"Снайперів ніхто не любить". Реальна історія помсти вчителя, який пішов на війну з Росією
Білий ворон" (з бюджетом 30 млн грн) покладено реальну історію снайпера Миколи Вороніна.
У фільмі бажання помститися змусило пацифіста, вчителя математики Вороненка (так звати героя у фільмі) перетворитися на досвідченого снайпера з позивним "Ворон" — справжньою грозою для російських окупантів.
Динамічний фільм знятий з розмахом і всіма сучасними технологічними новинками. "Ворон" — релігійний боєць, він молиться перед кожним своїм пострілом, який уражає ворога й уособлює дух рідної землі, що став на захист Батьківщини.
Фокус ділиться враженнями про прототип головного героя, який був на закритій прем'єрі та власне від картини.
Організатори одразу приголомшили на брифінгу в кінотеатрі "Оскар" у "Гулівері" після прем'єри нашого військового бойовика про снайпера з позивним "Ворон", оголосивши зі сцени: "А тепер ви зустрінетеся з прототипом головного героя — це Микола Воронін".
Уявіть, що після прем'єри "Рембо. Перша кров" вам кажуть: "А зараз на сцену підніметься сам Рембо". І виходить якийсь чоловік. Не актор, який його грав, а оригінал. Власною персоною. Глядачі були шоковані.
На сцену піднявся, міцно скроєний чоловік середнього зросту років сорока у військовій формі. У нього була приємна усмішка і невелика небритість на обличчі. Він відповів, що його дружину не вбивали, як у фільмі. Але загинуло чимало його близьких людей.
Пізніше з'ясувалося, що особистість Миколи Вороніна досить відома. З ним у медіа були десятки інтерв'ю, зокрема й у Фокусі. У нього були спочатку пропутінські переконання, потім стали проукраїнські.
Микола був фанатом російського письменника й еколога Володимира Мегре ("Дзвонячі кедри Росії"), пацифістом та екопоселенцем під Горлівкою, де жив у Норі (сам вирив та обладнав землянку) з третьою дружиною — харчувався ягодами. До цього були дві дружини та двоє синів.
У Києво-Могилянці він здобув три спеціальності. Викладав математику в Горлівці — у транспортному ПТУ, де були важкі підлітки. Двадцять років тому він мав хірургічні операції з видалення ракової пухлини в нирці, звідки пішли метастази в печінку.
Помаранчеву революцію Воронін не прийняв, але поїхав після одужання від раку в Чорнобильську (!) зону.
У 2014 році вирушив до Горлівки, щоб підтримати проросійські мітинги, але побачив на них кримінальний зброд і військових російських інструкторів, які вчили бити палицею у горло.
"Навіщо? Це ж люди? Так же можна вбити? — зі знанням справи запитав Микола, тому що був інструктором з айкідо. — "Тому що це не люди, а вороги".
Тоді він пішов на проукраїнський мітинг, де зустрів людей у вишиванках, із повітряними кульками, з дітьми, які молилися і став на їх бік: "Три дні я був сепаром", — любить він повторювати. Потім записався в батальйон "Донбас", оскільки його не сприйняв серйозно "Правий сектор".
Потім потрапив у десантники. Став донецьким "кіборгом". Але він і їх зумів дістати — товариші по службі у Миколи забрали мобільний телефон, щоб він не зливав у фейсбук фото їх позицій: Микола щедро "ілюстрував" свої розповіді про бої за аеропорт знімками в соцмережах.
Проявляючи свій упертий характер, Микола у відповідь п'ять днів протримався наодинці на третьому поверсі Донецького аеропорту, імітуючи там оборону кількох людей. Він один — і є кілька людей одразу.
У 2015 році він привіз трофейне робоче табло з Донецького аеропорту — в Бориспільський. Там же, у Бориспільському аеропорту в 2019 році він голодував проти ще кандидата Зеленського — майбутній президент йому не подобався різкими висловлюваннями.
Та я забув сказати, що він ще письменник і бард — і з концертами під гітару свого часу об'їздив Україну, Росію, Білорусь, Литву.
Але виступав у не зовсім звичайних місцях: у дитячих будинках, місцях позбавлення волі, на вулицях, в електричках… Його київські друзі з Канади так охарактеризували цього уродженця Херсонщини: "Він людина без даху і без кордонів може зробити все що завгодно, і від на нього всього можна очікувати".
Як ви зрозуміли, біографії Миколи вистачить на десять фільмів. Але в це не одразу "в'їхав" режисер-дебютант Мар'ян Бушан. Коли у його поле зору в соцмережах потрапив Воронін, він вирішив, звісно, зняти фільм про нього.
Однак після того, як Бушан кілька разів зустрівся з Вороніним, режисер зрозумів, що нездатний "осягнути неосяжне". У релізі фільму "Снайпер.
Білий ворон" є його коментар: "З 2014 року я був у пошуках військової історії про добровольця, який став на захист України в боротьбі з російськими загарбниками. Натрапив на історію Миколи Вороніна — екопоселенця з Горлівки, що на Донбасі, який став снайпером.
Спочатку я запропонував Миколі зняти фільм, заснований на його історії: ми багато разів бачилися, він читав сценарій, додавав коментарі — і згодом я вирішив відмовитися від фільму-біографії та зробити жанрове кіно.
