«Де все лайно з пропаганди?!» Російський десантник утік до Франції, шокований побаченим в Україні: що він розповідає про армію РФ
У своїй онлайн-книзі та інтерв'ю він описав її моральний та технічний занепад, «жахливу корупцію та бардак», дефіцит забезпечення та мотивації. Павлу Філатьєву 34 роки, родом він із Волгоградської області РФ.
Служив у Чечні, потім пішов з російської армії, але рік тому (влітку 2021-го) вирішив знову підписати контракт задля заробітку. Так він опинився в окупованому Криму у складі 56-го десантно-штурмового полку Повітряно-десантних військ РФ.
У цьому полку колись служив його батько. Відео дня «Вдвшник» та його товариші по службі опинилися на підконтрольній Україні території вже 24 лютого 2022 року, потім його підрозділ відправили на взяття Херсона.
На півдні України Філатьєв провів два місяці, перш ніж у середині квітня був евакуйований назад у Крим з інфекцією ока. Повертатися на війну в Україну російський десантник відмовився, домогтися коштів на лікування, як і повного обсягу виплат за службу, йому не вдалося.
Командування звинуватило його в ухилянні від служби та передало документи в прокуратуру «на порушення кримінальної справи». У середині серпня військовий вирішив виїхати з Росії та втік до Франції через Туніс. Тепер він просить політичного притулку у Франції.
На початку серпня, ще перебуваючи в РФ, Філатьєв опублікував у російській соцмережі ВКонтакте 140 сторінок своїх вражень від участі у війні з Україною, засудивши напад Росії та критикуючи дії армії РФ.
Ці спогади він називає «книгою», її назва ZOV — комбінація латинських літер, якими позначали російську техніку на початку вторгнення. На «мемуари» Філатьєва звернули увагу російські опозиційні ЗМІ, а відтак і світова преса.
За останній місяць витяги з розповідей Філатьєва публікували видання від Важных историй до New York Times, а інтерв'ю з ним — від Медіазони до The Guardian та агентства AFP.
При цьому чимало ЗМІ зазначають, що не можуть перевірити правдивість тверджень і біографії Філатьєва, хоча на підтвердження своїх слів він надає їм фото з військової служби.
При цьому росіянин не засуджує анексію Криму, описуючи його як «важливий стратегічний напрямок»; згадує, як перед вторгненням усвідомлював що «щось назріває», але «відмовитися буде ганебно, рівносильно тому, що злякався».
А коли 24 лютого йому точно стало зрозуміло, що почалася справжня війна, «їхав з патроном в автоматі та готовий був вистрілити в будь-кого, хто нестиме небезпеку».
Філатьєв також розповідає, як особисто затримував цивільних українців під час штурму Херсона, передавши їх потім російському ОМОНу та Федеральній службі виконання покарань.
Він описує, що вже в перших селищах за межами Криму відчув небезпеку, яка виходить від будинків українців, «одночасно з почуттям поваги до їхнього патріотизму».
«Я розумів, що якщо раптом в одному з будинків […] мені здасться небезпека, то стрілятиму не думаючи», — визнає він. Він стверджує, що його підрозділ не чинив безчинств, подібних до злочинів РФ у Бучі, однак визнає докази звірств армії Росі у Київській області.
«Я вважаю, що російський уряд зганьбив свій народ і армію РФ, відмовившись внести ясність у ці питання та проігнорувавши всі ці звинувачення», — заявив військовий в інтерв'ю французькому радіо RFI. Свідчення Філатьєва вже набули помітного резонансу.
Володимир Осєчкін, голова правозахисної мережі Gulagu. net, який допоміг Філатьєву залишити Росію та записав одну з перших бесід з ним, вважає, що свідчення десантника «відкривають ящик Пандори».
Тепер «вдвшник"-утікач домагається публікації та перекладу своєї книги на Заході, обіцяючи відправити отримані гроші «на допомогу українським мирним жителям, які постраждали від цієї війни».
