Думки

Вірменія vs Азербайджан. Чи є тут рука Путіна?

Том Купер Австрійський військовий аналітик, спеціалізується на історії бойової авіації Сьогодні пишу про інші події, які опинилися в тіні війни в Україні Щонайменше тридцятирічна війна між Вірменією та Азербайджаном у понеділок, 12 вересня, спалахнула знову.

Історія всього, що відбувається, досить складна, тому я стисло резюмую лише останні події. Відео дня Під час чергового етапу війни 2020 року Азербайджан переміг Вірменію, змусивши її вивести свої війська з чотирьох районів, які вона окупувала з 1990-х років.

Поразка Вірменії поставила питання про демаркацію кордону між двома країнами, що включає не лише райони, звідки вірменські сили були виведені або ще не виведені, а й Газаський район Азербайджану, село Кярки в Нахічеванській Автономній Республіці, а також вірменський ексклав — село Арцвашен.

З травня 2021 року обидві сторони скаржилися на численні порушення кордону збройними силами один одного. Деякі порушення призвели до зіткнень із десятками загиблих.

У міру зростання напруженості у серпні цього року збройні сили Азербайджану провели операцію Реванш, під час якої взяли під контроль кілька стратегічних висот у Карабаху.

26 серпня вони також взяли під повний контроль Лачинський коридор — і район між (досі) контрольованим Вірменією Нагірним Карабахом, в якому місцеві вірмени проголосили незалежність Республіки Арцах.

Однак це було пов’язано з угодою про припинення вогню, що поклала край війні 2020 року. Тому 31 серпня прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян та президент Азербайджану Ільхам Алієв зустрілися у Брюсселі для обговорення майбутніх відносин між їхніми країнами.

Найважливішими питаннями були такі, як відмова Вірменії вивести свої збройні сили з району Нагірного Карабаху: Вірменія обіцяла зробити це в угоді про припинення вогню, яка поклала край війні у вересні-жовтні 2020 року.

Принаймні офіційно Вірменія заявляє, що в неї там немає сил: проте місцеві вірмени, які на боці квазіозброєних сил, котрі підтримує Вірменія, наполягають на своїй незалежній Республіці Арцах, на збереженні своїх збройних сил, і всі угоди, де йдеться, що Арцах — це частина Азербайджану, повністю нікчемні.

Дійсно, хоча ООН чітко визнала цей район частиною Азербайджану, вони наполягають на тому, що єдине вирішення проблеми Нагірного Карабаху/Арцаха — міжнародне визнання та незалежність їхньої республіки.

Серед інших питань, які обговорювалися між Пашиняном та Алієвим, були такі: демаркація кордонів між двома країнами, взаємне визнання територіальної цілісності одна одної, відмова від усіх відповідних претензій; відкриття кордону та комунікацій, припинення військових провокацій.

Зустріч, проведена за посередництва президента Європейської ради Шарля Мішеля, завершилася досягненням угоди про подальший перебіг роботи та підготовку до переговорів: насправді нічим.

Під звичайним (і жорстоким) тиском шовіністів у власній країні Пашинян відкинув усі пропозиції Алієва, звинувативши його в тому, що той вимагає неможливого… Як повідомив Баку, 12 вересня військовослужбовці Азербайджану схопили військовослужбовців Вірменії, які встановлювали міни вздовж доріг, що використовуються ЗС Азербайджану у так званому Лачинському коридорі.

Уночі 13 вересня ЗС Азербайджану завдали серію ударів з повітря та артилерії по окремих підрозділах ЗС Вірменії, цього разу на території Вірменії.

Ударів було завдано (з півночі на південь), по населених пунктах Артаніш, Сотк, Мартуні, Джермук, що навколо озера Севан, а також Горіс і Капан.

Операція почалася з чергового удару по ППО Вірменії: вони були вражені баражуючими боєприпасами БПЛА, що, мабуть, призвело до руйнівних наслідків.

Ось кілька прикладів: — влучення в РЛС далекого виявлення П-18; — влучення в РЛС 5Н63С ЗРК С-300СП; — влучення в пускову установку ЗРК С-300СП; — ще одне потрапляння у вірменський ЗРК С-300 (цього разу баражуючим боєприпасом IAI Harop); — ще одне потрапляння у ЗРК С-300 (можливо, тими, що і вище); а також, як мінімум, одне влучення у вірменську систему РЕБ Р-300Ж «Житель».

