"Можем повторить": Про що забувають Путін і Мединський, коли згадують Петра I і Північну війну
Проте є й інші висновки, не дуже приємні для Кремля. Фокус дослідив, що таке Північна війна та чим вона важлива для російської полiтичної еліти.
Пiвнiчна війна (1700-1721) стала епохальною для Росії й ознаменувала її піднесення, натомість для України вона стала початком кінця державності й передвісником століття неволі. Історія справді часто повторюється, але далеко не усі війни схожі одна на одну.
У кінці XVII століття Швеція була однією із наймогутніших держав Європи. Вона мала передову армію, яка чудово зарекомендувала себе у Тридцятилітній війні (у ній упродовж 1618-1648 років брали участь більшість держав Європи).
Шведський король Густав ІІ Адольф перейшов від рицарсько-феодальної армії до професійної — із залученням до рядового складу мобілізованого населення. Це дозволило суттєво збільшити чисельність війська.
Демократична (за мірками XVII століття) Швеція забезпечувала своїм солдатам базові права. Зокрема, можна було оскаржувати накази офіцерів (звичайно ж постфактум після їх негайного виконання).
Королівство фактично сформувало "армію майбутнього", що сприяло його домінуванню у Північній Європі. XVII століття – це пік шведської могутності.
Тодiшню Швецiю реально можна вважати імперією, адже шведському королю підкорялися не лише шведи, а й інші народи балтійського узбережжя, а саме Балтійське море стало шведським "внутрішнім озером".
З таким станом справ не погоджувалися інші держави, наближені до Балтійського моря, чия могутність у цей період стала зростати. Тут ми зустрічаємося із першою відмінністю від сьогодення.
Північна війна – це результат змови слабких, але амбітних держав проти регіонального гегемона. У 1697 році Швецію після смерті батька очолив п’ятнадцятирічний Карл XII — й сусіди вирішили скористатися потенційною слабкістю балтійської імперії.
Проти Швеції об’єдналися Данія, Пруссія, Річ Посполита (останні дві держави очолював спільний монарх Август II Сильний) та Московське царство, яке тоді вже повністю загарбало собі козацьку державу.
Проте підліток на троні вразив усіх, особисто очоливши військо та ще й розгромивши по черзі двох наймогутніших ворогів.
Спочатку він несподівано виринув біля Копенгагена, чим застав зненацька короля Фрідріха IV, а потім не менш динамічно (як на кінець XVII століття) перенісся під стіни Нарви, де розгромив щойно зібрану модернізовану армію Московського царства, яка вчетверо переважала шведів за чисельністю (за іншою версією — лише удвічі).
Проте юний король "сп’янів" від настільки яскравих перемог і надалі припустився кількох фатальних для себе та своєї держави помилок. Так, Карл XII вирішив замість того, аби добити Москву, зосередитися на Речі Посполитій.
Вiн посадив на польський трон свою маріонетку Станіслава Ліщинського, який не зумів використати потенціал цієї держави для допомоги Швеції.
Не допоміг королю й український гетьман Мазепа, який теж не зміг залучити достатньо козаків для суттєвого посилення шведського війська. Тут свою роль зіграла каральна акція московських військ, які вирізали усе населення гетьманської столиці – міста Батурин.
Тіла жорстоко вбитих мирних мешканців пустили вниз за течією річки Сейм і потім Десни, щоб продемонструвати іншим містам що на них чекає, якщо вони виступлять проти московського царя.
Станом на 1708 рік цар Петро мобілізував усі можливі ресурси своєї держави для того, щоб зібрати якомога більше військо та якісно їх спорядити. І тут цар справді досяг успіху. Солдатів було вдягнено у сучасну європейську форму.
До їх управління було залучено іноземців (в основному вихідців із численних німецьких держав). На озброєння було взято мушкети та надано достатню увагу артилерії.
Для виробництва гармат у належній кількості цар навіть не погребував переплавкою церковних дзвонів у державі, яка хизується своєю релігійністю. Для забезпечення армії належним фінансуванням цар Петро ввів численні нові податки та посилив рекрутський набір.
Ще у процесі підготовки до війни у 1698 році було введено податок на бороду. Проте окрім економічної (назбирати гроші на утримання та спорядження армії) він ніс ще й соціальну функцію – привчити московитів до західноєвропейської естетики, де тоді бороди перестали носити.
