Вибір Тайваню, озброєння Японії, роздоріжжя Африки. Які тектонічні плити зрушила війна в Україні
Фокус розібрався, як війна вплинула на мотивацію жителів Тайваню, оборонну доктрину Японії та перед яким вибором поставила країни Африки. Найчастіше ситуацію в Україні порівнюють із Тайванем.
На перший погляд, справді проглядаються доволі значні аналогії – могутня країна прагне поглинути свого значно меншого сусіда, апелюючи до "історичної справедливості".
Проте якщо більш глибоко розібратися у ситуації, то відмінного виявиться набагато більше, ніж спільного. Адже Тайвань ніхто не визнає окремою державою. Навіть США вважають його невід’ємною частиною Китаю. Вони виступають чимось на кшталт гарантів його широкої автономії.
Та найважливіше – більшість тайванців вважають себе частиною китайського народу. Якщо проводити аналогію з Росією, то це наче б від більшовиків змогла б відбитися республіка адмірала Колчака.
Іншим результатом аналізу ситуації із Тайванем є проектування реакції сторін на російсько-українську війну лише на Пекін. Справді комуністична влада Піднебесної взяла до уваги помилки Москви. І це начебто зменшує ризики воєнного вторгнення.
Проте мало хто враховує можливу реакцію тайванських обивателів. Чи готові вони платити ту ж ціну, що й українці за свою свободу? З цієї точки зору нового сенсу набирають терористичні атаки росіян на українську інфраструктуру.
Кадри замерзаючих українців надали б справжню ведмежу послугу китайському дракону у справі переманювання обивателів на свою сторону.
А соціологічні опитування на острові свідчать, що саме обивательський підхід найпопулярніший серед тайванців — більшість хочуть просто збереження статусу-кво у в цілому досить забезпеченому суспільстві.
Саме ставку на обивательську інертність, розробляючи свою "спецоперацію" робив Путін і саме на це, схоже, надіється і Пекін, підтримуючи партію Гоміндан.
Оглядач Бі-Бі-Сі по Тайваню Френсіс Мао відзначає, що на острові зараз по суті сформувалася двопартійна система (націоналістична партія Гоміндан та Демократична прогресивна партія).
Цікаво, що хоча Республіку Китай на Тайвані заснували саме представники Гоміндану у далекому 1949 році, проте останніми роками вони виступають за співпрацю з материковим Китаєм, в той час як прогресивні демократи (при владі на острові з 2016 року) притримуються ідеї руху до повної незалежності острова.
Від того, хто виграє президентські вибори 2024 року залежатиме подальша "китайська" політика острова. У листопаді 2022 року Гоміньдан виграв муніципальні вибори, зокрема у столиці Тайбеї.
Місцевий журналіст Хілтон Іп назвав такі результати виборів ознакою того, що виборців турбують не лише питання взаємодії з материковим Китаєм. Тепер ключовими для майбутньої долі острова є вибори президента.
Чинний президент Цай Ін Вень зробила базою кампанії своєї партії саме націоналістичну риторику, по суті прагнучи перетворити вибори 2024 року у референдум про незалежність Тайваню, що може зіграти з нею злий жарт (бо ж більшість тайванців не готові до радикальних змін у будь-яку-яку сторону).
Проте, що зроблять тайванці, якщо по ту сторону протоки переконливо дадуть зрозуміти, що єдиний спосіб уникнути війни — це поступове злиття з КНР? Як можливий варіант розглядається входження окремим містами, що теоретично Гоміньдан, може просувати, навіть програвши вибори президента.
Чи не виявиться, що для США, які роками підтримували Тайвань усіма можливими способами (зокрема, й збройно), що Україна – це єдиний справний актив Вашингтона після так званого "кінця історії"? Адже російсько-українська війна з однієї сторони справді стала застереженням для яструбів Пекіна, проте з іншої сторони вона є страшилкою для обивательської частини суспільства Тайваню, яка цілком реально може воліти не помітити повзучої анексії острова у дружніх обіймах КНР як альтернативу гострій війні, в якій Тайвань може встояти ціною значних жертв та руйнувань.
