Знаменитості

"Щедрик". Фільм про Другу світову гостро сприймається через поточну війну з Росією

5 січня в широкий прокат вийшов українсько-польський фільм "Щедрик". Фокус розбирається, чому від перегляду стає гірко та боляче й де у фільмі перебір штампів. На екрани України вийшов уже другий фільм студії Film.

ua, де розгортається дія в Станіславі (Івано-Франківськ) — це "Щедрик". Нагадаємо, рівно два роки тому, 16 січня 2020 року, відбулася прем'єра стрічки "Віддана", яку зняли за романом Софії Андрухович "Фелікс. Австрія" (номінація "Книга ВВС" 2014 року).

Для цього фільму студія побудувала під Києвом на території чотирьох гектарів мінімістечко, що імітує Станіслав початку XX століття, який тоді входив до складу Австро-Угорщини. У стрічки "Віддана" бюджет 60 млн грн, у "Щедрика" схожий — близько 50 млн грн.

У першому фільмі містечко Станіслав показане напередодні Першої світової війни, у другому — перед Другою світовою. У фільмі "Віддана" просто феєрія гарних жінок, костюмів і страв. У "Щедрику" все те ж саме, але трохи скромніше в плані їжі та одягу — війна вже почалася.

Фокус розбирається, що авторам у новій стрічці про Станіслава вдалося, а що викликає питання. "Щедрик" був у виробництві три роки, застав ковід, а потім російсько-українську війну, тож тільки зараз дібрався до прокату. Але в цьому є певний плюс для стрічки.

Час дії — грізний 1939-й. Місце, як ми вже зазначили, польське на той момент місто Станіслав, його спочатку окупують радянські війська, потім — німецькі, а потім знову приходять совєти.

Багато областей України зараз пережили окупацію РФ, а деякі ще не звільнені, тому те, що відбувається на екрані, нашими глядачами сприймається особливо гостро.

Наприклад, мешканці Станіслава ховаються в підвали від бомбардувань — усе це пережила більшість мешканців сучасної України. У стрічці також показані мародери, що набивають мішки чужими речами, і НКВДисти, які крадуть речі у своїх жертв.

Актуальність показаного в стрічці зашкалює. Але повернемося до сюжету двогодинного фільму, знятого режисеркою Олесею Моргунець-Ісаєнко за сценарієм Ксенії Заставської. Показано три родини — українську, польську та єврейську, які орендують квартири в одному будинку.

Причому в усіх — виключно доньки. Сім'ї то ладнають між собою, то не дуже, але все ж таки намагаються знайти спільну мову, долаючи культурні відмінності.

Універсальним засобом, який пов'язує всіх із усіма, виявляється чарівна українська пісня "Щедрик" у виконанні Ясі — української дівчинки, у якої обидва батьки музиканти: тато (Андрій Мостренко) — гітарист в оркестрі, мама (Яна Корольова) — піаністка, вчителька музики.

Творці картини безпрограшно обрали потужним міжнародним парламентарієм пісню "Щедрик". Ця народна річ стала насамперед національним хітом у обробці Миколи Леонтовича. Українська щедрівка — традиційне пісенне побажання процвітання та благополуччя на Щедрий вечір.

На початку 1930-х американець українського походження Петро Вільховський (на себе оформив авторські права у 1936) написав на мелодію в обробці Леонтовича текст про різдвяні дзвіночки — Carol of the Bells. Ця річ підтримала американців під час Великої депресії.

До 1939 року "Щедрик" уже був світовим різдвяним хітом. Повернемося до фільму. Яся, українська дівчинка, забійно співає "Щедрик" і використовує його як аргумент для дружби. Саме за допомогою чарівної музики вона "подружила" польську й українську родини.

Але тут є радянські "визволителі". Заарештували польську маму (Йоанна Опозда). За що, не дуже зрозуміло, чоловік у неї — польський офіцер. Він кудись зник. Дівчинка з родини поляків виявилася в українців Іванюків.

У місто невдовзі налетіли фашисти — нещастя починаються в євреїв. Зазначимо гру акторки Яни Корольової (це її кінодебют) у ролі Софії Іванюк. Її героїня — вольова, красива жінка, яка має велике серце та вроджену тактовність.

На другому місці — поляк Томаш Собчак, який зіграв голову єврейської сім'ї: його персонаж вийшов колоритним, із величезним почуттям власної гідності. Андрій Мостренко, який зіграв голову української родини, дуже мовчить у кадрі — теж треба вміти.

У кому немає нічого людського — це в усіх представниках радянської влади. Головне зло — НКВДист у виконанні Андрія Ісаєнка ("Я працюю на цвинтарі").

Незважаючи на те, що актор є чоловіком режисерки, Олеся Моргунець-Ісаєнко не пощадила його героя: персонаж Андрія — закінчене, безпросвітна чудовисько. Його радянський офіцер — хам, покидьок, ґвалтівник, змушує всіх говорити російською мовою.

Така сама непрохідна сволота — тітка, яка не віддала українську дівчинку з дитбудинку польці. Аргумент — вона дочка ворога народу. Відмінно — то викиньте її з країни! Але тітка, яка хльобає чай, непохитна.

У фільмі взагалі вистачає сценарних і режисерських шаблонів, але щодо представників радянських каральних органів — вони складаються зі штампів.

Однак, працюючи так на художньому полі, домагаєшся зворотного ефекту — опереткове зло здається неживим і абстрактним, бо позбавлене індивідуальних рис. До костюмів та інтер'єрів претензій немає — все дуже ошатне.

У тому числі й радянські кати, обсипані з ніг до голови орденами. Але щодо мотивів і розвитку сюжетних ліній, із цим чималі проблеми. Наприклад, показано лікаря на вулиці на початку фільму, якому хамить НКВД-шник.

Чому б цьому лікареві не спробувати врятувати одну з єврейських дівчаток, яку вкусив щур? Але лінія лікаря обірвалася. Навіщо він був потрібний на початку? У пресі миготіли нарікання на гру дітей, але ми не помітили якихось великих огріхів із їхнього боку.

Натомість у цілком "дорослих" персонажів вистачає шаблонів. І в цьому сенсі "Щедрик" програє стрічці "Віддана" і за літературною основою, і за режисерським втіленням. А от щодо актуальності, навпаки, фільм здається дуже своєчасним.