Після того як вірменська ППО була пригнічена, азербайджанці почали гатити по артилерійських засобах, дзотах та одиночних бойових машин з БПЛА, власної артилерії та РСЗВ. Це спонукало вірменів скаржитися на численні жертви серед мирного населення.

Наразі мені вдалося знайти докази лише поранення серед цивільних осіб. У відповідь вірмени обстріляли Кельбаджар, Лачин та Дашкесен. Зрештою сухопутні війська Азербайджану просунулися на територію Вірменії поблизу населених пунктів Варденіс, Горіс, Сотк та Джермук.

Хоча дехто стверджував, що азербайджанці збиралися створити сухопутний коридор у напрямку Нахічеванської Автономної Республіки, але, мабуть, вони обмежували свої дії захопленням окремих вірменських позицій вздовж (недемаркованого) кордону.

Увечері 14 вересня було проведено переговори про нове припинення вогню, і, певно, бойові дії припинилися.

Резюмуючи викладене вище, можна стверджувати, що, згідно з повідомленнями з Азербайджану, вірменська сторона втратила понад 200 вояків і щонайменше 30 вірменських солдатів були взяті в полон.

За словами вірменської сторони, Азербайджан втратив 50 убитих солдатів (з яких наразі підтверджено приблизно 7−8 спецназівців). Чому це все відбувається? Дехто каже, що це Путін намагається відвернути увагу від своєї поразки на Харківщині.

Зважаючи на його прихильність до підривної діяльності, це не стало б несподіванкою. Проте, найімовірніше, Алієв вирішив провчити вірменів.

Вірменські збройні сили були знекровлені під час останньої війни, і, таким чином, збройні сили Азербайджану мають величезну військову перевагу.

Через те що вірмени не лише не виконали своєї обіцянки про повне виведення своїх збройних сил з Азербайджану (звісно, вірмени на претензії Азербайджану стверджують, що це будуть «збройні сили Республіки Арцах»), через те, що Вірменія таким чином, як і раніше, претендує на територію Азербайджану, оскільки Вірменія відмовляється від миру, демаркації та відкриття кордонів, взаємного визнання суверенітету та припинення військових провокацій… Алієв змушує їх (болісно) усвідомлювати наслідки.

Тепер питання в тому, чи може уряд в Єревані нарешті привести місцевих шовіністів до тями — чи ні. Ось іще що є важливим.

Азербайджан не лише близький союзник Ізраїлю протягом багатьох років і великий покупець ізраїльської зброї, він також за останні два роки поліпшив свої відносини з ЄС. Водночас Азербайджан є близьким союзником Туреччини.

Зі свого боку Вірменія не тільки ще більше наблизилася до Путіна, але й отримує серйозні пропозиції про альянс від Корпусу вартових ісламської революції в Ірані, який щоразу, коли Вірменія опиняється у скруті, виголошує погрози проти Азербайджану.

За останні два місяці Алієв підписав низку контрактів на експорт газу до ЄС.

Хай коли вони будуть виконані (що залежить від розширення існуючих трубопроводів, які з'єднують Баку з Супсою в Грузії та Джейханом у Туреччині), Азербайджан, імовірно, стане великим постачальником газу до Євросоюзу.

ЄС — лідери якого століттями були абсолютно байдужі до цього конфлікту, якщо не відкрито підтримували Вірменію (читай, Франція) — зараз вкрай зацікавлені у запобіганні війні між Азербайджаном та Вірменією, — і при цьому ЄС має вирішити, чи він вважає за краще співпрацювати з диктатурою, яка юридично «є правою» (і з тих же причин ЄС вважає за правильне підтримати Україну) або ж — з вірменською квазідемократією, якою рухає шовінізм, що юридично «не дуже не є правою» і є близьким союзником Путіна, але й перебуває під загрозою державного перевороту з боку власної армії та екстремістськи налаштованих націоналістів… Переклад НВ Текст опубліковано з дозволу автора.