Згодом цар запровадив при дворі спеціальну посаду для людей, які мали видумувати все нові та нові податки. Так з’явилися податки на лазню чи навіть на колір очей (1704 рік). Усі ці заходи допомогли спорядити досить велику за тодішніми мірками армію.
На вирішальний бій під Полтаву Петро I привів восьмидесятитисячне військо, якісно озброєне та споряджене зі значною кількістю артилерії. За такої ситуації не змогли допомогти Карлу та Мазепі й запорожці, які у цій війні зайняли їх сторону.
Раніше запорізьке військо славилося своїми військовими хитрощами та часто перемагали набагато чисельніші війська. Проте за лінійного протистояння у відкритій місцевості при вогневій підтримці артилерії військовий хист втрачав будь-яке значення.
На перший план виходила саме чисельність війська. За таких обставин Карлу XII, в якого не було й 40 000 власних солдатів, залишалося надіятися лише на свою військову вдачу, проте в останній момент його полишила й вона. Короля поранили у перші години битви.
Деморалізоване та втомлене шведське військо не могло протистояти краще озброєному та переважаючому у чисельності Московському війську. Тож король з Мазепою та запорожцями відступили через Дніпро на землі Османської імперії.
Кілька тисяч шведів потрапили до московського полону. Почалися й репресії: розлючений цар Петро наказав сплюндрувати Чортомлицьку Січ разом із козацьким кладовищем. Наступного року Карлу XII разом з Пилипом Орликом вдалося сконструювати антимосковську коаліцію.
Північна війна перервалася Прутським походом – епізодом на півдні, який міг змінити увесь подальший хід історії України, Росії, Швеції та Європи загалом. Проте не змінив. Фокус писав про усі нюанси цієї історії.
За відсутності Карла активізували свої дії Пруссія та промосковська партія Речі Посполитої. Август II відновився на троні та разом з Пруссією почав вибивати шведів з балтійського узбережжя.
У 1713 році шведське військо було розгромлено у Гольдштейні (сучасна північна Німеччина), а у 1714 році новозбудований російський флот (на нього було витрачено увесь російський річний бюджет) завдав поразки шведському флоту у битві біля Ханко (сучасне узбережжя Фінляндії).
Тепер московське військо стало загрожувати Стокгольму. До антишведської коаліції приєдналася Велика Британія, яка теж мала певні апетити на володіння Швеції у Німеччині.
Карл XII повернувся на батьківщину у 1715 році, відчайдушно намагаючись відродити власну армію, паралельно затягуючи час переговорами. У 1718 році він спробував повторити трюк майже двадцятирічної давнини – розгромити своїх ворогів поодинці, почавши з Данії.
Проте цього разу його задуми усі розгадали й він сам загинув, штурмуючи фортецю Фредеріксхальд (сучасна Норвегія, яка тоді перебувала в унії з Данією) восени 1718 року. На трон зійшла сестра Карла XII Ульріка Елеонора з чоловіком, який став королем Фрідріхом I.
Ця німецько-шведська пара виявилася більш зговірливою й погодилася укласти серію мирних договорів, останнім з яких став Ніштадський договір із Росією (осінь 1721 року).
Швеції вдалося вийти з цієї програної війни на досить хороших умовах, адже Москва погодилася віддати назад вже окуповану Фінляндію та заплатити викуп за анексовані Виборг, Естляндію, Курляндію та Інгерманландію.
Отримавши такий бажаний вихід до Балтійського моря, Петро I розщедрився. Решту балтійського узбережжя забрала собі Пруссія. Данія навпаки повернула Швеції її довоєнні володіння за викуп. Швеція довгого оговтувалася від поразки.
Наступні десятиліття її роздирали внутрішні кризи. Проте після того, як оговталася, вона знайшла себе у мирному співробітництві.
Наступні два століття королівство стало зразком нейтралітету та мирного і гармонійного розвитку, аж поки перед повторенням загрози зі сходу не приєдналося до НАТО у 2023 році. Поразка під Полтавою стала фактичним кінцем існування незалежної козацької держави.
Петро Перший залишив гетьману Івану Скоропадському лише представницькі функції, передавши усю повноту влади своїм чиновникам. А після його смерті взагалі не дозволив обирати нового гетьмана. Натомість забрав до своєї нової столиці усю культурну та інтелектуальну еліту.
