи, що є такий Гітлер, який хоче його вбити. Коли я була ще дитиною, одного разу почула, як він прокидався з криком: «Мама, бомбят!» Його двоюрідний брат народився, коли вони їхали в палаючому ешелоні.
Цей ешелон зупинився, бо його бомбили. Як непогано руські вчаться саме у фашистів, правда? Дуже довго мені здавалося, що люди навчилися і повторення цього — неможливе. Коли були нальоти на Київ, коли тут були вибухи, тато і мама ходили в підвал.
Батько у свої 85 створював віршики для маленьких діточок, щоб їм не було так страшно, як було йому тоді. Це — шалений зв’язок часів. Тато мені дзвонив, його голос був радісний, він хотів мене підтримати.
Але цей шалений біль, що Гітлер повертається, що зло знову з нами — я його відчуваю і досі. Зараз це — ніби його реінкарнація. Дрібна і мерзенна. Коли ми зустрілися, мій батько сказав, що «цей Гітлер» — страшніший. Бо він точно розуміє свою брехню.
Та ми розуміємо, що не один він винен. Кожен росіянин, кожна людина, яка залишилася в Росії з 2014 року, кожна, яка мовчки проковтнула анексію Криму, насправді винна в цьому всьому. Я думаю, що вони [росіяни] все розуміють.
Так само, як ізраїльтяни зараз зрозуміли, що на Україну і на світ зараз нападає нове зло. Євреї, як ніхто інший, знають, що таке Голокост, тому вони об'єднуються з українцями, щоб цей Голокост не допустити знову. Ізраїль — єдина країна у світі, де відступила пустеля.
Є такий чудовий фільм Дюна за видатним романом Френка Герберта. В ньому є схожий натяк: «І пустеля відступить». У Ізраїлі — квітучі сади на місці пісків. Це я до того, що нам не можна поступатися жодним кроком.
Бо Україна з Божої благодаті й з нашої спільної любові, працьовитості — фантастична. А там, де ступає черевик руського солдата, квітучі сади перетворюються на болота. Ми всім світом цього не допустимо.
Можливо, саме те, наскільки очевидним є наш ворог, робить потребу перемогти дуже об'єднувальною ідеєю. Мабуть, ми ніколи ще не були настільки єдиними, люблячими і підтримуючими. Надалі це лише зростатиме. Це також і досвід великої любові.
Я дуже вдячна всім, хто разом з нами боронить Україну. Ми всі відчуваємо підтримку світу. І нехай її буде ще більше.
Михайло Заславський, засновник благодійного фонду Об'єднання іудейських релігійних організацій, заступник мера міста Вишневе Про початок великої війни Я мешкаю в Бучанському районі. Тож, на жаль, 24 лютого зустрів із вибухами.
Перші були в районі о пів на п’яту ранку, коли я дізнався, що фактично почалася війна, що це все — відбувається. Всі сподівалися, що війни не буде, що вистачить здорового глузду не здійснювати ці дурні речі. Тоді я чітко зрозумів: у нас немає іншого вибору, як боротися.
Наш благодійний фонд існував із 2019 року, але більше на папері. З 24 лютого я повністю активував його діяльність. У чому, напевно, суттєва відмінність мого фонду від інших — через нього взагалі не пройшли гроші, а лише продукти та інша гуманітарна допомога.
Наприклад, за перший місяць ми поставили близько 200 тонн продуктів для населення, ЗСУ, тероборони. На початку допомогу надавали різні бізнесмени — у багатьох на складах були товари.
Вони чітко розуміли, що немає кращого способу якось реалізувати свій товар, ніж сьогодні віддати його на підтримку армії, тероборони. Вони віддавали, що є.
Досить велика кількість гуманітарної допомоги у вигляді продуктів, медикаментів приходить і приходила з Європи: з Німеччини, Франції, Іспанії, Італії, Англії… Станом на сьогодні лише одних продуктів, загалом, ми поставили 395 тонн.
Плюс десь на сім тисяч осіб завезли медикаменти, роздали лікарням та нужденним людям. Також вдалося дістати близько тисячі бронежилетів, каски, аптечки, медичні турнікети — те, що потрібно, щоб люди залишилися живими.
Тобто все, що зроблено на сьогодні, зроблено фактично на тих відносинах і розумінні, які є як в українського народу, українських бізнесменів, так і у колег з європейських країн.
Про побачене в селах поряд з Бучею На жаль, коли всі дізналися, що лихо у Бучі, у Гостомелі, туди наїхала купа народу. Там побувало безліч делегацій. А ось таких сіл, як Липівка, Андріївка, Мар’янівка, Загальці — немає. Але ці села погроблені, інфраструктура знищена.
