Як українці Росію колонізували: історія клинів на Кубанi, в Поволжi, на Далекому Сходi
А завадили цьому держави Антанти – які самі були могутніми колоніальними імперіями i закликали українців вступати до російської армії.
Українці, в свою чергу, заявили: якщо їх почнуть виселяти з Сибіру у Наддніпрянщину, це запустить процеси деколонізації, що знищать світовий порядок, тож такого допустити не можна. Наведене вище — не уривки альтернативної історії, написаної божевільним.
Це реальії української діаспори на Далекому Сході Росії в роки національної революції. Найвідомішим епізодом колонізації козаками земель Московського царства є історія Слобідської України, більша територія якої зараз таки входить до сучасної української держави.
Проте окрім Слобожанщини на території, яка зараз підконтрольна Москві, українцями було утворено ще чотири різнокольорові клини – Жовтий, Сірий, Малиновий та Зелений. Клинами в часи козаччини називали земельні наділи.
А вже їхнi кольори зумовлювали різноманітні фактори – від природних умов до домінантних ресурсів та символіки. Найстарішим є Жовтий клин – колонії українців на Поволжі, які стали утворюватися ще з середини XVIII століття.
Волею царя Петра I було засновано сторожову лінію з центром у місті Царицин (сучасний Волгоград), а вже у 1732 році сюди переселили 537 козацьких сімей.
Все було дуже просто – російські монархи вирішили перенести досвід Слобідської України далі на схід – на території колишньої Золотої орди. Вони почали заселяти землі, дотичні до Великого степу, козаками, надаючи їм вольності.
Козаки повинні були просто заселяти території та облаштовувати їх відповідно до своїх звичаїв. Таким чином вони утворювали живий щит проти степових орд, які могли загрожувати імперії.
Коли ж на озері Ельтон знайшли родовища солі, московити стали переманювати в регіон й інших українців, які відзначилися своєрідною традицією та організацією вже на економічному поприщі.
Мова й де про чумаків, які умудрилися налагодити торгівлю сіллю із Кримським ханством. І це в умовах постійних татарських набігів.
На фоні цього організувати логістику з Ельтона до Саратова, навіть попри небезпеку нападів місцевих кочівників-калмиків, було просто справою техніки. Імперська влада надала чумакам усі можливі привілеї, аби лише заохотити їх налагодити свій промисел у нових регіонах.
Відзначимо, що козаки та чумаки, тобто українці, стали першим слов’янським населенням на цих землях, які до приходу монголо-татар населяли булгари, хозари, ще раніше сармати та інші кочівники степу.
Проте із "просуванням імперії на схід" (так у Росії заувальовано називають завойовницькі війни, які імперія вела проти місцевих народів упродовж XVII-XVIII століть) актуальність козаків та чумаків спала.
Їх спіткала та ж доля, що й запорожців разом із жителями Слобожанщини та Лівобережжя – Російська імперія прибрала надані права та асимілювала українців із місцевими та іншими колоністами, які заселяли цю територію, коли вона стала більш безпечною для проживання.
Цікаво, що німецькі колоністи на місто Покровська слобода (сучасний Енгельс), яке стало їх адміністративним центром, казали "Козакштадт", тобто "місто козаків".
Дослідник місцевої історії Євген Бурсанідіс-Седлецький стверджує що перші українські колоністи з'явилися на території Кубані ще у XVII столітті й селилися серед ногайських орд.
Цілеспрямована колонізація цих територій почала відбуватися після анексії Кримського ханства та ліквідації Запорізької Січі у кінці XVIII століття.
Тоді уряд імперії вирішив використати тих козаків, які вирішили підкоритися імператриці Катерині II для своєї експансії на Кавказ.
У 1792 році було утворено Кубанське козацьке військо, завданням якого було те ж що й завжди – заселяти найнебезпечніші території прикордоння імперії, закриваючи собою добробут тих, хто поселявся у наступних рядах.
Малиновий клин, на відміну від усіх інших, заселявся цілеспрямовано й організовано у рамках проекту кубанського козацтва. З часом колишні запорожці асимілювалися з іншими поселенцями та козаками, якими російська влада заселяла край.
У середині ХІХ століття, коли остаточно було зламано опір автохтонних народів Кавказу, ці землі стали більш безпечними й усе пішло по опробованому в інших регіонах сценарію.
Гетьман Скоропадський та різні уряди УНР намагалися включити Кубань до складу України, проте поразка від більшовиків не дозволила цим планам здійснитися.
Хоча козаки й зуміли зберегти свою ідентичність й місцеве населення себе часто ідентифікую саме козаками (навіть вказуючи це слово у графі "національність"), проте на момент приходу до влади більшовиків вони були хіба блідою тінню справжнього козацтва.
Радянська влада практично ліквідувала це явище, а відроджене козацтво кінця XX століття стало швидше пародією на історичне минуле Кубані. Місцеві козаки навіть брали участь у сепаратистських акціях Росії на українському Донбасі у 2014 році.
Попри таку деградацію саме місцевого козацтва, Малиновий клин (Кубань) найменше піддався асиміляції та досі являється найбільш українським регіоном сучасної Російської Федерації.
Найколоритнішим та найекзотичнішим епізодом української колонізації земель Російської імперії стала історія Зеленого клину. Вперше українці потрапили на Далекий Схід в якості покарання за непокору царю.
Першим відомим засланим в Сибір українцем був гетьман Дем’ян Многогрішний, якого цар Олексій Михайлович запроторив у Іркутський острог ще у другiй половині XVII століття.
Через сто років сюди на каторгу відправляли гайдамаків, які брали участь у повстанні Коліївщина у 1768 році.
Деякі історики вказують, що Хабаровськ — під найменуванням Хабарівка — заснував у 1858 році уродженець Полтавщини Яків Дяченко, який тоді керував експедиційним батальйоном. Проте достовірним фактом стало заснування українцями поселень Троїцьке (1863 р.
), Середнєбільське та Новотроїцьке (1864 р. ). Увесь цей регіон опинився у Російській імперії після укладання Пекінського пакту у 1860 році.
Це був один з актів так званого "століття приниження" — так у Китаї називають ХІХ століття, упродовж якого тоді ще Китайській імперії під військовим тиском було нав’язано ряд невигідних угод, які фактично перетворили імперію Цінь в колонію.
Тож у Пекіні сприймають анексією Росією Примор’я як використання пригнобленого становища Китаю та прагнуть реваншу й відновлення територіальної справедливості. Цей регіон у сучасному Китаї називають зовнішньою Маньчжурією.
У Санкт-Петербурзі вже тоді розуміли слабкість своїх позицій на Далекому Сході й усіляко спряли його колонізації.
Працьовиті та ініціативні українські селяни одними з перших погодилися на умови царського уряду й одразу по звільненні з кріпацтва (1861 рік) вирушили у тривалу подорож на Далекий Схід у пошуках вільної землі.
Мандрівка до Тихого океану займала роки, тому імперський уряд шукав шляхи покращення логістики. Врешті було вирішено відправляти людей до Примор’я на пароплаві. У 1883 році з Одеси вирушив перший такий рейс.
Пароплав мандрував через Чорне, Червоне моря та Індійський і Тихий океан. Проте навіть такий чудернацький маршрут, який займав кілька місяців, все одно був набагато легший за сухопутний шлях. До 1886 року усі витрати на дорогу брав на себе уряд.
Така щедрість пояснювалася земельною кризою, яка була наявна у західній частині імперії після проведеної в інтересах поміщиків селянської реформи. Це закінчилося навіть убивством імператора-реформатора терористами — вихідцями із середовища ображеного селянства.
Особливо криза браку сільськогосподарських земель відчувалася на українських територіях, де охочих працювати на себе на своїй землі було значно більше, ніж вільних земельних ділянок.
Тож селяни були готові податися у прямому сенсі на край світу в пошуках омріяної власної землі. Особливо прискорилася колонізація Зеленого клину з упровадженням столипінської реформи.
Тоді в Російській імперії склалися унікальні обставини, коли держава навіть стала заохочувати приватну ініціативу. У купі зі спорудженням Транссибірської магістралі це спричинило переселенський бум.
Загалом упродовж кінця ХІХ початку ХХ століття на Далекий Схід Росії переселилися сотні тисяч українців. Причому це були саме активні українці як в господарському, так і суспільно-політичному значеннях.
Тож на землях Зеленого клину стали активно формуватися українські суспільні організації, особливо після революції 1905 року, коли було скасовано Емський указ, який повністю забороняв українську мову та будь-яку проукраїнську діяльність.
Тож до другої революції 1917 року українці Далекого Сходу були повністю готовими. Українські колоністи утворювали місцеві ради та провели чотири далекосхідні з’їзди, суть яких зводилася до бажання стати далекосхідною колонією УНР або Держави гетьмана Скоропадського.
Цікаво, що більшовики у 1918 році визнали повноваження українських представницьких органів. Проте не визнали їх країни Антанти, які здійснили інтервенцію в регіоні.
Українців змусили долучитися до армії російського адмірала, прихильника відновлення імперії Олександра Колчака. Там українців розсіяли по різних підрозділах та поступово знищили. Після своєї перемоги більшовики провели зачистку усіх активних людей в регіоні.
Було знищено й український актив — зауважимо, що репресії проти українських активістів було проведено ще до приходу до влади Сталіна.
Цікаво, що на початку тридцятих мав місце короткий період українізації, який завершився остаточним розгромом українського руху на Далекому сході.
Спорудження Транссибірської магістралі окрім інтенсифікації колонізації Зеленого клину паралельно спричинило утворення ще одного осередку українців за Уралом – Сірого клину, який, щоправда, виходить за межі кордонів сучасної Російської Федерації.
Сірий клин – це в основному поселення українців, які "не доїхали" до Зеленого клину, зійшовши з потяга посеред казахського степу. Насправді перші українські поселенці у цій місцевості стали з’являтися ще у перші роки після селянської реформи — у 1870-х роках.
А з відкриттям Транссибірської магістралі, а потім і зі столипінською реформою потік українців до регіону суттєво посилився. У 1920-х роках радянська влада нарахувала тут близько мільйона українців.
Враховуючи упередженість більшовиків у національному питанні, можна сміливо стверджувати, що це мінімальні цифри. В Казахстанi діяли українські освітні та культурні заклади, проте більшість з них не пережили сталінського терору 1930-х років.
Російська влада, яка ніколи не визнавала існування українського народу на нашій власній території, тим паче не бажала визнавати жодних українських колоній на територіях, які вона вважала та вважає своїми споконвічними.
Тому імперська влада, в якій формі вона б не існувала, намагалася всіляко придушити українську активність та стерти національну ідентичність.
Основна фаза формування Зеленого клину та початок колонізації Сірого клину здійснювалися в умовах дії Емського указу, який взагалі заперечував існування українців як окремої нації.
В той час Жовтий клин було практично асимільовано, а на Малиновому клині асиміляція кубанського козацтва тривала повним ходом. Проте, опинившись на чужій землі, яка все ж зовні була дуже схожою до їх рідної, українці почали її облаштовувати так як уміли.
В умовах різноманітних заборон в гуманітарній сфері українська ідентичність проявила себе на підсвідомому рівні у побуті та організації господарства.
Українці споруджували хати-мазанки, розводили волів та відтворювали той же спосіб життя, який вели на Батьківщині, бо по-іншому жити вони просто не вміли. Так ландшафти зауральського степу та далекосхідного Приамур'я вкрили такі знайомі нам хати з солом'яними дахами.
А за свідченнями очевидців, місцеві ринки нагадували скоріш базари Наддніпрянщини. Особливо цинічно діяли проти українських громад у Росії більшовики, які публічно декларували рівноправ’я народів та їх право на національну ідентичність.
Вони не гребували ні відвертими маніпуляціями при переписі населення, ані прямим фізичним знищенням найактивніших українців. Життя українців на сибірській землі у творі "Тигролови" на особистому досвіді змалював письменник Іван Багряний.
Чинний російський авторитарний режим перебрав усі найгірші елементи більшовизму. Останнє вбивство українського активіста Анатолія Кріля на Зеленому клині датується 2004 роком.
За таких обставин жодного активного проукраїнського руху на землях, які раніше компактно заселяли українці, бути не може. Так само як і неможливо об’єктивно визначити етнічний склад населення цих територій.