«Вони мене боялися». Волонтерка Тайра про діалог з окупантами та що її здивувало після звільнення з полону — інтерв'ю
— Перше, що хочу вас запитати, як ви почуваєтеся зараз? Після того, що ви перенесли, як ви взагалі? — Дякуючи Богу, я член збірної команди Invictus Games і Warrior Games, зараз я якраз на тренувальних зборах у Британії.
Як на мене, спорт — це найкраща реабілітація, я зараз займаюся спортивною реабілітацією. Ви бачите, я тут на стрільбищі, це лучне стрільбище, почуваюся набагато краще.
— Я щойно розповідав аудиторії, що нам дуже важливо говорити про те, що відбувалося і продовжує відбуватись у Маріуполі.
Серед іншого ми говорили з волонтеркою Ганною Ворошевою, вона також була затримана росіянами, потрапила до Донецька, а потім до концтабору в Оленівці. Вона розповідала про те, що конвоїри так званої «ДНР» були найжорстокішими.
Вона навіть приводила таку цитату, їй говорили: «ну що, пожирували? Тепер поживіть як ми у бідності». Щодо вашого досвіду і щодо людей із так званої «ДНР», ми говоримо про українців, які вісім років живуть на окупованій території.
Який був ваш досвід спілкування, якщо так можна сказати? — Насправді такого кшталту розмови я взагалі не враховувала, тому що у мене були інші речі, про які подумати. Звичайно, вони налаштовані зрівняти наш рівень життя з їхнім, примусити нас жити так як живуть вони.
Чому так? Не знаю, але я не дуже звертала увагу на такі речі, бо на все реагувати просто не мала можливості.
— Я побачив в інтерв'ю, яке ви давали The New York Times, ви говорили про те, це така страшна, але цікава деталь; що в кабінетах у людей у цій в’язниці були портрети Сталіна, Берії та Генріха Ягоди, всіх цих радянських катів.
Зараз, коли вже пройшов місяць після того, як ви пояснюєте собі це? У нас був волонтер із організації Чорний тюльпан, він займається тим, що збирає тіла померлих, це стосується і українців, і окупантів.
Він розповідав, що 2014 року у Слов’янську його намагалися розстріляти, посилаючись на закон 1941 року. Як ви собі це пояснюєте? — Я думаю, що вони просто застрягли в совку і, можливо, їм там комфортно. Їм же треба якось виправдовувати своє насильство, жорстокість щодо нас.
Наприклад, коли вони наполягають на тому, що ми є нацистами, але коли я сказала, що ви мене тут за три дні 20 разів запитали, якої я нації, а в Україні за 30 років жодного разу такого питання не чула.
Тобто в Україні цікавить тільки громадянство, а національністю взагалі ніхто не цікавиться, як ви поясните це? Вони сказали, що в Радянському Союзі у паспорті вказувалася ж національність? Я сказала, що ви просто живете в минулому і у вас немає майбутнього через те, що вас цей совок тягне назад, ви самі собі виписуєте вирок.
Чому так? Можливо через те, що коли вони зростали, були молоді, красиві, а зараз уже не такі молоді і не такі красиві. Вони просто сумують за минулими часами, можливо так.
— Одна річ, якби вони просто сумували за минулими часами і не чіпали інших, а інша історія, коли вони йдуть війною і вбивають найкращих людей тут в Україні.
Я дивився інтерв'ю азовця Дмитра Шевченка з позивним Вишня, він розповідав про те, що був дуже поранений, його тримали нібито в лікарні. Він говорив, що медсестри навіть казали йому, аби він навіть не дивився їм в очі. чи було щось подібне у вашому досвіді? — Так, було.
Взагалі ця манера одягати мішок на голову, це не тільки через те, щоби ти не побачив, де ти є, якими коридорами тебе проводять. Це не тільки через те, щоби принизити тебе, зламати твою волю. А це і через те, аби якнайменше стикатися поглядом із ув’язненим.
Звичайно, в цьому відчувається страх, іноді я просто запах страху відчувала. Я не знаю, чим я їм така страшна була, я не знаю, я не можу пояснити це. Таке враження, що вони нас бояться.
— Хотів запитати, ті люди, конвоїри, які вас тримали і які, можемо сказати, психологічно та фізично вас катували, вони всі з промитими мізками? Вони насправді вірять у нацистів, у біолабораторії, вірять, що ми вісім років їх обстрілювали, хоча статистика показує, що за 2021 рік на територіях окупованих Донецької та Луганської областей загинуло сім людей.