Він також пояснює західним ЗМІ, що не покинув зброю, перебуваючи в Україні, бо не хотів «стати боягузом і кинути своїх товаришів». «Я не генерал, я не міністр оборони, я не Путін — я не знаю, як це зупинити, — заявив Філатьєв The Guardian.
— Я просто нажаханий тим, що станеться далі». НВ наводить деякі з фактів про російську армію, розказані Філатьєвим у його «книзі» ZOV та у згаданих інтерв'ю. Його спостереження ми наводимо як цитати від першої особи.
«У середині жовтня починають видавати демісезонну та зимову форму, але тільки поношену та розмірів немає.
[…] Прибуваємо на майданчик для [навчальних] стрибків [з парашутом], вночі був мінус, їхали у відкритих КамАЗах, всі приїхали одубілими від холоду… […] Чимало військовослужбовців були без теплого одягу: хтось не отримав, хтось відмовився отримувати поношену чи форму за розміром.
[…] Наступного дня прокидаюся, у мене лихоманка, двостороннє запалення легень. […] Протягом тижня до інфекційного відділення надійшло близько тридцяти військовослужбовців моєї частини з діагнозами ГРВІ, бронхіт, ангіна. Усі були присутні на стрибках».
«Наша рота жила вся в одному наметі, осіб 40. У наметі нари, грубка-буржуйка. Навіть у Чечні побут був організований краще. Харчування в їдальні набагато гірше, ніж у гарнізоні… […] Митися там було ніде.
[…] Ті, хто приїхали пізніше за інших, як я, не мали ані спальника, ані маскувального костюма, ані броні, ані каски. […] Комусь не було чим топити в лютому грубки, ніде було митися, через що люди ходили на море взимку.
Зрештою шпиталі вже в лютому були забиті хворими, і навіть надійшов наказ на заборону лягати в шпиталь.
Як тільки я побачив свого командира […] ставлю йому запитання: „Де мій спальник та комплект Ратник?“ На що той відповів, що його немає, і де спати, і де брати амуніцію — це моя проблема». «Наступні кілька днів ми ходили на стрільби.
[…] До цього чотири місяці у мене взагалі не було закріпленої зброї! […] Виявилося, що мій автомат зі зламаним ременем та просто іржавий, на перших же нічних стрільбах сталося застрягання [патрона] після кількох пострілів».
Увечері 23 лютого підрозділ Філатьєва посадили в КАМАЗи, не уточнивши завдань, але оголосивши, що «з завтрашнього дня зарплата на добу складе 69$» — «чітка ознака, що буде щось серйозне», пише десантник.
Чутки про те, що на них чекає, варіювалися: від штурму Херсона та ідеї «взяти Київ за три дні» до думок про те, що «будемо десь стояти і робити грізний вигляд».
«Я прокинувся години о другій ночі [в кузові КамАЗу], колона вишикувалася десь у глушині, всі заглушили двигуни, фари вимкнені. […] Чую гуркіт, гул, бачу, що небо стало світлим від залпів: праворуч і ліворуч від нашої колони працювала реактивна артилерія.
Було незрозуміло, що відбувається, хто й звідки стріляє і по кому. […] Тихо лунало: „Почалося“. […] Я відчув тривожне усвідомлення того, що сценарію „КримНаш“ не буде, з’явилося чітке передчуття пиздеця».
«Я не міг зрозуміти до кінця, що відбувається, ми ведемо вогонь по українцях? Може по НАТО? Чи ми нападаємо? По кому ведеться цей пекельний обстріл? Звідки виникла реактивна артилерія? Референдум у „ЛДНР“? Захоплення Херсона? На нас напала Україна? Їй допомагає НАТО?» «Весь цей час я їхав з патроном в автоматі і готовий був вистрілити в будь-кого, хто становитиме небезпеку.
Куди, навіщо і чому ми їдемо, не було ясно. Було зрозуміло, що почалася справжня війна. […] [Пізніше] дізнаюся, що [в нас] наказ їхати на Херсон, захопити міст через Дніпро. Стало зрозуміло, що ми напали на Україну».
«Починати „спецоперацію“ з обстрілів території України артилерією, авіацією та ракетами… На який прийом від цивільного населення ми розраховували, якщо люди 24 лютого прокинулися від вибухів артилерії, авіації та ракет? Хто очікував, що після такого початку народ не згуртується проти загарбників?» Філатьєв неодноразово описує, як під час боїв в Україні російські військові та навіть їхні командири не мали гадки про те, де і що роблять інші їхні підрозділи, які завдання виконують вони самі.
Філатьєв також критикує те, як використовували «еліту» армії РФ — підрозділи ВДВ — у боях на півдні України: «Відчуття мерзенне від усього навколо, ми як тварюки просто намагаємося вижити.
Нам і супротивник не потрібний, командування нас поставило в такі умови, що бомжі живуть краще». «В офісах [в захопленому окупантами Херсоні] була їдальня з кухнею та холодильниками.
Ми, як дикуни, з'їли все, що там було: пластівці, вівсянка, варення, мед, кава…» «Було абсолютно начхати на все, ми були вже доведені до краю, більшість прожили в полях місяць без будь-якого натяку на комфорт, душ і нормальну їжу.
Людей, не давши їм відпочити, відправили на війну. Кожен хаотично шукав собі місце для сну, йшли сварки за чергу в душ». «Ми прибули до Херсонського морського порту.
[…] Усі виглядали виснаженими та дикими, всі почали обшукувати будівлі у пошуках їжі, води, душу та місця для ночівлі, хтось став тягати комп’ютери та все цінне, що зміг знайти. Я не був винятком: знайшов шапку у розбитій фурі на території, забрав її.
Балаклава була надто холодною». «Ніхто так і не привіз нам нову форму, взуття, амуніцію та теплий одяг. Пара коробок гуманітарної допомоги містили в собі дешеві шкарпетки, майки, труси та мило». «Ми просто тримали позиції в окопах на передовій.
[…] Усі обросли бородами і брудом, форма й берці почали виходити з ладу. Високе командування ми не бачили. Жерти було нічого, окрім сухпаїв: одна коробка на два дні». «Це був хлопець, якому [свої ж російські товариші по службі] зламали ногу поворотом гармати на БМД.
Він лежав і дуже тихо стогнав, постійно казав, що йому холодно. Потім мені сказали, що хлопець помер.
Замість того, щоб, як в „американських фільмах“, евакуювати його в госпіталь до прекрасних і дбайливих медсестер, ми везли його все далі в тил противника на ящиках з мінами в Уралі, в якому не було гальм». Мені було прикро, що верхівці на нас насрати. .
Вони всіляко демонструють, що ми для них нелюди, ми просто як худоба. Мені було прикро, що перед війною, яку вони почали, зробили все, щоб розвалити нашу армію".
«Половина моїх хлопців перевдягалися та ходили в українській формі, бо вона якісніша і зручніша, або своя була зношена. А наша велика країна не здатна одягнути, оснастити та нагодувати власну армію».
«Достатньо просто порівняти аптечку російського солдата та американського, яка тепер часто зустрічається у ЗСУ. Найкращою паралеллю буде порівняння «жигулів» і «мерседеса».
«Плюнувши на все, [після евакуації у шпиталь] я вирішив пройти військово-лікарську комісію та піти по здоров’ю. […] Командування заявило, що я ухиляюся від служби, і передало документи до прокуратури на порушення кримінальної справи.
Багатьох, беручи на такий понт, намагаються відправити назад. […] Їхня мета — заради нової зірки закинути якнайбільше людей назад, нехай без підготовки та оснащення».
«Ми всі стали заручниками багатьох факторів, таких як помста, патріотизм, гроші, борг, кар'єра, страх перед державою. Я вважаю, що ми загралися. Ми не „ДНР“ та „ЛНР“ приєднали, ми розпочали страшну війну.