Не менш значні, тектонічні зміни відбуваються на північ від бунтівного острова. Японія на всіх парах мчить до відновлення своєї армії. Зараз її війська мають формальний статус сил самооборони, тобто практично міліції.
Що не завадило оснастити їх сучасною зброєю, наприклад бойовими літаками V покоління F-35, а також не стало на шляху посідання високих місць в рейтингах армій світу та розмірів військових бюджетів (чи то пак бюджетів сил самооборони).
Кращого часу та приводу, ніж зараз просто не знайти. За твердженням експерта з міжнародних відносин Університету Темпл Джеймса Брауна японська громадська думка все ж виступає за пацифістський статус країни.
Тобто японці вважають, що їхня армія має мати достатні засоби для самооборони, проте не для нападу на території інших держав. Саме громадська думка не дозволила провести мілітаризацію Японії вже покійному експрем'єру Сіндзо Абе.
Але зараз у Токіо вже готують громадську думку, до зміни статусу сил оборони, розповсюджуючи чутки, що на місці України мала бути Японія.
Таким чином уряд країни Сонця, що сходить, планує повторити досвід шведських колег, які на фоні шоку тамтешнього суспільства від першої за десятиліття великої війни в Європі відмовилися від двохсотлітніх традицій нейтралітету.
У Японії ж досвід життя без повноцінної армії значно коротший. І останні опитування показують, що зрушення у цьому напрямку є. Адже посилення суверенних збройних сил підтримують понад 60% населення.
Денацифікація Японії спричинить тектонічні зміни у системі безпеки регіону, адже США перестануть бути єдиним гарантом безпеки цього кутку світу. І питання як на це реагувати обом Кореям, які перед війною між собою стали жертвою агресії саме Японії залишається відкритим.
Проте на противагу проблемам із Кореями в середньостроковій перспективі зростання військової міці Японії вигідне США, адже це посилить "чотиристоронній діалог" (Quad), куди також входить Індія – одна з небагатьох країн у світі, яка, товаришує з Москвою, але відверто ворогує з Пекіном.
Індія відмовилась вводити санкції проти РФ. Для неї агресія Росії породила чимало економічних можливостей. В часи світової кризи енергоресурсів Індія отримує нафту з РФ зі значною знижкою.
Її можна або перепродати, заробивши гроши практично з повітря, або наситити дешевими нафтопродуктами свою економіку, що таким чином надасть їй таку необхідну зараз конкурентну перевагу. В схожій ситуації опинилися і багаті на нафту монархії Близького сходу.
Вони отримують надприбутки на сировині, собівартість якої у багато разів нижча сучасної ринкової вартості.
Також вони як і Індія намагаються торгуватися зі США та глобальним Заходом за місце в геополітичній структурі планети, намагаючись отримати якомога більше преференцій за політичну лояльність.
Часи, коли з Вашингтону могли просто подзвонити в Ер-Ріяд для встановлення необхідної кон’юнктури на нафтовому ринку минули й саміт ОПЕК+, який відбувся у жовтні 2022 року, це продемонстрував. Інше питання, що в арабів та індійців різні цілі.
Якщо Саудівська Аравія прагне утвердитися як регіональний лідер, то ядерна Індія прагне значно більшого – місця в Раді Безпеки ООН, тобто вхід в еліту цілого світу. Чи не об’єднають такі амбітні цілі Нью-Делі проти себе затятих ворогів – Пекін та Вашингтон.
З огляду на те, що суперництво США та Китаю занадто вже гостре, скоріш за все Вашингтон буде більш схильним утримувати баланс у відносинах з Індією коштом арабських країн – її конкурентів за лідерство в регіоні.
Тим паче, що в індійців є конфлікт з мусульманським Пакистаном, що не сприяє дружнім відносинам з арабами-мусульманами.
Російсько-українська війна загострила усі ці суперечності і Передня Азія уже знаходиться на грані великої війни між Іраном та Саудівською Аравією/Ізраїлем. І далі на схід ситуація не стає стабільнішою та миролюбнішою.
Чи не найбільшого серед далеких регіонів прямого впливу від війни вже зараз зазнала Африка. Парадокс життя – регіон, який є найменш значущим в геополітиці та ніяк не міг впливати на рішення про війну чи мир, зазнав прямих матеріальних втрат від агресії Росії проти України.
