Не злити ядерного божевільного: як повільна ескалація Заходу заганяє Росію в кут
Насправді, стверджує блогер Роман Шрайк, вони здійснюють "повільну ескалацію", зрештою заганяючи Путіна в кут Коли ядерних країн стало більше, ніж одна, а це сталося 74 роки тому, почали прописуватися алгоритми, коли можна/потрібно застосовувати ядерну зброю, і "техніка безпеки" — що робити, щоб її не застосував противник.
Деякі речі спливають на поверхню, а про деякі ми можемо тільки здогадуватися. Наприклад, у Росії є концепція "ескалація для деескалації" — у критичній ситуації йо. . .
нути по не особливо населеній території противника порівняно невеликим ядерним зарядом і поставити ультиматум: "робіть те і те, а не те йо. . . немо всерйоз". Зет-патріоти регулярно оргазмірують від однієї думки, що таке можливо.
"Країна з ядерною зброєю не може програти!" Але їхні вологі мрії так і залишаються мріями. Адже історія стає складнішою, якщо поруч із противником з'являється хтось досить сильний, щоб сказати — а ми у відповідь йо. . . немо неядерною зброєю, але дуже боляче.
Наскільки я розумію, щось у цьому дусі США донесли Росії восени 2022 року. Це моє припущення, яке я вже викладав, а нещодавно про факт такого попередження згадував і польський міністр закордонних справ.
Крім того, існує й тактика, блискуче показана в серіалі "Так, прем'єр-міністре", яку назвали "тактика салямі". Її суть — діяти поступово, щоб кожен конкретний невеликий крок не призвів до ядерного загострення. Ці кроки ми і спостерігаємо два з гаком роки.
Асортимент зброї, що надається, і сфера її застосування поступово розширюються. По суті, це "покрокова ескалація", яка в нашому медійному просторі видається у вигляді дитсадівського протистояння "хорошого Блінкена і поганого Саллівана".
Упевнений, в адміністрації Білого дому справді відбуваються дискусії про доцільність переходу на інший рівень, але ці дискусії — коли на нього переходити, а чи не переходити взагалі. І не з усіх питань список "есклаторів" і "деескалаторів" однаковий.
Іноді вони міняються місцями. І наостанок для тих, хто зараз вигукує: "Блін, навіщо це все, я точно знаю, що не йо. . .
нуть!" Пропоную цим екстрасенсам згадати, що десятиліттями купа людей, завданням яких було все продумати, а не просто тицьнути пальцем у небо, писали й переписували безліч алгоритмів поведінки. Тому що ціна помилки занадто висока, і вона компенсує низьку ймовірність події.
Російська рулетка — чудова гра, коли її дивишся по телевізору. Але в реальності, навіть якщо шанс смертельного пострілу один зі ста, грати в неї мало хто захоче. Автор висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції.