Харківські залізничники з евакуаційного рейсу: «У локомотив влучив уламок ракети, але ми рушили далі»
Цього разу перенесемося на Харківщину та дамо слово залізничникам: начальнику евакуаційного рейсу Костянтину Гузєєву та провідниці Олесі Леонтьєвій, які з перших днів війни під обстрілами вивозили українців із тимчасово окупованих територій.
Відео дня Серія матеріалів присвячена проєкту Потяг до перемоги від комунікаційної агенції Gres Todorchuk та Укрзалізниці.
На сімох вагонах за маршрутами Київ ― Ужгород та Запоріжжя ― Львів розміщені QR-коди, які можна зісканувати та ознайомитися на сайті проєкту з історіями українців, що героїчно чинять спротив росіянам на тимчасово окупованих територіях.
Розповіді доповнені авторськими ілюстраціями на вагонах за мотивами кожного з окупованих регіонів, створеними українськими митцями за кураторством Каті Тейлор. «Інших небезпека лякає, а мені додає сил» Костянтин Гузєєв працює на залізниці з дев’ятнадцяти років.
У складі різних маршрутів об'їздив ледь не всю Україну, тож знає, чим живуть пасажири на станціях від Львова до Харкова. Минулого року в мене закінчився контракт. Не знаю, чи повернувся б на цю роботу, якби не війна.
У перші дні російського вторгнення побачив в інтернеті оголошення, що Укрзалізниця шукає волонтерів на евакуаційні рейси, і зрозумів, що не можу не відгукнутися на нього в такий час.
На початку березня Костянтина призначили начальником евакуаційного потяга Харків ― Чернівці. Чоловік ніколи не забуде стривожених пасажирів із тимчасово окупованих міст і сіл Харківщини, які змушені були залишати свої домівки.
Допомагаючи їм сісти на поїзд, він намагався зберігати спокій. До нестандартних ситуацій я звик. Коли люди довкола панікують, я, навпаки, мобілізуюсь. Збираючи команду для рейсу, Костянтин у першу чергу звернувся до провідниці Олесі Леонтьєвої.
З нею він не один рік пропрацював на спільних маршрутах: Ми з Олесею розуміємо одне одного з півслова. Думаю, така злагодженість особливо важлива в екстремальних умовах. Так і працюємо. Я відповідаю за маршрут потяга, а вона стежить за безпекою у вагонах.
«Перед прибуттям пасажири не прощалися, а обмінювалися контактами» У перші дні війни Олеся Леонтьєва працювала провідницею на евакуаційних рейсах із Запоріжжя. А 27 лютого повернулася на харківський маршрут.
Коли ми під’їхали до харківського перону, прямо над вокзалом я побачила російські винищувачі. Всіх охопив страх. Чоловіки проводжали жінок і дітей, ті плакали. Люди штовхалися, щоб швидше сісти до вагонів. Звісно, я теж хвилювалася. Але в такі моменти не маю права на емоції.
Якщо пасажири їх помітять, то будуть непокоїтися ще більше. Тому зібралася з думками і взялася за роботу. Допомагала з посадкою, заспокоювала. Виїзд із Харкова давався важко. Вагони здригалися від вибухів, що лунали неподалік.
У такі моменти Олеся разом із пасажирами лягала на підлогу і просила зачекати, поки все стихне. Миті здавалися вічністю: Не встигли ми від’їхати від Харкова, як у локомотив потрапив уламок російської ракети. Потяг зупинився.
Я знала, що відбулося, але не могла розповісти про це пасажирам. Казала, що все добре і що ми скоро поїдемо. Так і сталося. Завдяки професіоналізму колег-залізничників новий локомотив прибув до нас за якісь пів години, і ми рушили вперед.
Та чимдалі від зони бойових дій вагони оживали. Наповнювалися розмовами, співами українських пісень під гітару. А на обличчя пасажирів поверталися усмішки. Перед тим як вийти з потяга, люди не прощалися, а обмінювалися контактами, щоб спілкуватися далі.
Правду кажуть, що біда об’єднує. «Робили так, як мусили, бо не могли інакше» Кілька місяців поспіль Костянтин та Олеся працювали на евакуаційних рейсах без вихідних. Було важко, часто небезпечно.
Але що б не сталося, начальник потяга та провідниця не дозволяли емоціям заволодіти собою. Вони продовжували робити свою справу, яка до 24 лютого здавалася буденністю, а після стала справжнім героїзмом.
Мені запам’яталася 90-річна бабуся, яка після інсульту евакуювалася з Харкова зі своєю донькою. Дорогою вона постійно повторювала одну фразу: “Тільки б не було війни”. Виявилося, що у 40-х роках ця бабуся пережила нацистську окупацію.
Вона й уявити не могла, що війна знов увійде в її життя. В одному з рейсів ми евакуювали дітей з інвалідністю. Діток треба було заносити у вагони й виносити назад після прибуття. Їхні вихователі досі пишуть мені повідомлення зі словами подяки.
Приємно! Але ж нічого надзвичайного в цьому немає. Я робив так, як мусив, бо не міг інакше. Вдома на Олесю та Костянтина чекають родини. Здається, близькі люди хвилюються за залізничників більше, ніж вони самі за себе.
Але до їхнього вибору рятувати українців, ризикуючи своїм життям, ставляться з розумінням. Мій чоловік працює на пошті. Возить замовлення та гуманітарну допомогу під кулями. Його робота не сильно відрізняється від моєї. Тому ми одне одного розуміємо та підтримуємо.
Моєму батьку 63 роки. Він усе життя працював залізничником, свого часу теж їздив на евакуаційних потягах. Тому ніяких запитань до мого рішення в нього не було. Я з дитинства звик брати на себе відповідальність.
Коли хтось хотів мені щось нав’язати, гордо відповідав: не треба, я сам! «Потяг ― найнадійніший транспорт під час війни» Костянтин Гузєєв і Олеся Леонтьєва продовжують працювати разом. Нещодавно вони перейшли на рейс до Одеси.
Пасажири вже призвичаїлися до воєнних реалій і значно спокійніше реагують на події, які ще в лютому їх шокували. Думаю, потяг був і залишається найнадійнішим транспортом у такі часи. Тут тебе і нагодують, і заспокоять, і довезуть куди треба.
Хотілося б, аби після нашої перемоги на залізниці з’явився рейс містами бойової слави України. Із задоволенням на ньому попрацюю! Я з дитинства мріяла працювати на залізниці й ні на хвилину не шкодую про свій вибір. Вдома я б зараз більше хвилювалася.