Варто відзначити, що Кремль у своїх наративах часто називав Африку дружнім регіоном і позиціонував себе як захисник колишніх пригноблених колоній від їх метрополій, які не залишили бажання надалі експлуатувати уже незалежні держави.
На практиці ж Москва сприяла зростанню цін на продовольство (яке сама Росія активно експортує) та на певний час взагалі практично взяла у заручники держави Африки, затягуючи підписання зернової угоди.
Насправді Африка вже давно сегментована і якщо вона була неприхильно налаштована до Заходу як до колишніх колоністів, то її вектор був спрямований аж ніяк не в сторону РФ, а до КНР та особистої ініціативи Сі Цзіньпіна – "Один пояс – один шлях" (BRI).
Масштаби співпраці чітко відображають кошториси спільних проектів. Китай інвестує в африканські проекти близько $40 млрд. , Росія ж майже учетверо менше – $12,5 млрд. Відверто проросійськими можна вважати хіба що режими, що співпрацюють з так званою ПВК "Вагнер".
Це вже зовсім авторитарні держави, проти яких в основному введені міжнародні санкції (наприклад Центральноафриканська Республіка, Демократична Республіка Конго, Буркина-Фасо у Лівії на стороні фельдмаршала Халіфи Хафтара), тож їх вибір не великий.
Частина з них є практично частково окупованими російськими мілітарними групами – тою ж ПВК "Вагнер". На стороні США ж традиційно стоять країни із демократичним суспільним устроєм. Колишній посол США у Танзанії Р.
Стіт нарахував 16 держав регіону із населенням близько мільярда осіб, де функціонують інститути демократичних виборів та вільного ринку. Серед них Гана, Південна Африка, Кенія, Танзанія, Нігерія та інші.
На його думку, уклад життя у цих державах вказує, що демократія в Африці працює. Щоправда, залишається питання наскільки стійкими є демократичні інститути в цих країнах.
Адже тільки трапився військовий переворот у Малі й туди вже прямують військові інструктори з ПВК "Вагнер".
А демократичному уряду Південної Африки ніщо не заважає налагоджувати тісні економічні зв’язки з КНР і навіть планувати спільні військові навчання, на яких будуть присутні й російські війська.
З іншої сторони за резолюцію Генасамблеї ООН про виведення російських військ з України проголосувало 28 африканських країн. Іншим державам Африки приходиться чітко визначатися зі стороною.
Для того, щоб полегшити вибір США провела перший за вісім років саммит США-Африка, де африканським державам було запропоновано долучитися до американських фінансових, гуманітарних та інфраструктурних проектів, які мають стати для африканських держав альтернативою китайському BRI.
США готові виділити на свої проекти близько $55 млрд.
Експерт Агентства США з міжнародного розвитку Вітні Шнайдман разом з професором та виконавчим директором Школи глобального менеджменту Thunderbird Університету штату Арізона відзначають, що ініціативи США в регіоні спрямовані на вирішення актуальних проблем Африки – забезпечення функціонування демократичних інститутів, соціальної сфери, охорони здоров’я та боротьби з кліматичними змінами.
Проте це актуально з точки зору представників відкритих суспільств Заходу. Проте з ким комфортніше працювати місцевим елітам? У мирний час відповідь була однозначною – КНР. Війна поставила додаткові знаки запитання.
Адже на пряму конфронтацію зі США поки не готовий йти навіть Пекін, тим менше до цього готові африканські лідери. Саме за цим вектором і пройде вододіл між африканськими державами у найближчі десятиліття.
Також вагомим зрушенням стало входження України в африканську політику. Очікувано, що це відбувається через "зернові коридори". Так, Україна налагоджуватиме співпрацю з державами, які стануть хабами постачання зерна та інших продовольчих товарів на континент.
Наразі такою державою зголосився стати Сенегал.
В перспективі Африка може більш чітко розділитися у формі інтеграційних об’єднань, одні з них торгуватимуть та співпрацюватимуть зі США (та очевидно, Україною як молодшим партнером), інші ж з Китаєм і збережуть певний рівень взаємодії з РФ.