Так у сценарії поступово з'являлись події, яких не було насправді, але які могли б існувати в реаліях війни на Донбасі". У написанні сценарію брав участь не лише Бушан і Воронін.
Редагувала їхню працю відома скрипт-доктор, гуру світового сценарного мистецтва американка Лінда Сегер. За її плечима — понад 2000 сценарних консультацій.
Тому, якщо говорити про зв'язок біографії Вороніна та головного героя стрічки — Вороненка, то тут усе значно спрощено, натомість вийшов гучний, чіткий, динамічний фільм — із виразною стрижневою лінією.
Отже, за сюжетом є певний симпатичний Микола Вороненко — вчитель математики (актор Павло Алдошин). Пацифіст та екопоселенець живе в Норі на хуторку, на відшибі. Усередині землянки винайдена ним динамо-машина, вітряки.
З деякою часткою гидливості — до диваків навіть приїжджало телебачення.
У школі у Миколи конфлікт із важким підлітком — хуліганом Іваном: той замість відповіді на математичне завдання — член на дошці намалював (Фокусу Воронін сказав, що насправді цей горе-учень помочився під парту). На Вороненку безглузда в'язана кофта.
Їздить — на яскравому жовтому велосипеді. Загалом — місцева біла ворона. Якось по телевізору в школі він бачить новини про те, що російські війська окупували Крим і триває загострення на Донбасі.
Він різко хапає велосипед і вже біля Нори вступає у бійку з двома російськими військовими, які чіпляються до дружини (Марина Кошкіна). Дружина з каменем кидається на броньовик і гине від ворожих куль — все це можна побачити у ролику. Нора горить.
Микола потрапляє у ЗСУ із жагою помсти. Він зможе переламати саркастичне ставлення до нього, як ботана, і поступово заслужить авторитет, як снайпер. Перед кожним пострілом він молиться: "Направ мою руку, Боже, хай знищить все вороже" — що теж можна бачити в трейлері.
Він — релігійний снайпер. І вважає, що ним рухає Провидіння. Це реальні риси характеру Вороніна.
Не розповідатимемо військові пригоди снайпера, але фільм ефектно закінчується: Ворон взимку лежить у камуфляжі, дивлячись у приціл, йде слабкий сніжок, напис на екрані: "24 лютого РФ перейшли кордон України". Чимало штампів. Якщо росіяни — значить на броньовику з гармошкою.
Та вони швидше б реп Моргенштерна слухали. Навряд чи чия завгодно дружина кидалася після побиття її разом із чоловіком — з каменем на автомати бандитів, коли покидьки вже просто зібралися додому.
Щоб що? Щоб загинути від кулі та довести, що ті — гниди? Традиційно вже для українського патріотичного кіно — усі хороші розмовляють українською мовою, усі погані — російською. Яскраво виведено головного героя, але й інші персонажі стрічки показані пунктирно.
Потенціал таких потужних українських зірок як Марина Кошкіна ("Із зав'язаними очима") та Роман Ясіновський ("Кіборги") ледве розкритий. Найкрасивіші панорамні зйомки: соковиті, яскраві, захопливі.
Показані дива маскування: снайпери одного кольору з полями пшениці, луками, лісами, з бежево-жовтим листям. Російські снайпери теж, зрозуміло, маскувались, але — під смітник. Їх снайпер скаржився: "Тут смердить". Тим не менш, і це знято віртуозно.
Відмінно зіграв командира снайперської групи, наставника та вчителя Вороненка — актор Андрій Мостренко. Його персонаж мужній, прямий, порядний. В історії його стосунків із Вороном є справжній драматизм.
Прекрасно впорався з головною роллю актор Павло Алдошин (він, до речі, здобуті військові навички на зйомках використовує за прямим призначенням — бореться зараз у лавах ЗСУ). Виділимо такий епізод. Ворон звертає увагу на знімок родини командира.
— На фото — твоя родина? — обережно питає Микола. — Так. Командир побачив у Ворона фігурку ангела, яку перед смертю подарувала Миколі дружина. — Оберіг? — запитав командир. — Це моя сім'я.
Ця щемлива відповідь нагадала діалог із культової радянської кримінальної комедії "Джентльмени удачі" (1971).
Коли злодій-рецидивіст Хмирь побачив у вікно дівчину, яка займається фігурним катанням, він зауважив, що часто з дружиною на волі ходив на виступи з фігурного катання.
— А де твоя дружина? Померла? — співчутливо запитав директор дитсадка Трошкін, який видавав себе ватажка банди. — Я помер, — відповів Хмирь після паузи.
Як заслугу "Білого ворона" можна назвати те, що головний герой, через свою трансформацію з пацифіста й екопоселенця в снайпера — стає ближчим до фіналу стрічки уособленням духу рідної землі.
Його безглузда в'язана вчительська кофта а ля хіпі — перетворилася на маскувальну снайперську накидку — класна деталь. Зазначимо чудову роботу оператора Костянтина Пономарьова.
Точний і саундтрек фільму: від ліричних нот — до напружених мелодій, які супроводжували бойові поєдинки снайперів. У режисера Мар'яна Бушана повнометражний дебют вийшов якісним, видовищним, своєчасним.