— Я думаю, мені так здалося, у мене склалося таке враження, можливо, я помиляюся, що частина з них, відсотків 80 дійсно в це вірять. А інші підтримують цю легенду, знову-таки, аби виправдати себе у своїх власних очах.
Я не відчула у словах близько 20% тих катів, що вони дійсно в це вірять. — Ми пам’ятаємо, що після вашого затримання з’явився цей божевільний сюжет на каналі НТВ, російському пропагандистському, зрозуміло, що вас із Гітлером порівнювали, маячня.
А ті люди, які приїхали для зйомок цього сюжету, що це за люди? Це цинічні професіонали, які працюють за іпотеку, кажуть «це просто наша робота», чи це також мотивовані люди з промитими мізками, які вірять, що вони тут нацистку спіймали? — У мене знову-таки склалося таке враження, що вони відпрацьовували номер, як то кажуть, намагалися знайти будь-який привід і доколупатись до будь-чого.
Ставилися провокативні запитання і вони чекали, аби я обмовила себе, десь помилилася. Це такий прийом. У них вочевидь було завдання зробити якийсь компрометуючий матеріал для подальшого монтажу. Я не відчула, що вони мене ненавидять, не відчула, що є якісь емоції.
— Професійні циніки, мабуть. — Так, безперечно. — Ми розуміємо, що ви були в інформаційному вакуумі, так вони тиснуть психологічно, всім розповідають, що Київ уже взятий, Запоріжжя, Харків. Плюс вони ще вмикають ці свої божевільні новини з російськими «пропагандонами».
Що ви дізналися перше про Україну, коли звільнилися, яке було ваше найбільше здивування, якщо ви можете це згадати? — Здивувалась. Я здивувалась, просто як вдало, як круто Україна відкинула від Києва ворога, це дійсно мене вразило.
Просто мене здивувало, не дивлячись на те, що я вісім років причетна до волонтерського руху і до війни, здивувало, що весь народ як одна людина, просто як одна істота жива зібрався. Я знала, що буде велика підтримка, але не знала, що настільки велика, що це буде так круто.
Респект цій нації, це прекрасно, просто фантастично. Мене дуже засмутили новини про те, скільки моїх друзів загинуло за той час, що я була відрізана від великого світу, і я ще досі рахую втрати, на жаль.
— Тут я маю нагадати нашим слухачам і глядачам, що ви заснували волонтерську організацію медиків, вона має назву Янголи Тайри.
Що відбувалося з Янголами Тайри, поки ви були в полоні? — О, всі янголи прекрасно себе зарекомендували, всі зараз або в ЗСУ, або в Нацгвардії, або десь як добровольці беруть участь у збройному конфлікті, звичайно. Евакуюють поранених цивільних і військових, звісно.
У мене була думка відродити підрозділ, але як я знаю, наразі всі практично зайняті і я би не хотіла зривати їх із місця, хай уже будуть там, де будуть, може я десь приєднаюся до них.
— Те, що було опубліковано, відео з вашої натільної камери, що ви знімали в Маріуполі, агенція Associated Press опублікувала фрагмент. Ми бачимо страшні кадри того, що відбувається, як ви допомагаєте людям.
Але серед цих кадрів є фрагмент, де ви допомагаєте пораненому росіянину, російському військовому. Я знаю людей, які можуть за це засуджувати, а яка ваша мотивація? — Це не моя справа його судити, моя справа — виконувати чесно закони війни.
За законами війни він мало того що полонений, він ще й поранений. Медична допомога мусить надаватись у повному обсязі, а спеціальні органи вже мусять вирішувати його долю, виносити йому вирок після розгляду його справи, після розслідування.
Щоби ми не стали схожі на тих, хто катував нас усіх там і катує наразі, бо я не можу спати, не можу нормально дихати через те, що мої побратими потерпають зараз, і мої посестри, просто це застінки, як гестапо.
— Якщо говорити про Маріуполь, насправді важливо говорити про те, що там відбувалося. Ви були в Маріуполі з першого дня. Я не буду запитувати, що ви там побачили, бо зрозуміло, що ви там побачили.
Але багато у кого я запитую, чи очікували ви, що так жорстоко, так безжально будуть знищувати українське місто? — Я можу сказати, що я відчувала, що людиною, волею якої це все відбувається, вона здатна на дуже багато речей.
Моя підсвідомість знала, що буде велика війна, але мій мозок відмовлявся в це вірити, це 100%. Я себе заспокоювала і намагалася добрими думками знівелювати ці погані передчуття. На жаль, вони справдилися.