Саме українець Феофан Прокопович, якого гетьман Іван Мазепа зробив ректором сформованої ним Києво-Могилянської академії, став найближчим радником царя з ідеологічних питань.
Вважається, що це Феофан Прокопович став автором ідеї про відродження Русі в особі Московського царства. Цар просував свого вірного радника на найвищі церковні посади.
Проте призначення його митрополитом напоролося на вражаючий опір місцевого духовенства, яке не сприймало малороса та колишнього уніата (в молодості Прокопович ледь не зробив кар’єру у Ватикані, а також ширилися чутки, що насправді київський клірик таємно прийняв протестантизм).
За таких обставин Феофан Прокопович досить креативно вирішив свої кар’єрні проблеми, намовивши царя скасувати патріархат, утворивши натомість державний орган – Священний Синод, який став таким собі "міністерством церкви".
Очоливши Синод (формально не одразу), Прокопович віддячив Петру, зробивши його імператором (таке має право зробити лише керівник Церкви, яким, сваволею Петра Першого, i тав Феофан Прокопович.
) Так у 1721 році Московське царство було проголошено Російською імперією — і з того часу ця провінція давньої могутньої держави Русі стала іменувати себе Росією (так на грецький манер звучала Русь).
Європа, вражена падінням Швеції промовчала на цей суперечливий з точки зору традицій акт. Імперія впала, і на її місце зійшла нова імперія. Право сильного ніколи у міжнародних відносинах не втрачало своєї актуальності.
Північна війна стала визначальною в історії Росії, адже саме її результат створив умови для зародження імперії, яку росіяни досі бояться втратити.
Саме в її горнилах зародилася та російська нація, якою ми її знаємо зараз – готова пожертвувати власним добробутом та навіть життям заради "імперської величі".
Вона готова стерпіти будь-які знущання та економічні провали свого царя, проте ніколи не пробачить йому військової поразки, а будь-яке послаблення та демократичні реформи сприйме як ознаку слабкості.
Цікавий момент – перед Полтавською битвою на фоні посилення податкового тиску та посилення рекрутського набору на Дону спалахнуло повстання козацького отамана Кіндрата Булавіна.
Воно почалося, коли царські емісари стали повертати кріпаків та інших простолюдинів, які втікали від сваволі царя та поміщиків у землі донського козацтва. Повстання почали донські козаки, а підтримали їх підкорені Москвою народи – татари, ногайці, мордвини та інші.
Але самі жителі московської глибинки бунт не підтримали, що зрештою посприяло його краху. Секрет успіху Росії у цій війні та у подальших військових кампаніях у наступні півтора століття полягає у зміні військової тактики, яка якраз настала в цей час.
XVIII століття – це час лінійних битв, де одна група військ стає у відкритій місцевості та намагається перестріляти із самострілів іншу. За таких обставини вирішальним стає фактор чисельності армії, а тут Росія із її рекрутським набором не мала рівних у світі.
Цар Петро увів довічну службу у війську, яку в кінці століття замінили службою тривалістю двадцять п’ять років.
З переходом війни у більш технологічну сферу відбулося й падіння російського військового домінування, що було закріплено поразкою у Кримській війні (середина ХІХ століття). Остаточно імперію поховала Перша світова із її кулеметами та боротьбою технологій.
Аналогії сучасних подій із Північною війною суттєво "притягнені за вуха". Сучасна Російська Федерація — скоріш антипод Московському царству часів Петра I. Єдине, що об’єднує ці дві держави – це хіба звіряча жорстокість до ворогів.
Цар Петро I був молодим, амбітним, схильним до реформ правителем-західником. У Північній війні не йшлося про жодне цивілізаційне протистояння. Це була типова війна періоду модерну.
Війна за доступ до ресурсів, у даному випадку — географічних (доступ до балтійського узбережжя). У цій вiйнi різні європейські держави формували коаліції одна проти іншої.
До східної Османської імперії (якщо цю державу, з її численними володіннями у Європі, можна назвати представником класичного "сходу") якраз звернулася за допомогою Швеція.
Царю Петру справді вдалося мобілізувати усі ресурси своєї країни заради цієї війни й в багатьох моментах йому відверто щастило. Тож чи зміг би він вдруге повторити свій же успіх за тим же алгоритмом питання відкрите.
Тож якщо Росія бажає повторити досвід такої тривалої війни, то завадити їй буде важко. При цьому варто врахувати, що реальна війна уже триває понад одинадцять років.