І в селах цих — велика кількість самотніх людей похилого віку, які залишилися взагалі без нічого. Аж до того, що деякі люди навіть хліба не бачили останнім часом — ми такого не очікували. Везли м’ясо, консерви, крупу, яйця, а вони кажуть: «Хліба немає».
Коли я проїхався селами після того, як там пройшлися окупанти, навіть не міг підібрати слова, як це назвати. Вони ґвалтували, знущалися з дітей, з жінок, просто з усього населення.
Коли ми туди поїхали й побачили все це наживо — на словах передати неможливо, це треба бачити. Коли бачиш дітей, які вилазять з-під розбитого танка, бо вони там живуть, їм більше ніде жити. Коли бачиш 92-річну жінку, яка має єдине, що залишилося, де можна жити — це льох.
Я їй даю продукти, а вона мені банку огірків, з того, що в неї було в льоху. У селі Личанка під Києвом є кінний клуб Фаворит. Дякувати Богу, він залишився цілим.
Однак 19 березня перший поверх будинку господарів був прошитий наскрізь Градами — господарі з третього поверху летіли до підвалу. Залишилися живі. Вбито конюха, у якого залишилися дружина і четверо дітей. Хлопець працював, щоб забезпечити сім'ю, але його вбило уламком.
Психологічний клімат у селах, де побували ці варвари, дуже тяжкий. Про характер гуманітарної допомоги Ми працювали переважно по Бучанському району в Київській області.
Певного моменту я зіткнувся з таким питанням: якщо ти хочеш, щоб допомога дійшла до людей, її треба передавати виключно цілеспрямовано в руки. Тому ми не лінувалися, їхали та віддавали людям безпосередньо. Так само і з військовими.
Якщо я роздаю бронежилети, аптечки, турнікети, я даю тим хлопцям, які на сьогодні, через тиждень чи дві з навчання їдуть на передову. Особисто їм під'їжджаю та роздаю, одягаю одне, два, три відділення, скільки є готових до від'їзду.
Віддаю їм бронежилети, аптечки, те, що можу дістати, — це вони отримують. Цілеспрямовано. Перший раз на Житомир нашим партнерам прийшла фура одноразових масок. Називається, дівати нікуди, нате вам. Що робити — роздали з цієї фури, напевно, 10% швидкій допомозі.
Тому важливо чітко розуміти, що потрібно людям. Наприклад, дуже потрібні продукти тривалого зберігання, сухі пайки для військових, для них же — засоби гігієни.
Елементарні речі: бритви, зубні щітки, пасти, жіночі прокладки, причому не дивуйтесь, жіночі прокладки не для жінок, а для військових, як устілки. Дуже важливо доносити до людей, особливо в інших країнах, що відбувається в Україні.
Наприклад, показувати відео про місцевих жителів, про тих, хто постраждав. Тому що дехто, хто вважає себе дуже розумними, думають, що ми зараз зберемо секонд-хенд, накидаємо купу брудного взуття і відправляють ящиками.
Звичайно, це добре, але можна було хоча б його від бруду почистити, якщо до того дійшло. Про євреїв, які допомагають Україні перемогти ворога Громадян України, що воюють на боці України, більш ніж достатньо.
Із громадян Ізраїлю є хлопці, які побували в ізраїльській армії, мають спеціальну підготовку — тут вони навчають наших воїнів медичної підготовки, військово-технічної, тактичної.
На жаль, Ізраїль надто довго живе у війні, тому ізраїльські військові дуже підготовлені в цьому плані. Більшість бійців не дуже хочуть розповідати про те, що відбувається. Їх можна зрозуміти: пишатися війною — нема чого. Нічого хорошого у цьому немає.
Їм не хочеться про це розповідати, хоча треба віддати їм належне та величезне спасибі — вони наші захисники. Однак вони просто тихо роблять свою справу. Моше Реувен Асман, головний рабин України, також робить дуже багато.
Наприклад, на своєму рівні він веде переговори із Заходом — з усіх боків для налагодження миру.
Їхній гуманітарний фонд постійно здійснює постачання продуктів, а нещодавно закупили кондиціонери для лікарень, в яких перебувають поранені військовослужбовці, встановили їх.
На поточний момент ми співпрацюємо також із фондом Соборність — це фонд українських націоналістів, також із мусульманськими, християнськими напрямами. Ми не позиціонуємо себе виключно юдеями чи представниками якоїсь релігійної громади.
Ми позиціонуємо себе жителями України та українцями, які готові боротися за Україну, допомагати їй розквітати.